Країна-агресорка тривалий час намагалася насаджувати нам свою культуру та мову… Навесні 2022 року у відомого українського музиканта, телеведучого та військовослужбовця Миколая Сєрги народилася…
«Я виріс тут і так прикипів до української землі, що хочеться залишити після себе щось саме в Україні», — говорив Ашик.
На борту літака Ан-26, що розбився 25 вересня під Чугуєвом, перебував старший лейтенант Ашраф Мсуя. Хлопець — корінний харків’янин, хоча має рідних у Східній Африці, у Танзанії.
Історію про молодого льотчика написали журналісти «СК».
Бабуся Ашрафа, корінна мешканка Харкова, пов’язала своє життя з темношкірим вихідцем зі Східної Африки, з Танзанії. Цим же шляхом пішла і мама Ашрафа, яка познайомилася з танзанським студентом у медуніверситеті і вийшла за нього заміж, але поїхати разом з чоловіком на його батьківщину відмовилася. За деякий час у Харкові на початку 90-х з’явився на світ чорношкірий малюк, який отримав ім’я Ашраф Мсуя.
Дитячі роки для Ашика (так його називають близькі і друзі) минули доволі напружено з двох причин. По-перше, йому було складно рости без батька, якого жодного разу не бачив, а по-друге, через особливе ставлення до його кольору шкіри.
Зараз я згадую це з посмішкою, але, звичайно, мені було непросто. Всі діти в якихось моментах бувають жорстокі, тож доводилося терпіти, зціпивши зуби. Звертали зайву увагу і жартували, але я відразу ж намагався згладити конфлікт, — згадує Ашраф.
У дитинстві хлопець мріяв стати футболістом, грав у дворовій команді, і потім так захопився, що замислився над тим, аби пов’язати своє подальше життя з цим видом спорту. Після дев’яти років навчання в середній школі його запросили у спецшколу «Металіста», далі був місцевий «Арсенал». Потім вирішив спробувати себе в мініфутболі. У 16 років йому запропонували перший професійний контракт у клубі «Лаум», але згодом хлопець повернувся до великого футболу.
Після невдалої спроби стати футболістом вирішив присвятити себе більш приземленим речам: став навчатися, працювати й відпочивати. Він вступив на заочне відділення до академії фізкультури. Завдяки футболу з’явилося багато зв’язків, запросили до престижного ресторану, в якому працював хостесом, швейцаром, офіціантом.
Минув час, і він зрозумів, що дуже багато на себе взяв: ні на роботі, ні в інституті в нього нічого не клеїлося. У той час почалася криза, на роботі в Ашрафа були проблеми, не мав можливості платити за навчання. Якось згадав, що колись проходив медкомісію у військкоматі, і зрозумів, що от його шанс на порятунок. Він просто хотів кудись поїхати, щоб переосмислити своє життя і почати якщо не все, то хоча б новий розділ з чистого аркуша. Наш герой намагався потрапити на строкову службу під час весняного призову 2010 року. З 5 травня хотів потрапити в команду і не міг цього досягти до 21 травня, а саме цього дня була остання відправка.
«Пам’ятаю, як зараз: увечері вийшов на балкон, подивився в небо, впустив ту саму скупу чоловічу сльозу й молив Бога, щоб в останній день мене все ж таки забрали в армію», — розповідає хлопець.
Він чудово розумів, які можуть бути наслідки цього вчинку, адже на початку служби всім важко, а темношкірому й поготів. Але Ашик цих труднощів не боявся.
З усього призову тільки його вивчили на радіотелеграфіста, він вивчив азбуку Морзе. Одного разу темношкірий солдат заступив на бойове чергування, а на той час була громадянська війна в Лівії (початок 2011 року).
«Нам повідомили, що там є українські громадяни, і ми брали участь у їх евакуації. Я з ранку до ночі прослуховував мережу борта, що летить, і знав, скільки людей на борту, залишки палива і т. ін. Таким чином брав дистанційну участь у цій операції. І напередодні 23 лютого мені дали звання старшого солдата», — з гордістю згадує Ашраф.
Повернувшись додому, перший час хлопець відпочивав і хотів влаштуватися на роботу, але не вийшло. Через два з половиною місяця він уже був на контракті в армії. Потім його зарахували зв’язківцем і після навчання направили служити лінійним спостерігачем у штаб при Харківському університеті Повітряних сил імені Івана Кожедуба. Прокладав зв’язок, кабель, прослужив дев’ять місяців.
Під час служби він уявляв себе офіцером, і в 2012 році все ж таки вступив до ХУПС на льотний факультет на спеціальність штурмана.
Нинішню ситуацію на сході України Ашраф вважає вкрай болючою для себе темою. Навіть сам прагнув опинитися в епіцентрі бойових дій.
