Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…
Уже кілька днів як активізувався конфлікт у Нагірному Карабаху. Вірменія та Азербайджан, які є протиборчими сторонами, ведуть інтенсивні бойові дії із застосуванням важкого озброєння, бронетехніки та навіть авіації.
Щодо перебігу подій у цьому етнічному протистоянні, то кожна зі сторін розповідає про власні успіхи, сотні вбитих ворогів і десятки знищених танків і БМП противника, хоча насправді реальна картина дещо інша і про неї дізнатися можна буде лише від нейтральних спостерігачів. Тому поки що доводиться користуватись інформацією від кожної сторони, беручи її з кількох джерел і перевіряючи різними способами на правдивість.
Війна в Нагірному Карабаху стала майданчиком інформаційних протистоянь, метою яких є якнайшвидше втягнення в конфлікт «вагоміших гравців», які є союзниками і Азербайджану, і Вірменії. Саме тому одне з перших повідомлень з боку Вірменії було про те, що вірменський штурмовик Су-25, збитий 29 вересня, зазнав удару, перебуваючи у вірменському повітряному просторі. А також що його збив ракетою не азербайджанський, а турецький винищувач F-16. Саме Анкара всіляко допомагає Баку в конфлікті за Нагірний Карабах і постачає озброєння, боєприпаси, техніку й навіть бойовиків для союзників.
Проте Анкара спростувала подібні вірменські заяви, а Азербайджан оприлюднив докази, що літак збитий не в повітряному просторі Вірменії й у нього влучила ракета з азербайджанського ЗРК «Бук-МБ». Проте вірменські та російські ЗМІ, однак, активно ширять інформацію про участь у конфлікті на боці Азербайджану «третьої сторони». І мова тут навіть не про Туреччину. Називають і Україну, Ізраїль, Польщу, і навіть Болгарію та Сербію.
Навіщо Єревану такі інформаційні вкиди, можна лише здогадуватися, але основна їхня мета — виправдання втручання в «карабаську війну» Росії.
Вірменія є членом Організації договору про колективну безпеку, до якої входять кілька держав — колишніх союзних республік. Тут «верховодить» РФ. Інші члени — держави, які продовжують залишатись під геополітичним впливом Кремля, як-от Білорусь, Казахстан, Киргизстан і Таджикистан.
1992-го Росія та ще кілька колишніх республік ініціювали створення ОДКБ на кшталт НАТО, щоб «колективно» захищатися від зовнішнього агресора. Для цього навіть створили спільні Колективні сили безпеки (де більшість за росіянами) й підписали відповідний Протокол, в якому йдеться про спільну допомогу союзників у разі агресії проти когось із членів.
Конфлікт у Нагірному Карабаху є «лакмусовим папірцем» Протоколу ОДКБ, адже має показати, чи втрутяться відкрито у війну інші держави, зокрема РФ і Туреччина. Те, що ці гравці підтримували й підтримують сторони конфлікту — сумнівів не залишає.
Війна за цей регіон між Вірменією та Азербайджаном триває з давніх-давен, проте загострилась з 1988-го. У Радянському Союзі створили Нагірно-Карабаську автономну область, адміністративно належну Азербайджанській РСР. Але місцеві вірмени у 1987 році починають політичні рухи щодо приєднання до Вірменської РСР, які переросли в етнічні вірмено-азербайджанські протистояння й війну, результатом якої стала окупація Вірменією (за підтримки Росії) частини Азербайджану.
Саме на цій окупованій території восени 1991 року створено ніким не визнану (навіть самою Вірменією) Нагірно-Карабаську Республіку. За подібним сценарієм у 2008 році РФ окупувала грузинську територію та створила «нові республіки» — Абхазію й Південну Осетію, а у 2014-му, захопивши в України частину Донбасу, — «ДНР» і «ЛНР».
