Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…
Узвичаєно вважати, що українсько-польські стосунки завжди вирізнялися взаємною неприязню, а то й ворожістю. І в цьому є певний сенс, здебільшого ретроспективний. Але водночас перед загрозою національним інтересам ми об’єднувалися і навіть перемагали спільного ворога. Так сталося і у серпні 1920-го…
На початку 1920 року Польща опинилася перед загрозою вторгнення російсько-більшовицьких військ. Через різні причини глава держави Юзеф Пілсудський, за всіх розбіжностей з Директорією, міг розраховувати лише на УНР. Вона, перебуваючи в оточенні більшовиків та білогвардійців, теж потребувала союзників. Тож заради протистояння спільному ворогу поляки й українці сіли за стіл перемов щодо укладання військово-політичного союзу. На зустрічі з польським керівництвом, яке з підозрою ставилося до Директорії, Симон Петлюра сказав:
— У нашій історії було чимало складних моментів. Але якщо ми не забудемо про них і не об’єднаємось, щоб дати Москві в зуби, то не буде ні самостійної Польщі, ні самостійної України…
Правда, на цих перемовинах ми змушено пішли на певні поступки, зокрема погодитись, що західноукраїнські землі відходять під юрисдикцію поляків. Натомість підписано Військову конвенцію, згідно з якою польсько-українські війська мали діяти проти більшовицької Росії як союзні армії. У квітні вони почали просуватись углиб України, увійшовши на початку травня у Київ. Проте поляки виявилися «забудькуватими»: території, звільнені від росіян, вони не поспішали віддавати під контроль уряду УНР. Не вирізнялися і толерантним ставленням до українців. Ось що писав з цього приводу генерал-поручник Армії УНР Олександр Удовиченко:
Відступали більшовики недовго: незабаром оговталися і перейшли в контрнаступ, кинувши проти українсько-польського війська 1-шу кінну армію Семена Будьонного — майбутнього «сталінського маршала», який з перших днів німецького вторгнення влітку 1941-го проявив себе бездарно-боягузливим воєначальником. Але це буде потім, а тоді, у 1920-му, Семен Михайлович воював непогано. І незабаром його армія вийшла до річки Збруч, тобто за українсько-польський кордон. А вже у серпні вся ця орда стояла під Варшавою. 12 серпня почалися бої за місто, які тривали до 25 серпня. Варшаву обороняли передовсім польські частини. Але успіх у цьому протистоянні залежав не лише від них…
Річ у тім, що у цей час війська Червоної армії вели бої за Львів і Замостя. Обороняла ці міста 6-та стрілецька січова дивізія Армії УНР під командуванням полковника Марка Безручка. Допомагали їй підрозділи 3-ї армії Війська Польського. 14 серпня 1920 року більшовицьке командування наказало передати 12-ту і 1-шу кінну армії у склад Західного фронту для посилення. Однак Будьонний вже вів бої за Львів. А коли, зрештою, передислокувався на північ, час був утрачений. Невдовзі кінну армію, знекровлену і знесилену боями з військами УНР, розбили поляки. Під Замостям. А допомогли їм у цьому вояки вже згадуваного Марка Безручка. 18 серпня командувач Західним фронтом Михайло Тухачевський змушений віддати наказ на відступ червоних. Польські ж війська, перейшовши у контрнаступ, 19 серпня зайняли Брест, 23 серпня — Білосток.
Під такою назвою битва під Варшавою увійшла в історію. 15 жовтня 1920 року Польща й більшовицька Росія уклали перемир’я, а 18 березня 1921 року підписано Ризький мирний договір, що визначив міжвоєнні радянсько-польські кордони. У битві під Варшавою з польської сторони загинуло 4,5 тисячі осіб, а 22 тисячі дістали поранення, 10 тисяч зникли безвісти. Радянська сторона втратила 25 тисяч, 60 тисяч потрапили у полон. Військові історики схиляються до думки, що перемоги під Варшавою могло б і не бути, коли б на шляху будьонівців не опинилась дивізія Марка Безручка. Від 19 до 30 серпня ця дивізія утримувала Замостя і не пропустила кінну армію Будьонного, яка могла змінити долю Варшавської битви. Отже, перемогу цю «кували» спільно. І поляки, і українці. Радянських істориків важко запідозрити у симпатіях до УНР та її Армії. Микола Какурін належав до їхньої когорти і навіть щедро віддячений владою за «правдиво-сумліне висвітлення історичних процесів». Так ось, цей «правдолюбець» свого часу писав:
Подальша доля українських вояків, які протягли полякам руку допомоги, виявилася досить трагічною: союзники залишили їх напризволяще під Проскуровом і Кам’янцем-Подільським. Не витримавши більшовицького наступу, вони перейшли 21 листопада 1920 року Збруч і були інтерновані поляками в таборах. Марко Безручко після поразки в українсько-російській війні лишився у Польщі. Тамтешня влада не забула його: під час гучного святкування 20-річчя відродження Польської держави його нагородили вищим орденом Vіrtutі Міlіtarі. Але він відмовився від нього, пояснивши своє рішення тим, що «воював за Україну, а не Польщу».
Безручко похований у Варшаві на українському православному цвинтарі «Воля». Церемонія поховання відбувалася з усіма почестями. Компартійний режим, який з часом прийшов до влади, жодним чином не зачепив могилу генерала, який вирізнявся антикомуністичними поглядами. Більш того, на ній завжди були живі квіти. Важко уявити щось подібне у колишньому СРСР…
Встановлено та повідомлено про підозру 540 представникам рф, з яких 24 у порядку очного провадження. Отримали вироки 102 особи.
На прикордонних територіях та у населених пунктах Сумської області було зафіксовано 167 вибухів.
Скеровано до суду обвинувальний акт стосовно підрядника за фактом заволодіння понад 350 тисяч гривень бюджетних коштів в умовах воєнного стану.
Перші поховання на Національному військовому меморіальному кладовищі можуть відбутися наприкінці літа – на початку осені цього року.
У своєму зверненні 28 березня Володимир Зеленський торкнувся ролі росії в дестабілізації ситуації по всьому світу.
Противник не полишає спроб атакувати наші позиції на Бахмутському напрямку в районі Часового Яру, однак суттєвих успіхів не має.
Захищаємо світ
Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…