«Це було на третьому курсі (ХУПС. — Авт.). На певному етапі навчання були труднощі, багато чого не виходило, були проблеми в сім’ї, і одного разу настав моральний зрив. Я зрозумів, що хочу бути корисним Україні. Пішов до начальника свого факультету і намагався пояснити йому, що хочу допомогти людям і піти воювати в АТО. На що він відповів: «Якщо знадобиться саме твоя допомога, я буду знати, що ти не підведеш, але поки що не час», — розповідає Ашраф.
Після закінчення першого курсу в житті нашого героя сталася несподівана, але водночас час така довгоочікувана подія — він зустрівся зі своїм батьком. На початку 2013 року Ашраф вийшов з ним на зв’язок, а вже на літніх канікулах поїхав до батька в Танзанію. Ця незабутня подія сталася в день 22-річчя нашого героя.
Пробув наш герой 10 днів, можна сказати, як у розвідці. Найбільш пам’ятне, що він побачив на іншому континенті, так це найвищий і потенційно активний стратовулкан Африки Кіліманджаро. Зустрічав навіть племена, які вірять у язичницьких богів.
Тато Ашрафа — лікар-інспектор, стежить за охороною здоров’я певного району Танзанії. Він пропонував синові залишитися, але той відмовився.
«З дитинства мама привчила розраховувати тільки на себе, от я так і роблю, попри те, що це тато, — ділиться Ашраф. — Чесно кажучи, я б не зміг там жити. Я виріс тут і так прикипів до української землі, що хочеться залишити після себе щось саме в Україні», — говорив Ашик.
Його друзі розповідають, що Ашик хотів служити на благо українського народу, захищати цілісність нашої держави і мав на меті стати першим темношкірим генералом в Україні. Він цілеспрямовано йшов до цього.
P.S. від автора
Ми були знайомі з Ашиком із самого дитинства, а близько дружити почали перед його вступом до армії. З того моменту я був поруч у найважливіші моменти його життя. Один з таких відбувся в грудні 2017 року. Тоді він закінчив університет і отримав бажані лейтенантські погони. Пам’ятаю, він був дуже сильно радий цьому, оскільки відзначав таку важливу для себе подію в тісному, але дуже близькому й душевному колі — із сім’єю, дівчиною і двома друзями.
У грудні 2018-го він отримав звання старшого лейтенанта, а взимку цього року на нього чекало чергове підвищення у званні. Саме про це була наш остання розмова в кінці літа. Він дуже цього чекав і хотів, щоб цей захід відбувся у присутності найближчих йому людей, тому повідомив більш ніж за три місяці:
«Саня, мені 2 грудня мають дати капітана, будемо гуляти. Дивись, щоб ти і Руся точно були». Як мені от зараз розповіла його мама Рима Мхавілла, у грудні це й повинно було статися, а буквально тиждень тому він став військовим льотчиком другого класу.
8 серпня ми відгуляли його 29-річчя. Він був дуже радий і щасливий, що іменини пройшли в колі його близьких людей — мами, однокашників, друзів.
Хочеться окремо сказати щодо їхніх стосунків з мамою — вони були справжніми друзями, завжди могли поговорити на будь-яку тему. Я дуже радів, коли дивився на них.
За останню суботу мені стільки раз телефонували хлопці з двору, з якими вже особливо не спілкуємося, дізнатися щодо Ашика — чи правда, що він загинув. Мені залишилося лише крізь зуби видавити: «Так». Ніхто не міг повірити в це, і всі говорили «що це найдобродушніша, найдоброзичливіша людина, яку вони знають». І це правда, саме таки він і був, і саме таким він залишиться в наших серцях. А яке у нього було почуття гумору — він завжди усміхався і жартував, навіть з приводу свого кольору шкіри. Він ніколи на це не ображався, навпаки, казав на кшталт: «А уявляєте, що буде, коли я генералом стану».
Десь за 15 хвилин після авіакатастрофи я дізнався про трагедію. Одразу його почав набирати, і про себе бурмотів: «Візьми, будь ласка, слухавку, візьми», втім цього не трапилося — телефон був відключений. Від його дівчини довідалися, що він був на борту, і швидко з друзями поїхали на місце катастрофи, щоб дізнатися хоч щось про його долю. Ми пробули там три-чотири години, втім ніякої інформації не дізналися. А вже вдень наступного дня оголосили список людей, що загинули. Серед них був і наш Ашик…
Дотепер складно повірити в те, що сталося. Я досі думаю, що зараз він набере, ми поспілкуємося, пожартуємо. Але, на жаль, цього вже не станеться. Ти назавжди залишишся в наших серцях, друже. Спочивай з миром, Ашику.
Автор: Олександр Гаркавець
