Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
Нещодавно до АрміяInform завітала талановита українська письменниця, історик за фахом, викладачка й кандидатка політичних наук Галина Горицька. Свій перший роман вона почала писати під час навчання в аспірантурі й не думала, що невдовзі це стане її професійною діяльністю. Як захоплення може перетворитися на професію, що таке письменництво та яка роль сучасної української літератури в розвитку національної ідентичності, читайте далі в інтерв’ю молодої письменниці.
Емоційні переживання — найкращий творчий поштовх
– Пані Галино, розкажіть, що змусило Вас почати писати?
– Писати я любила завжди. У школі була гуманітарієм і цікавилася більше літературою, ніж математикою. В університет вступила на історичний факультет, навчання на якому дуже подобалось. Проте ніколи не планувала створювати романи, не знала, як це робиться. І взагалі навчання в аспірантурі, яке в моєму випадку потребувало вивчення арабської мови, не надто заохочувало до такої діяльності. Та якось, відкривши ноутбук, мої пальці, замість дописування кандидатської із загадкових політичних процесів арабського світу, гарячково почали щось виклацувати по клавіатурі. Саме тоді з’явився перший рукопис роману «Дороги, що ведуть у Каїр», який довго лежав у шухляді й зовсім не претендував на видання. Але важко переживаючи події 2014 року, знову почала писати. Участь у Революції Гідності стала потужним творчим поштовхом. Десь за 30–40 днів я написала ще один роман — «Ленд Крузер двохсотка». Це майже хронологія подій другого Майдану. Для мене, корінної киянки, ця подія стала чимось дуже особистим і надзвичайно важливим. Гіпертрофувалося відчуття того, що я — українка. Зміни спонукали до роздумів і пробудження того мого «я», що пише…
– Як відбулося видання першого роману?
– Одного разу мій опонент із кандидатської познайомив мене з Ярославом Фальком, професійним журналістом, на той час редактором журналу «Міжнародний кур’єр». Саме він згодом став моїм літературним наставником і підштовхнув відправити рукопис в «Український пріоритет». Я це зробила граючи, абсолютно не хвилюючись, мовляв, ну хто ж мене видасть? Однак уже за тиждень мені зателефонував власник та ідейний натхненник цього видавництва — Володимир Шовкошитний і запропонував видати роман.
– Письменництво — це більше робота чи хобі?
– Для мене це стало покликанням. Звісно, коли підписуєш контракт із видавництвом, то це перетворюється на роботу. Але насправді тут дуже тонка грань, бо передусім письменництво — це творчість. А вона може перетворюватись на професію, а може й залишатись хобі.
– Нині працюєте над серією історичних ретророманів. У чому їхня особливість?
– Ретророман — це цікава історія, яку розповідає автор, відтворюючи атмосферу історичної доби. Ретророман не є якимось окремим жанром. Це дітище мого видавця, своєрідна серія романів про міста, де про Одесу пише Ірина Лобусова, про Харків — Ірина Потаніна, про Львів — Андрій Кокотюха. Я пишу про життя повоєнного Києва через історії кількох родин. Перший роман із цього циклу називається «Церква Святого Джеймса Бонда та інші вороги». У ньому описано події 1946-1949 років, коли одноногий моряк Пінської флотилії повертається з війни додому.
«Закінчується виснажливе, знекровлено-дистрофічне літо 1946-го. Одноногий моряк, командир бронекатера Пінської військової флотилії, нарешті повертається додому з війни. Але чи вижила його кохана, єврейська дівчина Аля, в лихолітті трагедії Бабиного Яру? Чи живий ще батько, котрого перед самою війною звинуватили у зраді Батьківщини? Невже гарно живеться в повоєнному Києві лише тим, хто стежить за ворогами народу, як-от колишньому чекісту, майору держбезпеки, що займається оперативною роботою по духовенству всіх конфесій у відділку «О» в сумнозвісному будинку на Володимирській 33?» — йдеться в анонсі роману «Церква Святого Джеймса Бонда та інші вороги».
Розуміння психології свого історичного героя — найважче в роботі письменника
– Які труднощі виникають у процесі створення історичного ретророману?
– Писати про те, свідком чого ти не був. Коли пишу про 1946 рік — то не знаю, як конкретно все відбувалося у той час. Я імплікую своє бачення на те середовище, про яке пишу. В цьому й уся цінність ретророману як такого. Найважчим моментом є зрозуміти психологію людини. Ми можемо описати, яка буда погода, коли помер Сталін, як цю подію описали в газетах, але передати думки своїх героїв, те, як мій одноногий моряк насправді сприймав Сталіна та Єжова або як єврейка, що вижила під час Бабиного Яру, насправді ставилася до радянської влади, можемо лише через власну імплікацію. Для цього потрібно докладати значних зусиль, щоб поринути в ту атмосферу: працювати в архівах, залах періодики, шукати живих свідків подій… І передусім відкривати для себе цікаві історії, а вже потім для читачів.
– Чи знаєте, чим закінчиться роман, коли сідаєте писати?
– Я не пишу синопсис і не знаю, як має закінчитись роман. А все через те, що в процесі написання я теж розвиваюсь, постійно дізнаюсь нову інформацію. А це зазвичай впливає на якійсь його частини.
Сучасна література для сучасних школярів — це один з тих каналів комунікації, що допоможе боротись з історичними міфами та ворожими наративами
– Ви зазначали, що, можливо, Ваші романи ввійдуть у шкільну програму.
– Я б дуже хотіла, щоб до шкільної програми входили твори, які допомагають вивчати історію за новими зразками. Сучасна література для сучасних школярів — це один з тих каналів комунікації, що допоможе боротись з історичними міфами й ворожими наративами. Якщо читати лише «Кайдашеву сім’ю» й не отримувати інформацію, дотичну до наших проблем, то в майбутньому матимемо їх ще більше.
– Як оцінюєте сучасну літературу про війну на Сході?
– Література про те, що відбувається нині, пишеться по гарячих слідах. І тут можна спостерігати дуже цікаву тенденцію: вона натикається або на дуже велике схвалення, або на повне несприйняття. Не згадуючи назв книг, можу зазначити, що доводилося чути різні відгуки про сучасну воєнну прозу.
– Хто найбільше подобається з українських письменників-сучасників?
– Безумовно, Оксана Забужко і її роман, над яким вона працювала багато років «Музей покинутих секретів». Це родинна сага трьох поколінь, події якої охоплюють період від 1940-х до весни 2004-го. Також люблю поезію Сергія Жадана.
– Для тих, хоч раз задумувався про письменницьку кар’єру, розкажіть про типовий день із життя професійного письменника?
– Він може бути дуже різним. Проте існує золоте правило: роби що хочеш, та в день мусиш написати певну кількість знаків. Головне в роботі письменника — структура й режим. У мене це 5-6 годин щоденної роботи. Навіть якщо не пишу, а займаюся чимось іншим, все одно постійно думаю про своїх героїв, продумую в голові картинки.
Письменник — це теж інтроверт, особливо якщо говоримо про історичний роман. Для досягнення успіху в цій царині ніколи не треба відкладати на завтра сьогоднішній текст, адже, як каже Оксана Забужко, те, що ви можете написати у двадцять, ніколи не напишете у тридцять.
