На превеликий жаль, у фокус ворожих атак потрапили об’єкти національної енергосистеми. Про те, як мінімізувати шкоду від ворожого терору, розповідає кандидат технічних наук, військовослужбовець…
Якби на початку 2014-го хтось сказав корінному львів’янину Григорію Кітову, що його життя так кардинально зміниться в найближчі кілька років — що замість роботи на залізниці він укладе контракт з військом, зустріне кохання у розвідувальному батальйоні, зазнає поранення, лікуватиметься за кордоном, оселиться в невеличкому селі, що в офіцерській родині народиться син, він би точно не повірив…
— Як тільки розпочалась війна, я одразу кинувся до військкомату, сказав «Я — готовий» і був впевнений, що мого бажання достатньо, — починає розповідь капітан Григорій Кітов. — Однак все виявилось не так просто… Вже і ВЛК пройшов, і до військкома на особистий прийом сходив, а все затягувалось — не надто затребуваний ВОС мав, «Відбудова мостів та тунелів»… А тут вже й Іловайськ, а на фронті — багато знайомих. Потім десь почув, що в Новоград-Волинському військкоматі, що на Житомирщині, призивають людей незалежно від їхньої прописки. Я і поїхав туди. Там відразу запитали: «У розвідку підеш?». Оформили всі документи, і закрутилась моя фронтова історія. Почав службу я із посади командира взводу.
«Днями формуватиметься новий розвідбат! З нуля! Підеш начальником інженерної служби?» — ошелешили Григорія пропозицією за кілька тижнів після початку служби.
— Так і вийшло, що я стояв біля витоків заснування батальйону. Майже рік ми прослужили в зоні бойових дій, не маючи ППД. Важко порахувати, скільки кілометрів окопів ми викопали за цей рік, скільки території розмінували, скільки наїздили фронтовими дорогами.
Григорій каже, що служба була настільки інтенсивною, що про особисте життя і думати було ніколи… Аж тут командир підкинув ще одну відповідальну місію — приймати військове містечко на Поділлі.
— Частину створювали на місці раніше розформованої військової частини ракетних військ стратегічного призначення. Саме там колись служила Галина, а почувши про те, що тут «оселяється» новий батальйон, прийшла дізнатись за вакансії, — продовжує офіцер. — Ні про яке кохання з першого погляду не йшлось, я навіть номер телефону її не записав. Тож, якби Галина сама не передзвонила за кілька місяців, коли я повертався з АТО, я б, мабуть, і зараз холостяком був. Пропозицію зробив вже на третьому побаченні. А що тягнути? Кохана тоді аж оніміла від здивування.
Про спокійне сімейне життя родина із двох офіцерів-учасників бойових дій могла хіба лише мріяти. За кілька місяців після весілля чоловік дістав поранення.
— Це трапилось у Катеринівці, що на той час вважалась «сірою» зоною. Перед нами поставили завдання в максимально короткі терміни зробити проходи для техніки. Зима, снігу по коліна, та ми успішно справились із завданням і вже повертались назад. Щойно я подумав: «Фух, нарешті все зробили, зараз поп’ємо чаю», як почулись постріли… Вже, коли все стихло, відчув біль уплечі, подумав, що вдарився об автомат чи ще щось, але дивлюсь, кров капає… Виявилось, що куля зайшла в плече й вийшла крізь лопатку. Як наслідок — перелом лопатки, лікування, операція, реабілітація в Болгарії… Та я вже був не сам — дружина за першої ж змоги примчала до мене.
Майже чотири роки служби в розвідбаті, три тривалі ротації в зону бойових дій вдарили по здоров’ю. Григорію довелось перевестись на іншу посаду — сьогодні він проходить службу у Вінницькому обласному військовому комісаріаті. Втім, про спокій бойовий офіцер і далі може лише мріяти. Та з такою групою підтримки йому точно все вдасться, тим паче, що вже цього року Григорій стане батьком ще й донечки…