Власне, ці «республіки» є сепаратистськими утвореннями, керує якими Кремль. Щодо Нагірного Карабаху, то створена там вірменами НКР (Нагірно-Карабаська Республіка) — це таке ж «недоутворення» на окупованих територіях Азербайджану звідки розповсюджується нестабільність на весь закавказький регіон. Адже конфлікт уже три десятки років вважають замороженим, а бойові дії між Азербайджаном і Вірменією, яка підтримує карабаських сепаратистів, постійно тривають.
Кілька днів тому розпочався черговий «розігрів». У відповідь на артобстріл своєї території Азербайджан здійснив потужну масовану воєнну операцію, наслідком якої стало визволення кількох населених пунктів Нагірного Карабаху. Вірменія підтягнула власні сили, залучила важке озброєння та авіацію. Від обох сторін з’явилися повідомлення про знищених військовослужбовців і бойову техніку ворога, обидві країни оголосили про введення воєнного стану й часткову мобілізацію. Лідери обох держав звернулися до союзників по підтримку й допомогу.
Туреччина, яка підтримує Баку, закликала Вірменію вивести війська з окупованої азербайджанської території та висловила готовність усіляко допомагати союзникам. Натомість Єреван, за словами прем’єр-міністра країни Нікола Пашиняна, до Росії — союзника в ОДКБ — поки по допомогу не зверталася. Але, як заявив Пашинян, «в конкретних ситуаціях» Вірменія може використовувати потенціал розміщеної в країні російської військової бази, яка становить невіддільну частину системи безпеки Вірменії«. Крім того, як заявляють вірменські високопосадовці, Москва обіцяла допомогти Єревану озброєнням і технікою.
У цих заявах Вірменії звучить лукавство, адже свого часу, здійснюючи агресію в сусідню країну, окупувавши значну частину її території, вірмени все це реалізували за підтримки Москви. І тепер небезпідставно розраховують на її пряму відкриту допомогу.
Розповідаючи про російську військову базу, пан Пашинян мав на увазі 102-гу військову базу Південного військового округу збройних сил РФ, яка входить до складу групи російських військ у Закавказзі (ГРВЗ). Вона розташована в містах Єревані й Гюмрі. Чисельний склад — до 5 тисяч військових, виключно контрактників.
Основним завданням бази є «прикриття кордонів РФ (?) з кавказького напрямку». Саме таке визначення є на сайті Міноборони РФ. Також вона призначена для «стратегічного стримування» (кого? — Авт.) й залучається до несення бойового чергування засобів ППО та сприяє прикордонним загонам регіонального прикордонного управління ФСБ Росії в Республіці Вірменія.
Ще у 2013 році в інтерв’ю газеті «Красная звезда» тодішній командувач базою полковник А. Рузінський зазначив, що «у разі ухвалення рішення керівництвом Азербайджану відновити юрисдикцію над Нагірним Карабахом силовим шляхом військова база може вступити у збройний конфлікт відповідно до договірних зобов’язань Російської Федерації в рамках Організації договору про колективну безпеку».
Тобто ця база створена Росією для того, щоб в будь-якому випадку вступити у війну за Карабах. До її складу входять три мотострілецьких полки по три батальйони на БМП і БТР-80 з артилерійськими та зенітними дивізіонами й танковими ротами на Т-72, артилерійський і зенітно-ракетний полки, а також танковий батальйон та авіаційне крило.
Усього у Вірменії на 102-й базі російських військ є до сотні танків Т-72, до 150 БТРів і майже дві сотні БМП, ЗСУ-23-4 «Шилка» і «Стріла», комплекси ППО С-300, артилерійські системи 2С1 «Гвоздика» й Д-30, а також два десятки винищувачів МіГ-29С, по десятку вертольотів Мі-24П і Мі-8МТ. Авіакрило дислокується на аеродромі «Еребуні» поблизу Єревана. Російські ЗМІ повідомили, що з початком активізації конфлікту російські МіГ-29 взяли під контроль небо над вірменською столицею.
