Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
Після важкого поранення, а тоді лікарі констатували, що воно несумісне з життям, він вижив і знову поїхав на передову…
– Ворожа куля наскрізь пробила бронежилет та по діагоналі прошила мені груди, розірвала печінку і пошматувала правий бік…
Жовтень 2015-го. Гранітне. Розвідбат десантно-штурмової бригади виконував завдання зі звільнення населеного пункту від російських терористів. Раптом – ворожий снайпер. Менш ніж з 70-ти метрів від наших воїнів…
Мить, коли розпечений метал пронизав його тіло, Юрій пам’ятає, наче це відбулося вчора.
– Одразу зрозумів, що поранений, але з ніг не впав. Бачив ворожого «стрільця» і як він після пострілу намагається сховатись за кут будинку… Як мене відтягують за БТР, ставлять на груди наліпку «Рассела», щоб зупинити кровотечу. Все, як у сповільненій зйомці… Був у свідомості годину. Потім почався пневмоторакс, – розповідає Юрій Гуцуляк.
Він – сержант Збройних Сил. Пішов на війну за кілька місяців до народження четвертої дитини. ДАП, Гранітне, Рибинське, Зеленопілля, Волноваха, Вугледар… Майже пів року він воював у найгарячіших точках Донбасу. Вцілів, прориваючись до термінала Донецького аеропорту і повертаючись назад, вижив, тримаючи оборону летовища під суцільними нескінченими обстрілами окупантів, повертався неушкодженим з численних розвідувальних рейдів на незнайомій місцевості та штурмів захоплених терористами міст…Не здався навіть коли ворожа куля майже впритул пробила його тіло, розірвавши внутрішні органи на шматки…
– Мабуть, сам Бог зберіг мені життя… для моїх дітей.
Їх на той час у Юрія стало уже четверо. Молодший народився, коли чоловік уже три місяці був на війні.
– Шоста ранку. Ми якраз з підрозділом повернулися на позиції з чергового рейду. Дружина дзвонить: «Все нормально, у нас син». Щастю не було меж – ще один син! Я вже мав двох дорослих доньок – старшій тоді саме виповнилося шістнадцять, а потім наша родина поповнилась синами… Миколка і Степан – називали за святками, – розповідає воїн.
Та каже, що саме вони стали найбільшою мотивацією викараскатися після поранення. Бажання хоча б раз побачити малого, обійняти кохану дружину та усіх своїх дітей змусило його не повірити вироку лікарів…
– Коли мене доставили в госпіталь, лікарі констатували: «поранення не сумісні з життям». Пробиті легені, діафрагма, печінка по центру… казали: «з такими пораненнями не виживе», «часу багато втрачено»… Щоразу дякую Богу та ставлю свічку за здоров’я хірургів, які не махнули на мене рукою і вперто взялися воювати за моє життя з самою смертю, – каже Юрій Гуцуляк.
Та додає, що під час складної операції найбільш пошматовані частини внутрішніх органів довелося видалити, самі органи – ушити…
– Лікування та реабілітація тривали більше ніж рік. Досі іноді відчуваю певний дискомфорт… Зате татуювань на тілі не потрібно – рельєфних узорів вистачає сповна, – жартує Юрій.
З Юрієм ми познайомилися цієї весни поблизу Водяного. Веселий, життєрадісний, водночас мужній, загартований і, коли треба, серйозний і зосереджений воїн, жодним чином свої проблеми зі здоров’ям не видає. Та віджартовується: «Поранений, так – це не дуже добре. Але ж, краще, аніж убитий».
На війну він потрапив у січні 2015-го. Отримав повістку в четверту хвилю мобілізації. Зразу був стрільцем в одній з десантно-штурмових бригад (бо служив строкову у військах спеціального призначення), потім – командиром відділення. Свій перший виїзд у складі розвідроти батальйону на фронт чоловік пам’ятає в найменших деталях.
– Це була Юрівка, тоді сектор М – на Приазов’ї. Приїхали, розквартирувалися в колишньому дитячому таборі . Щодня були тривоги – виїжджали на 10 км – поверталися. Одного вечора, як виїхали, опинилися на бойових позиції в Красній Поляні. Далі – у Рибінську.
Там, каже, відчув силу вибухів і біль від перших втрат…
– «Сепари» зуміли зайти одному з наших підрозділів у фланг. Заїхали«по борзому» на джипах. Відкрили вогонь з великокаліберних кулеметів. Тоді було багато поранених, вбитих. Ми прийшли на допомогу. Почався бій. Розуміючи, що можуть нас не здолати, найманці викотили «танчик». Враження від того, як залитий бетоном капонір злітає просто в повітря, були просто дикі. Слава богу там людей не було. Але ми одразу зорієнтувалися, дали відповідь ПТУРом – їхні джипи спалахнули, як факели. Після того два тижні з їхнього боку не було жодної вилазки, – розповідає воїн.
