ТЕМИ
#СОЦЗАХИСТ #СПОРТ #РАШАБУМ #ЛАЙФХАКИ #ООС #КОРУПЦІЯ #ІНФОГРАФІКА

Як учитель історії на Донбасі воював

6 Серпня 2020, 20:00
Як учитель історії на Донбасі воював

Воїнами-захисниками не народжуються. Це вже аксіома нашого повсякдення. До цього прагнуть усе життя. Віталій Моторний не міг не стати захисником своєї землі, батьківської хати, чудового села Кривоносівка на Черкащині, яке розкинулося неподалік сусідньої Красенівки – батьківщини славетного українця Івана Піддубного.

«Йому б дітей у школі навчати, а він на війну зібрався»

Віталій ріс звичайним сільським хлопчиною. Зачитувався історією рідного Шевченкового краю, України. З книжок знав про всіх князів, гетьманів, міг годинами розповідати про визвольний рух українського народу, героїчні часи гетьманщини. Недарма ж назва його рідного села походить від козацького полковника Максима Кривоноса. Після школи – навчання на історичному (а де ж інакше) факультеті Черкаського держуніверситету імені Богдана Хмельницького, і за кілька років – вчитель історії, попереду – кар’єра освітянина!

Однак наприкінці 2013-го у країні почалася Революція Гідності. Тоді земляки-кривоносівці також були на Майдані. Разом із односельцями виборював свободу України і Віталій Моторний. Нарешті – перемога. Здавалося, відстояли гідність і честь, зробили європейський вибір. Та російським окупантам це не сподобалося – спалахнула війна на Донбасі. За кілька сотень кілометрів від рідної хати Моторного загриміли залпами «Гради», міста Донбасу одне за одним переходили до рук агресора. Віталій розумів: його місце там, на передовій. А знання і досвід служби у Збройних Силах України потрібні на фронті. Розумів, що доля його країни вирішується за кількасот кілометрів від батьківської хати.

– Тому одразу пішов до військкомату, попросився на передову, – розповідає про початок своєї війни Віталій Моторний. – Мовляв, строкову служив, знаю, як із зброєю поводитись. Та чомусь не так сталося, як гадалося: у районному комісаріаті, вдавшись до бюрократичної тяганини, відповіли, що повідомлять, а наразі – чекати. Йшов час, а виклику все не було. Аби марно не згаяти час, я ще й вивчився на водія, сподівався, що вміння вправлятися на авто в армії – необхідність, притаманна кожному військовому. Не раз телефонував і оббивав пороги військкомату. Інший би, здавалося, і радий був – не беруть, і все тут. Але я вже, якщо зробив вибір, то не відступлюся нізащо.

Ось так, здавалося б, класично, як і в більшості юнаків, починалися школа життя воїна-захисника Віталія Васильовича Моторного.

– У червні 2014-го уклав контракт зі Збройними Силами та став водієм автороти військової частини, таки знадобилася категорія «С». З перших днів займався ремонтом і підготовкою техніки до застосування, яка була у дуже поганому стані, роками простоюючи в боксах. Звикав до хлопців, вони – до мене, – продовжує розповідь воїн. – Звичайний процес адаптації в новому військовому колективі. Якось під час розмови у парку бойових машин із заступником комбата з озброєння дізнався, що розпочався набір водіїв для виконання завдань у районі проведення АТО. Сумнівів не було і я попросився на фронт. Можете уявити, як відреагував «зампотєх» на прохання, адже за такий короткий час в армії і – вже на фронт. Ще спитався: ти ж пороху не нюхав, мовляв, що там твоя строкова в роті охорони, та й коли то було. Я відповів: порох саме на війні й нюхають. Після тижня перебування на службі в частині, на початку липня 2014-го, вирушив у перше відрядження на Донбас для «здійснення і забезпечення безперервної доставки та підвозу військового майна та боєприпасів до військових частин у районі проведення АТО». Виконував ці завдання на автомобілі Урал-4320. Підвозив боєприпаси з баз зберігання та арсеналів до підрозділів 72-ї, 30-ї та 95-ї бригад. Нашу автоколону підпорядкували одній з артилерійських бригад. Їздили переважно ночами, бо небезпечно було завидна возити вантаж.

