Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
«Тут усе справжнє, живе, без фальші, що часто трапляється в тому світі, який ми захищаємо. Так, небезпечно, до ворога — рукою сягнути, он їхні вогневі точки за якихось кілька сотень метрів. Але ж поряд дивовижні люди — справжні воїни. Ви можете бути знайомі з бійцем кілька годин, а він тобі прикриє спину!»
За протекцією сержанта «Федоровича», що є старшим позиції морської піхоти, за якихось кілька тижнів звичайний порожній бліндаж перетворився на затишні «апартаменти», в яких і перезимувати не гріх. «Федорович» каже, добре пам’ятає це місце з минулої ротації, тоді тут регулярно шастали ворожі диверсійно-розвідувальні групи. Тепер же — територія під повним контролем. Чоловік розповідає, що попри перемир’я тут і нині можливо все, тож «безпечних» чергувань у морпіхів немає. Та й ворожі безпілотники, які регулярно помічають українські воїни, не дають розслабитись.
— Укріплення облаштували, бліндажі, вогневі точки, а он — кухня, — демонструє сержант своє «господарство», і важко уявити, що все зроблено за такі стислі терміни. — Душ ще в процесі, він же виконує функцію комори. На війні зрозумів, що на кількох квадратних метрах можна майже повністю облаштуватись! Ми з будь-яким смарт-житлом можемо конкурувати! Брехати не буду, нині — відносно спокійна обстановка. Та тиша тут поняття оманливе, будь-якої миті ситуація може кардинально змінитись.
Морську піхоту колишній запорізький слюсар обрав не випадково. Після строкової служби в Севастополі його так і вабили Військово-Морські Сили. І хоч по мобілізації чоловіка направили до окремої артилерійської бригади, за першої ж можливості перевівся до морпіхів. «Федорович» — воїн досвідчений. Не дивно, що на запитання про загальну кількість ротацій, йому важко відповісти точно…
— Ну це треба рахувати… Був у Попасній, під Горлівкою, брав участь у штурмі Мар’їнки, готувалися прикривати відхід наших та, на щастя, цього не трапилось. Тоді на моїх очах хлопці-артилеристи, які важили по сотні й більше кілограмів, за два тижні худли до менш ніж 80-ти… Навіщо ті дієти, як є важкі далекобійні гармати? Трохи попрацюєш із «Гіацинтами» й одразу стаєш справжнім атлетом! Ще був у Світлодарці, Горлівці, Волновасі… Потім двічі у Павлополі, вже вдруге у Широкиному… Та яка різниця, скільки тих ротацій було? Головне, що завжди прочуханки давали ворогу!
І хоч «Федорович» на правах старшого позиції часто дає «прикурити» ще й матросам, вони його щиро поважають.
— Треба ж, щоб із хлопців толк був! Ось Володя, це його перша ротація, він не просто солдат, а майбутній сержант. Толю теж майже «завербував». Одного нещодавно відправив на вишкіл, починав під моїм керівництвом, довго пручався, коли радив іти вчитись, тепер дякує. У мене на позиції одні молоді хлопці, з ними простіше. Хоч я і не такий старий, та ставлюсь до них, як до синів. Вважаю, що саме за молодими хлопцями — майбутнє армії. У мене після 2014-2015-го здоров’я вже геть підкосило, тож навіть не впевнений, чи підійду я під нові натівські стандарти для українського сержанта. Поки відчуватиму, що з мене є користь — служитиму. А тим часом паралельно готую достойну зміну …