ДАП у часописі своєї війни Юрій згадує, як справжню гру «в рулетку». Адже кожен виїзд і заїзд до термінала летовища так званою дорогою життя для багатьох українських воїнів завершувався трагічно.
– Усе відбувалося, як уві сні. Відчуття реальності втрачалося і ти просто монотонно мусиш виконувати свою роботу. Стріляєш, перезаряджаєшся, відходиш, змінюєш позицію і знов… Обстріли, здавалося, не припинялися. До них звикаєш. Якщо працюють «гради» – чекаєш, що буде штурм… Дні у ДАПу минали дуже швидко. Розуміння всього, що відбувалося, приходило, коли повертався назад, – розповідає воїн.
Юрій потрапив на кінець оборони ДАПу і під час самого підриву летовища там не перебував, але атмосферу бойового братерства українських воїнів відчути і вловити, каже, встиг.
– Нині для мене ДАП – це символ стійкості нашої армії. Всі воїни, які довгі місяці тримали там оборону, заслуговують великої пошани і поваги…
Нині він – командир бойової машини БМП-1, командир відділення однієї з гірсько-штурмових бригад.
– У 2016 році закінчився контракт по мобілізації. Четверо дітей, лікування наслідків від поранення… До війська думав більше не повертатися. Всю військову «екіпіровку», придбану у 2015-му за власний кошт, пороздавав. Навіть влаштувався на цивільну роботу – був начальником ламінаційного цеху… Але залишити незавершеною справу, яку починав разом із побратимами, не зміг. Щодня спілкувався зі знайомими хлопцями щодо ситуації на фронті, дивився новини… Почав думати про те, щоб підсилити їх. На сімейній нараді дружина мене зрозуміла…
Так у лавах Збройних Сил Юрій Гуцуляк уже понад два роки. Щоправда, з десантними військами довелося розпрощатися. Пішов у гірсько-штурмову бригаду.
– Та й до родини хотілося бути ближче – сам із західної України. Але за два роки служби наш підрозділ жодного разу на ППД не був.
Це уже п’ята ротація Юрія Гуцуляка на передову.
– Понад вісім місяців ми тримали позиції, де до ворога від 120 до 300 метрів. Тут багато «стрілкотні»… З досвіду знаю, стрілецький бій на близькій дистанції може бути навіть більш небезпечним. Міну чути – можна встигнути в укриття, які в піхоти дуже непогані – захистять навіть і від градів…А снайпер може підстерегти не лише на позиції навпроти тебе,коли ти ведеш бій. Він може зачаїтися будь-де і вистрілити тихцем підло тоді, коли просто робиш побутові справи, – розповідає Юрій.
– Загалом терористи не переймаються з чого обстрілювати наші позиці. Як, зокрема, і тим, що за кількасот метрів – будинки мирних мешканців. Переліт, неточність наведення – для росіян – буденна справа. І як наслідок: пробиті дахи, зрешечені стіни мирних людських помешкань, нерозірвані снаряди просто під ногами у селян. Та і розвідка їх часто підводить, – усміхаючись каже Юрій Гуцуляк.
Маючи на увазі, візити військових журналістів, кореспондента і оператора 5-го каналу на їхні позиції (кілька місяців тому), коли довелося чути обстріли ворожих мін та навіть стати свідками реального бою.
– Ми саме чекали на журналістів, щоб розповісти про ранковий обстріл наших позицій забороненими калібрами мін… Дивлюся в трубку розвідника, навпроти нас противник починає вишиковуватися в бойовий порядок…По рації доповідаю – відповідь: «журналісти вже на переході». Далі – постріл РПГ – відповідь – зав’язався бій… Інший випадок – окупанти почали накривати мінами наші позиції саме у час, коли військові журналісти під’їхали на КСП роти. Зрозуміло, що далі на позиції вас пускати було небезпечно. Довелося спілкуватися на КСП… під звуки «виходів» і «прильотів» ворожих мін… Зазвичай, окупанти, прагнучи продемонструвати «чемне» виконання Мінських домовленостей, затихають, щойно дізнаються, що до нас їде преса чи ОБСЄ… А іноді ось так «висовуються». Отже, розвідка підводить, – жартує воїн.
Через постійні провокації та близькість до позицій росіян, наші хлопці давно вже звикли чергувати пильно, засинати з гранатою та зброєю біля ліжка, щоб була, як вони кажуть, в зоні досяжності руки. Це не один раз рятувало їм життя та життя їхнім побратимам.
Завдяки пильності й сміливості наших воїнів, позиції їм вкотре вдається відстояти, групи журналістів – захистити. Отже, українці та вся світова спільнота матиме змогу й надалі дізнаватися новини з фронту від реальних героїв і з перших уст…
Далі буде.
