Палата представників США на чолі зі спікером Джонсоном багато місяців до цього її блокувала, проте, зрештою, 20 квітня таки ухвалила довгоочікуване рішення. Тепер, після розгляду…
Непримітний, спокійний, виважений, обережний в судженнях, толерантний, цікавий, неординарний… Він курив, чекав нас за столом посеред лісу, на позиції командно-спостережного пункту роти однієї з бригад, що виконує бойові завдання на передньому краї оборони в Луганській області.
Після кількох запитань, типу: «Розкажи про себе?», «Відколи почав малювати-творити?», «Що надихає?», «Звідки з’являються ідеї персонажів, тем?» – розумієш, що поруч не просто солдат, біля тебе – особистість з не твоїми поглядами на життя-буття, не таким як у тебе розумінням природи речей, віри в Бога тощо.
– Віталій я, Колесніченко!
– А чи знаєш, що 11 жовтня – День художника?
– Ні, – і почав рейдати ручкою на зап’ястку лівої руки собі нагадування.
– Ти вважаєш себе художником? – запитую, адже знаю, що багато митців не хвалькуваті, часто натякають про недовершеність власних робіт, про недосягнення чогось високого в образотворчому мистецтві, бо постійно прагнуть досконалості.
– Усі мої форми, усі твори довершені. Я художник, і мої хлопці позивний дали мені однойменний.
– Позиції нашого «взводніка» – за 7-8 хвилин хорошого ходу, – немов читаючи думки, навипередки проказав солдат. – Там ми вгризлися-врубалися у землю і спостерігаємо за ворогом. До їхніх найближчих позицій 200 і 300 метрів. Ми тут надійно стоїмо, можете бути спокійні.
На столі перед Віталієм лежав блокнот А-5го формату, який подарували йому друзі з цивільного життя. На першій сторінці дата подарунку – 21 січня 2019 року. Він майже весь списаний малюнками. У ньому ручкою в синьому, червоному, зеленому і чорному кольорах зображені портрети, химери якісь, озброєні роботи, символи різні, знаки, тризубів багато, абстракції, природа, Чорнобильська трагедія з димом і з трубами тощо. Окремо Віталій показав нам малюнки, що дбайливо зберігає в канцелярських файлах. Вони написані олівцем і на них зображені дівчата, які служать поруч і на сусідніх позиціях.
– Малюю багато і майже завжди, коли з’являється вільна від бойової роботи, побутових справ хвилинка, – розповідає «Художник». – Тут, на війні, я лише третій місяць. До підписання контракту і проходження підготовки в одному з навчальних центрів працював будівельником, автомаляром у Смілі, що на Черкащині, де народився. Останні три роки проживав і заробляв у Києві на одному з СТО, ремонтував і фарбував авто, мотоцикли. Я малюю з шести років, сьогодні мені 33. Робити це можу на будь-чому – на папері, на полотні, на стінах і стелях зображую картини у 3D форматі, автомобілі розмальовую – це аерографія, на тілі людському теж малюю – татуювання роблю. Свої роботи завжди всім дарую, колекції практично не маю.
«То чому ж ти з таким хистом і талантом до війська пішов?», питаю Віталія.
Він говорить, що про службу в армії раніше і не задумувався. Адже художники, митці, люди багатьох інших творчих професій надто вільні у своїх переконаннях і свідомості, аби виконувати накази і підкорятися. Але наш герой каже, що у нього ростуть двійко донечок 12 і 14 років і він хоче, аби вони росли і дорослішали у країні, в якій немає війни. Тому вирішив взяти зброю до рук, аби допомогти здобути перемогу і мир на своїй землі. З рештою, заробити у цивільному житті талантом художника дуже складно. А військова служба в армії – кардинальна зміна в його житті, нова сторінка з новими можливостями самореалізації і випробування себе на міцність.
– Тут, на війні, я зустрів багато хороших людей. Мужніх, чесних, справжніх, без брехні та без лукавства. Мені важливо знати і бачити, хто тебе оточує, хто поруч. І я знайшов себе тут. Я в команді надійних, перевірених у боях справжніх патріотів. Багато моїх побратимів на війні від її початку. Пишаюся ними і знаходжу в багатьох своїх нових друзях героїв власних творів-малюнків. Я серед своїх. А це для мене багато важить, це честь! – сказав на завершення нашого знайомства «Художник» і міцно притиснув до себе автомат та заховав у кишеню свій блокнот.
Фото автора та з архіву Віталія Колесніченка
