Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
Гранатометник на позиції переднього краю ділянки відповідальності однієї з окремих механізованих бригад Артем спостерігає за ворогом у трубу розвідника.
– До найближчих позицій окупанта кількасот метрів. Нещодавні пожежі заподіяли чимало клопоту. Сильний вітер у наш бік і тут, у полі, вогонь сухою травою поширювався миттю. Тому пильності не втрачаємо, спостерігаємо постійно, – каже 21-річний солдат.
Народився він у містечку Коростишів на Житомирщині. Коли почалася війна, йому не було й п’ятнадцяти. У 19 років, після закінчення профтехучилища, пішов на військову службу за контрактом.
– Про те, що обов’язково служитиму в армії і захищатиму зі зброєю в руках Україну, знав від весни 2014-го, – розповідає про життєвий вибір Артем. – Водночас з дитинства мріяв стати електриком, люблю цю роботу. Скільки себе пам’ятаю, завжди допомагав батькові порпатись по господарству з електродротами, трансформаторами й ізоляційна стрічка. Тому закінчив ПТУ за цим фахом та отримав диплом. Тож після війни я повернусь до мирної професії електрика. А допоки ворог на нашій землі – я тут, – ствердно вимовив Артем.
Батькам про намір служити хлопчина сказав ще в 15 років. Вони, зважаючи на війну, загиблих на Сході співгромадян, були проти. Та з роками звиклися з його вибором, і коли Артем підписував свій трирічний контракт, тато й мама його підтримали.
– Нині, як завжди, на ВОПі завдань і роботи вистачає. Той, хто на бойовому чергуванні, – спостерігає. Інші побратими тим часом побут підтримують, до зими готуються, утеплюють бліндажі, перевіряють та чистять булер’яни з буржуйками, рубають дрова тощо, – розповідає гранатометник і запевняє: всі хлопці мають тверде переконання – ворог не пройде, Україна переможе!