Про першу «веселу» поїздку на Донбас та можливу «подорож в один кінець»

– Першим бойовим хрещенням були Червонопартизанськ й Ізварине, – каже Віталій Моторний, – Ми рухались у складі автоколони. Того дня потрапили в засідку: БМП бойового супроводу в голові колони на роздоріжжі підірвалася на керованому фугасі. Загинули два військовослужбовці. Звісно, шок, страх, розпач: ми – прості водії, з АКСУ-74 та боєкомплектом 60 набоїв! Автомати ці далеко не дістануть ворога! А стоїмо вночі серед поля соняшнику, під раптовими спалахами яскравого світла освітлювальних ракет, і розуміємо: автоколона – відкрита мішень для ворога, який холоднокровно спостерігає з лісосмуги. От тоді вперше відчув справжній гіркий присмак війни, подумки «купував» квиток у подорож в один кінець. От яка вона, війна може бути, не тільки з перестрілками в окопах й артилерійськими канонадами, а підступна, як полювання, тільки на людей, немов на куріпок серед степу, – враз серйознішає обличчя Віталія.

– Та з підходом підмоги на БТРі продовжили рух, пробивши новий прохід у лісосмузі. Цілу ніч прямували полями, ярами, бродами через невеличкі річки без світла фар, аби не стати мішенню. Дуже важко було орієнтуватися в темряві, змушено тримали мінімальну дистанцію між авто. Вже зранку, коли оглядали техніку, побачили, що всі дзеркала пошкоджені, їхні кріплення зігнуті, а скло фар і вказівників поворотів – розбиті вщент. Це – наслідок нічної «подорожі».

– Прибувши в Червонопартизанськ, частина наших колоною пішли на Ізварине, де, як з’ясувалося згодом, потрапили під нищівний вогонь «Градів» і просто дивом вирвались без втрат. За кілька діб і ми повернулись на «базу», як тоді називали район зосередження. Думали про відпочинок, та й пережите хотілося трохи забути. Але команда – «Завантаження». Виявляється: маємо везти «вантаж-200». Мали доставити тіла близько десяти загиблих під Зеленопіллям воїнів на мирний терен. І знову – дві доби без сну в суцільній темряві.

«Обстріл з «Градів» у серпні 2014-го під «Савуркою» згадую щоразу, коли навіть гримить з неба в дощову погоду»

Попри те, що формально територію від Амвросіївки до Савур-Могили контролювала українська сторона, там були поодинокі групи терористів, які могли поповнюватися через російський кордон. І швидко потрапити на околиці Савур-Могили не вдавалося. Тоді здійснили кілька спроб зачистити курган і закріпитися на ньому. Спроба штурму 4 серпня виявилася невдалою. Бойовики дуже міцно засіли в укріпленнях, звідки коригували вогонь артилерії.

Події шестирічної давнини і досі стоять перед очима Віталія Моторного.

– Минуло вже шість років відтоді. 3 серпня наша колона у складі 1-ї шаланди (КамАЗа) та «Уралів» вийшла на Амросіївку. Це мала бути кінцева точка маршруту. Але щось, як завжди, переграли у вищому штабі, і надійшло завдання рухатись у район Савур-Могили – у Степанівку. Їхали невідомими дорогами, куди нас вів супровід у складі двох БТРів. Перед початком маршу проінструктували: швидкісний режим у колоні має бути максимальним, а дистанція між авто – мінімальною (фактично бампер у бампер). Було припущення, що дорогу, якою рухатимемось, обстрілюватимуть. Їхали, звісно, польовими дорогами. Серпень, сухо, стовп пилу від головного БТРа настільки сильний, що видимість – нульова. Тобто їхали, як кажуть, «по приладах». Раптом головна машина різко загальмувала, один з водіїв утратив пильність і вдарив у задній борт мою машину. Чесно кажучи, бронежилет тоді врятував ребра від переломів. Удар був такої сили, що я ледь не зігнув кермо, а старший машини, мало не «вийшов» через лобове скло. Результат зіткнення – два розбиті радіатори і знівечений бампер. Ми вирішили тягти авто на жорсткому буксирі, який, як завжди, чомусь лежав на самісінькому дні кузова під ящиками з боєприпасами. Раптом до нас підбіг десантник із супроводу і почав кричати, щоб ми кидали автівку та пересідали в іншу, бо окупанти зараз «артою» накриють. Я і уявити не міг, як можна кинути наш «Уральчик». Але часу обмаль і зупинка колони означала її вірну загибель. За лічені секунди, вхопивши автомат і підсумок з набоям, пересіли до іншої машини. Пізніше дуже жалкував за залишеними речами. Та, як кажуть, знали б, які «квіточки» чекали на нас…

– Коли вийшли на дорогу в чистому полі, летіли на максимальних обертах двигунів. Тоді поглядом лише встиг прочитати напис на вказівнику «Меморіальний комплекс Савур-Могила», а праворуч від нього була пряма дорога на Степанівку, якщо можна її так назвати – від вибухових вирв напрям лишився.

