Одним із напрямів його діяльності є забезпечення харчування для військовослужбовців. Також у сфері його відповідальності — речове забезпечення в нашій армії. Що вже зроблено за цей період…
Наталія Іванівна Дубчак — мати загиблого на війні десантника молодшого сержанта Олександра Єрощенка. Моє знайомство з цією жінкою відбулося на початку серпня в Дніпрі під час презентації фотопроєкту про жінок, які втратили своїх синів на війні. Тоді пані Наталія наголосила, що українці не повинні в жодному випадку дозволити забути про загиблих на Донбасі героїв.
— Я впевнена, що поки є ми і люди, які були свідками тих подій та можуть розповісти правду про те, як воювали наші діти, як у боротьбі з ворогом вони віддали своє життя, ми зобов’язані нагадувати й публічно говорити про це за першої нагоди. Щоб пам’ять про них жила, — сказала Наталія Дубчак.
Про свого сина ця сильна духом жінка може розповідати годинами.
— Саша для мене був хорошим синочком, турботливим батьком для своєї донечки Анни і щирим патріотом України, — каже пані Наталія. — Він народився в родині військового. Як переважна більшість сімей військовослужбовців, ми доволі часто переїжджали з одного містечка до іншого (сама Наталія Іванівна відслужила у війську 20 років і пройшла шлях від солдата до майора. Нині у відставці. — Авт.). Тож не дивно, що Сашко з дитинства мріяв бути в армії. Коли подорослішав, пішов на строкову службу, а потім став контрактником. Двічі складав іспити та намагався вступити до військового інституту, але через стан здоров’я йому відмовляли. Після закінчення історичного факультету Київського національного університету імені Т.Г. Шевченка працював учителем у школі. А згодом став науковим співробітником у військово-історичному музеї.
З початком Революції Гідності Олександр Єрощенко підтримав Майдан, а навесні 2014 року пішов на фронт добровольцем у складі батальйону Національної гвардії. За деякий час, після ротації, йому все ж вдалося перевестися до тоді ще 95-ї окремої аеромобільної бригади. Служив навідником.
— Він дуже пишався бути десантником, адже здійснилася його давня мрія, — продовжила розповідь пані Наталія. — Мій син пішов на захист своєї країни. Це було його рішення і він цим жив. Саша загинув у бою в День закоханих, 14 лютого 2015-го. Йому було лише 32…
Воїни-десантники прибули на підтримку одного з підрозділів поблизу Дебальцевого. Вранці того дня зненацька розпочався ворожий штурм українських позицій. Наші бійці прийняли бій. Молодший сержант Єрощенко відвернув увагу ворога й фактично взяв вогонь на себе, чим врятував інших побратимів.
— Сашко кинувся у бій, побачивши, що боєць з іншого підрозділу один стримує раптовий наступ ворога, — розповіла Наталія Іванівна. — Але… сам загинув від кулеметної черги, хоча й був у бронежилеті. Він помер швидко від крововтрати, але, напевно, мав трішки часу згадати про всіх близьких і рідних… Пізніше я дізналася, що той воїн вижив. Він вийшов з оточення, згодом одружився і в нього народився син. За деякий час після загибелі Саші він знайшов мене й щиро подякував за нього. Нині ми з ним спілкуємося та підтримуємо одне одного. Таке життя…
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі молодший сержант Олександр Сергійович Єрощенко нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). В Ірпені одну із вулиць було перейменовано на його честь. Також відважному воїнові присвоєно статус «Почесний громадянин міста Буча» (посмертно).
Сама пані Наталія нині працює в Департаменті військового капеланства УГКЦ та опікується родинами загиблих воїнів. Для цього жінка займається активною громадською роботою, організовує різні заходи, започатковує та керує новими проєктами аби нагадати про полеглих. Один із них щемливий — під назвою «Листи війни».
— Ідея полягає в тому, аби рідні, друзі та побратими, які втратили на війні своїх найдорожчих, написали їм листа, — розповіла Наталія Дубчак. — Я дуже сподіваюсь, що коли закінчиться війна й мине певний час, ці листи потраплять у руки наших нащадків, які не дозволять забути про той подвиг, що здійснили їхні батьки та матері. Такого листа написала своєму татові й моя онука. Коли син загинув, їй було 11 років. Нині — 16…