Створюючи цю базу на території Вірменії, РФ мала єдину мету — вступити у конфлікт з Туреччиною. Адже рано чи пізно Азербайджан мав розпочати визволення власних територій, і допомогти в цьому йому мала Туреччина, яка вважає азербайджанців братнім народом. Крім того, створюючи базу, Росія втілила тут власне «ноу-хау»: база російська — персонал місцевий. Подібні принципи комплектування є і в російському контингенті у Придністров’ї, і на російських базах в Абхазії і Південній Осетії, і навіть на українському Донбасі.
За таким принципом комплектування значна кількість солдатів та сержантів у цих частинах і з’єднаннях є місцевими, а вузькопрофільні спеціалісти й командний склад — російські офіцери. Крім того, на таких закордонних російських базах є подвійний склад озброєння та техніки. Тож за потреби росіяни зі своєї території швидко перекидають ще особовий склад до заявленої кількості (наприклад у Вірменії — до 5 тисяч російських військових), таким чином значно збільшуючи свої підрозділи.
Однак, зважаючи на те, що на 102-й російській базі значна частина військових є етнічними вірменами, які хоч і мають «двоголові» паспорти, та все ж є місцевими. Тож вони (які є до того ж російськими військовими) у випадку агресії Азербайджану будуть втягнуті у бойові дії. Тобто особовий склад російської регулярної військової частини вступить у конфлікт. Це може спричинити втручання РФ. Саме це планувала Москва, розташовуючи у Вірменії свої війська. Для подібних випадків існують й інші військові бази Росії, про які йшлось вище.
Але база в Гюмрі має особливості. Зважаючи на її географічне розташування, через конфлікт Азербайджану і Вірменії вона може залишитись у майже повному оточенні. Вірменія межує з Грузією (в якої з РФ зовсім «нетеплі» стосунки), а також з Азербайджаном (з яким військовий конфлікт), Туреччиною (союзником Азербайджану) та Іраном. Тобто перші три держави не дадуть навіть повітряного простору, щоб Росія могла перекинути хоч якісь підкріплення для своєї бази.
Щодо Ірану, то тут є вузенька смужка кордону — всього 35 кілометрів по річці Аракс. Навіть якщо РФ і домовиться з Іраном про повітряний коридор, то він запросто прострілюється турецькими зенітно-ракетними комплексами середньої дальності з їхньої території. Тобто ні транспортники Іл-76, ні Ан-124, які є на озброєнні російських збройних сил, дістатись до їхнього угруповання у Вірменії не зможе. Якщо Росія втрутиться у війну з Азербайджаном, то їй доведеться відкривати другий фронт і пробивати силою суходільний коридор до оточеного з’єднання на вірменській території.
І Москва це чудово усвідомлює, тому не поспішає з офіційними заявами про відверту підтримку Вірменії, адже вторгнення на територію держави, як то потребує Протокол ОДКБ, наразі не було.
А щодо власної військової бази, то за кілька днів до початку бойових дій в Нагірному Карабаху, але коли всім вже стало зрозуміло, що вони от-от розпочнуться, над Вірменією помітили високу активність російської військово-транспортної авіації. За даними відкритих моніторингових джерел, у ніч з 26 на 27 вересня з аеропорту «Платов» (Ростов-на-Дону) в Єреван прибув військово-транспортний літак Ан-124. За кілька годин по тому ж маршруту туди прилетів Іл-76. А вже коли загриміли гармати, інший Іл-76 у Вірменію прорвався уздовж кордону з Туреччиною.
Конфлікт в Нагірному Карабаху має низку спільних рис з українсько-російською війною. І в Азербайджані, і в Україні сусід захопив певну частину території, на якій «організував» політичне псевдоутворення із залежною від загарбника владою. Ці «недореспубліки» не визнає жодна держава, бо фактично вони є незаконними сепаратистськими анклавами. І найголовніше, за кожною такою «республікою» стоїть Росія.
