Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
Тричі він ходив у військкомат, щоб поїхати на передову, тричі отримував відмову і тричі записувався у резерв. Не дочекавшись повістки, заявив – піде добровольцем. Одразу ж отримав виклик і гайда – на фронт…
– Коли хлопці дізналися, що з ними служитиме «Дзідзьо», – хтось повірив, хтось подумав, що то жарт. Але щойно я вийшов з машини і заговорив – на хвилину всі просто заклякли.
Веселі жарти, кумедні пісні, а ще колоритна борода і завжди впізнаваний говір… Бійці гірсько-штурмової бригади, що тримали оборону позицій поблизу Широкиного, не уявляють, як би понад вісім місяців служили без свого «Дзідзьо». Який, хоча і приїхав на війну не з концертом, та декілька «відрепетированих заготовок» для них мав…
– Працював у Михайла («Дзідзьо») будівельником, потім – у його тестя, за рекомендаціями співака… так і нахапався його різних приколів, – усміхаючись, розповідає боєць.
Володимир Назар – сержант збройних Сил на псевдо «Дзідзьо» на війну потрапив у першу хвилю мобілізації – спочатку служив у рембаті 16-ї бригади армійської авіації, далі у батальйоні забезпечення військ, потім – водієм у Спільному центрі з контролю та координації питань припинення вогню та стабілізації лінії розмежування сторін (СЦКК) з української сторони. У листопаді 2019-го – відрядженний на підсилення до гірсько-штурмової бригади. За вісім місяців служби хлопці з батальйону впізнають його з першого ж слова. Веселий, завзятий, запальний, навіть зовні подібний на «Дзідзьо» Володимир – завжди в центрі уваги побратимів.
– Намагаюся підняти їм настрій і собі. Чергування несемо цілодобово з другої до шостої, і навпаки. Часто, як не обстріли, то провокації… І спати на посту не можна – бо від тебе залежить життя побратимів. Мусимо підбадьорювати один одного, як можемо…В мене якось вдаються найбільше жарти «Дзідзьо» – земляк усе таки. За це і отримав своє псевдо. А як бороду відростив – то взагалі, казали, можна двійником йти, – розповідає Володимир.
Утім, у 2014-му, коли вперше поїхав на війну, каже, було далеко не до жартів.
– У перший же день на Донбасі мені на телефон з російського номера прийшло смс повідомлення: «Ваш Президент приготовил стране веревку, а тебе гроб!» Мені було тоді 22 роки. Руки й ноги трусилися, що вичислили мій номер… Потім зрозумів, що то просто провокаційні розсилки, – каже Володимир Назар.
До війни він працював будівельником. Закінчив спеціалізований ліцей у рідному Золочеві, що на Львівщині, й одразу ж взявся до праці – заробляти на самостійне життя. Коли почалася війна – вирішив, що мусить захистити країну – подався у військкомат. На війну вдалося поїхати, аж з четвертої спроби.
– Мені знайомі казали – їдь краще за кордон, руки вдатні маєш, грошей заробиш. Я подумав, що і тут роботи багато, мої руки Україні більше потрібні, – каже Володимир.
24 березня 2014 року потрапив до складу однієї з бригад армійської авіації та вже за кілька тижнів вирушив на Схід. Був спочатку водієм, потім – старшим водієм, тепер – командир відділення.
– Матері казав, що у Дніпропетровську. Не хотілося, щоб вона нервувала, що я їжджу на передову.
Далі – чотири місяці у складі СЦКК від України. Волноваха, Гранітне, Новотроїцьке. Щоденні виїзди, ночівля на передовій, обстріли і знову розповіді рідним про службу в мирних містах.
– Щодня виїжджало три екіпажі. В кожному водій і три офіцери. Напрямки щоразу змінювалися. Ми вже знали, де і яка дорога прострілюється. Попереджали один одного. Коли приїжджали на місце, завжди розвертав машину, щоб у разі небезпеки можна було одразу звідти дременути. Бо відповідальність вивезти екіпаж – на водієві.
Володимир розповідає, що часом доводилося стояти добу-дві. Спостерігали, щоб правдиво все було зафіксовано і описано, в тому числі і з боку ОБСЄ. Але бездіяльно спостерігати за подіями і ніяк не допомагати нашим воїнам фізично для сержанта була справжня мука.
– Ми бачили, як росіяни риють траншеї, як прямо на позиції приїжджають міксери і заливають їх бетоном. Доповідали, нам казали – спостерігайте. Через два тижні з тих позицій нас починали накривати…
– Найгірше, що з нами постійно мали перебувати представники з російського боку. Коли ми жили в Волновасі, серед 15 українців з нами було два офіцери РФ – полковник і капітан. Так само як на тому боці, двоє наших представника постійно наглядали за росіянами.
Ходили ті офіцери у російському військовому однострої. Тому реакція місцевих досить прогнозована.
– Їх намагалися покарати за дії їхньої держави на нашій території. Хтось допитувався, навіщо ви сюди приїхали, хтось прагнув дати в пику… Цих людей можна зрозуміти – загарбники прийшли, щоб зруйнувати їхній дім… Росіяни навіть в магазин без нашого супроводу побоювалися вийти… Та і з нами знаходячись на спільному просторі (кухня, душ, наприклад) намагалися не натрапляти зайвий раз на очі. Коли ми заходили – вони йшли геть… Ми чули, що вони були більше на нашому боці, хоч і представляли РФ. Розуміли все, що відбувається, і їм було соромно перед нами.
Але справжню службу, каже Володимир, відчув саме під час крайньої ротації. Осінь-зима-весна 2019-20 поблизу вітряного Широкиного, в бліндажах, окопах, особливо в дощ… по-іншому почав дивитися на тих, хто живе, а не просто гість на передовій.
Я зустрілася з «Дзідзьо» там, де до позицій ворога не більше ніж 200 метрів… Попри постійні добові чергування під постійні провокації ворога, укріплення окопів і бліндажів та ранковий дощ, хлопці дивували охайним зовнішнім виглядом та чистою, мов щойно випраною і попрасованою формою, гарним настроєм і бадьорим виглядом…
– Бо у нас тут і баня, і «барбершоп» і «капсули» для швидкого сну, як в японців, – як завжди жартує Володимир.
Удома на нього чекає дворічний син Матвійчик та кохана дружина Галина. З якою знайомство також відбулося на відстані.
– Мій товариш дав мені номер своєї знайомої, каже: «Подзвони. Дуже добра дівчина і гарна. Зустрічався б сам, та вже маю кохану…» Я набрав номер. Далі знайомство, весілля, дитина…
– Не знаю, чому дружина погодилася зі мною зустрітися, адже їй не дуже подобаються військові. Вона просто терпіти не може, що я так надовго їду з дому та ще й на війну. Вмовляє звільнятися, як закінчиться контракт… Але… я вже звільнявся один раз. Рівно на три тижні: одружився, з’їздив на відпочинок і знову – підписав контракт.
Цього разу дружина також не знала, що коханий їде на війну. Думала, збирає речі на полігон.
– Зізнався куди їду вже у поїзді. Вона зразу в сльози, плач… погрози, що розведеться і поїде геть… Я її розумію. Матвійчику вже два з половиною роки. Я не бачив, як він почав говорити, ходити… Єдине, що заспокоює, що прийде час, і ходитиме він по мирній українській землі. І буде пишатися, що його тато також доклав до того свою працю.
P.S.
Наразі Володимир вже удома, де кохана дружина, батьки, син. А на сторінці у соцмережі – новий статус: «Найщасливіший батько у світі!»
