Саме цей бомбардувальник є носієм ракет типу Х-22, якими країна 404 постійно обстрілює Україну. Традиційно, АрміяInform дізналася, як на болотах…
Головний сержант роти прапорщик Леонід Іванчура не приховує своє прізвище від журналістів. А навпаки, каже: «хай ворог знає його і трясеться в конвульсіях, коли його чує».
Мотивація – основа професійного війська
На запитання, що б він змінив нині у війську, якби раптом отримав таку можливість, відповідає: «Посилив би мотивацію, аби хлопці хотіли йти служити і служити віддано. Краще мати 30 чоловік умотивованих і надійних, аніж 300 «мішків» у формі й зі зброєю. Та за один день чи рік того не зробити. Починати треба з себе, з сім’ї, садочка, школи».
Головний сержант у війську вже 17 років. І власним прикладом мотивує побратимів, які виконують бойові завдання у складі однієї з механізованих бригад на Попаснянському напрямку ООС на Луганщині.
Кавалер ордена «За мужність» III ступеня на російсько-українській війні від самого її початку.
– 8 березня 2014-го нашу бригаду підняли по тривозі. Ми відправились на Рівненський загальновійськовий полігон для злагодження. Після – адмінкордон із Кримом. Виконували там бойові завдання на блокпостах і охороняли дамбу на Мисі Кутара. Потім нас перекинули на охорону населеного пункту Ставки, що на шляху Армянськ – Каланчак. Кримський півострів тоді вже захопила Росія, – пригадує Леонід.
Бойове хрещення під «Градами»
Перше бойове хрещення в районі АТО він з побратимами пройшов біля населеного пункту Сонцеве, Тельманівського району. Там їх уперше обстріляли з РСЗВ БМ-21 «Град».
Далі Леонід називає населені пункти Луганської і Донецької областей, де застала його війна: Савур-Могила, Степанівка, Михайлівка, Новомихайлівка, Невельське, Нікольське, Луганське, Старогнатівка, Мар’їнка… З хронологічною точністю до дня чи двох каже: коли прибули, скільки там пробули і які завдання виконували за усі ці шість з половиною років.
«Підривай автомобіль і виходьте»
Окремо розпитав я у Леоніда про вихід з оточення його взводу у Степанівці, бо знав, що саме за це він і отримав орден «За мужність». Знаю, чимало прикладів героїзму і мужності наших молодих і досвідчених командирів, кулеметників, солдатів, механіків-водіїв, військових медиків, які так само виходили тоді з оточення.
– Влітку 2014-го у Степанівку заходили цілі колони ворожої техніки і живої сили противника. Російські танки вкопували на позиціях, прогрівали, – пригадує Леонід. – Тоді наш комбат сказав: «Підривай автомобіль і виходьте». Та ми зважили всі за і проти, оцінили обстановку й зрозуміли, що лише на колесах маємо шанс вийти живими. Весь день в окопі просиділи, вибрали момент, і близько 17.00, прикриваючись «зеленкою», пролетіли на ЗІЛу сімсот «метрів життя». Ворог почав мінометами нас крити, та ми все ж проскочили і вийшли у напрямку Савур-Могили, не знаючи, наша вона чи ні. Пощастило – наша. Важко про це згадувати, та, повертаючись до своїх слів про мотивацію, скажу наступне. Кожен з нас тоді – це пальці руки, затиснуті в один міцний кулак. Усі були вмотивовані, єдині у рішенні й бажанні бити ворога. Ніхто не скиглив, не плакав. Усі, як один, готові були віддати власне життя за порятунок побратима, – з гордістю за підлеглих розповів головний сержант роти і додав, що він з побратимами тут до перемоги!
Фото автора