На українському Донбасі, де у 2014-му створені так звані Донецька і Луганська «народні республіки», Москва здійснила пряму збройну агресію в Україну, окупувала частину її території та продовжує вести бойові дії, фінансуючи та екіпіруючи загони бойовиків. Ці незаконні формування є з’єднаннями російської армії, підпорядковані генштабу РФ.
У Нагірному Карабаху також створена «республіка», проте не напряму від Росії, а через її соратника й сателіта Вірменію. У «недореспубліки» під назвою НКР є навіть своя армія, яка складається з формувань вірменських і російських кадрових військових і місцевих бойовиків. Ця «армія» тісно пов’язана зі збройними силами Вірменії, які допомагають озброєнням і бойовою технікою. Загальна її чисельність 18–20 тис. Приблизно стільки ж мають і «армії» донецької та луганської «республік». Це свідчить, що, створюючи такі збройні угруповання, їхні «куратори» з Росії діяли за одним шаблоном: формування має бути за масштабами, як армійський корпус. Бо саме 1-й і 2-й армійські корпуси, що входять до Південного військового округу, і є «збройними силами ДНР» і «народною міліцією ЛНР».
Зовсім не здивуюсь, якщо у військових російських документах Південного військового округу «армія» Нагірного Карабаху позначається як «3-й АК». Тобто хоч і сама «республіка», і її «армія оборони» напряму створені за втручання Вірменії, фактично за всім цим «державотворенням» теж стоїть Москва.
Перед Азербайджаном і перед Україною стоять схожі завдання — деокупація захоплених агресором теренів. Зрозуміло: добровільно Росія їх не віддасть, тож збройний шлях повернення — один із ймовірних. Баку понад 30 років випробовував різні дипломатичні методи, по Нагірно-Карабаському конфлікту пройшла низка зустрічей і переговорів, проте результату немає.
Цього разу під час чергового загострення ситуації Азербайджан вдається до рішучих дій. За часи окупації їхньої території азербайджанці не забували про це і готували власні збройні сили, щоб відбити у вірменів свої землі.
Крім будівництва власної армії, Баку заручився підтримкою надійного союзника — Туреччини. Як результат — за перших кілька днів азербайджанській армії вдалось звільнити від ворога кілька населених пунктів і поставити Єреван у складну політичну ситуацію, коли її надійний союзник РФ не зовсім може приховано чи відкрито їй допомагати.
Вірменії доводиться шукати інші шляхи, зокрема підтримку в міжнародній дипломатичній площині. Але це не дуже надійні варіанти, бо до союзників РФ нині у світі ставляться з певною пересторогою. Чи вдало пройде для Азербайджану операція з деокупації захоплених територій, говорити ще зарано, але це може слугувати вдалим прикладом для України. Нам теж слід звільняти від російських окупантів власну землю, і процес цей буде зовсім нелегким…
Технологічно-оборонний стартап AIM Defense з австралійського Мельбурна уклав контракт з Військово-повітряними силами країни на постачання лазерних установок для боротьби з безпілотниками.
Згідно з указом Президента України Володимира Зеленського № 143/2022, хвилина мовчання проводиться щодня о 9:00, її оголошують у всіх засобах масової інформації.
У ніч на 29 березня противник завдав потужного ракетного-авіаційного удару по об’єктах паливно-енергетичного сектору України, застосувавши різні типи ракет та ударні БПЛА. Усього ворог задіяв 99 засобів повітряного нападу, з яких 84 були знищені українськими захисниками неба.
У Черкаській області внаслідок ракетного обстрілу рф є влучання по об'єкту енергетичної інфраструктури.
Загалом протягом ночі та під ранок сили протиповітряної оборони знищили над Дніпропетровською областю 24 повітряні цілі.
Протягом минулої доби, 28 березня, противник вкотре обстрілював Херсонщину, внаслідок атаки 1 людина загинула, ще 8 — дістали поранення.
Захищаємо світ
Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…