Степанівка зустріла нас похмуро: розбите вщент село, повалені електроопори, повислі електричні дроти, згорілі хати, понівечена військова техніка. Вірите, аж мурашки по шкірі… – такими не міг уявити українські села. Ми переїхали місток і поїхали у центр села. Де розвантажуватимемося – ніхто не знав. Домовившись про місце збору біля школи, кожен попрямував до свого місця розвантаження. Мене повели місцеві хлопці до великого подвір’я. На ньому – розбита батарея Д-30. Невдовзі чулось, як наша артилерія відпрацювала знищення ворога кількома пострілами. Коли машини звільнили від вантажу, ми попрямували шукати на ніч прихисток. Раптом ворожа «арта» упродовж хвилин десяти гатила по Степанівці. Ми сиділи в одному з погребів і палили цигарки. Кожен думав про своє. Як обстріл ущухнув, ми з товаришем пішли блукати побитими вибухами класами. Натрапили на спортзал, де знайшли 3 гирі: 16, 24 і 32 кг. Пудову гирю забрав Олег, дві інші – я вкинув у кузов. Думав, що довезу в Черкаси в спортзал військової частини.

Неподалік місця стоянки стояв танк без башти – вона лежала метрів за десять. Оглянувши пошкоджений панцерник, виявили в кормовій частині вцілілий «зіп», на інструментах якого були бирки російською та номер військової частини РФ, зауважу – не радянські, що вчергове довело, звідки в мирних «шахтарів» озброєння. Пізніше, в розмові із одним з десантників 95-ї, з’ясували: танк знищили наші під час зачистки села.

Увечері варили бульбу у вцілілому «цинку» від набоїв. Десь о дев’ятій вечора почались прицільні обстріли села з «Градів», внаслідок чого згорів мій друг – «Урал» і ще дві автівки побратимів. Як ми вціліли, одному Богу відомо. Зранку нас вивели зі Степанівки в супроводі бронетехніки. Попри це, бойове заавдання з підвезення боєприпасів ми таки виконали, – говорить офіцер.

Згодом стало відомо, що 6 серпня українська артилерія спробувала розбити доти сепаратистів, але без особливого успіху. Зранку 7 серпня Савур-Могила лишалася неконтрольованою нашою стороною, а дорогу на Степанівку прострілювали. За кілька годин надійшла звістка, що Савур-Могилу взято. Отже, після взяття під контроль і Степанівки, і Савур-Могили, були створені умови для відносно безпечного виходу виснажених оточенням українських військових. Надалі Степанівка і Савур-Могила зазнавали сильного обстрілу з мінометів та реактивної артилерії. Обстріли вели як проросійські формування, так і російська армія. Особливо масштабних обстрілів село зазнало впродовж 10–11 серпня. Внаслідок цього село майже знищили.

10–13 серпня, уже після остаточно виходу підрозділів, що перебували в оточенні, у Степанівці перебувала незначна кількість наших військових. Останні українські підрозділи вийшли зі зруйнованого селища вранці 14 серпня.

Проросійські формування захопили Савур-Могилу під час загального масованого наступу регулярних військ РФ. Бої за Савур-Могилу та Степанівку, відбуваючись в умовах постійних обстрілів російської артилерії, фактично стали прелюдією до повномасштабного російського вторгнення у другій половині серпня 2014 року.

Віталій Моторний – офіцер, заступник командира ремонтної роти

До кінця 2016-го Віталій Моторний, тоді ще старший солдат, виконував завдання, забезпечував безперервну доставку та підвезення військового майна в районі проведення АТО.

– У 2016 році, після закінчення курсів підготовки сержантського складу, був призначений командиром відділення і отримав сержантське звання, продовжив виконувати завдання в районі проведення антитерористичної операції, – розповідає про шлях від солдата до офіцера Віталій. – Цього ж року, маючи повну вищу освіту, був направлений на курси підготовки офіцерів, де здобув відповідні знання й отримав первинне військове звання офіцерського складу «молодший лейтенант».

Нині він лейтенант. На посаді заступника командира ремонтної роти з озброєння однієї з частин Командування сил логістики навчає підлеглих любити, ремонтувати, обслуговувати й берегти військову техніку. Бо, як сам стверджує: «Бережи техніку – вона і в бою не підведе, а може, і до генерала довезе».

Віталій Соколенко для АрміяІnform

15
Читайте нас у Facebook
Life story