Палата представників США на чолі зі спікером Джонсоном багато місяців до цього її блокувала, проте, зрештою, 20 квітня таки ухвалила довгоочікуване рішення. Тепер, після розгляду…
Про кримчан-військових інколи кажуть, що це суцільні зрадники, які проміняли Батьківщину на обіцянки більших зарплат. І з цим важко сперечатися з огляду на те, скільки офіцерів і солдатів лишилося на півострові й перевдягнулося в російський однострій. Утім, після таких обвинувачень я завжди згадую історію майора Бориса Рябухи — офіцера, який не зрадив Присягу, знайшов сили залишити все й поринути в невідоме. Взяти участь у найгарячіших боях і вийти з них незламним оптимістом. Зостатися патріотом, а ще й зразковим сім’янином та батьком, завзятим рибалкою й людиною, яка дуже сумує за кримським морем.
Майор Борис Рябуха народився і виріс у родині військових, тому традиційно змалку «накатався» військовими гарнізонами Радянського Союзу, доки сім’я не зупинилася в Криму. Вибір майбутньої професії був зрозумілий: у 2003-му Борис пішов навчатися до Харківського військового ліцею, а потім вступив до Харківського університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба на факультет за спеціалізацією зенітно-ракетного комплексу БУК-М1. Після закінчення навчання молодого лейтенанта направили служити додому – у 55-й зенітний ракетний полк Повітряних Сил, дислокований у Криму. Здавалося б, Крим, море, сім’я, непоганий початок військової кар’єри – чого можна ще бажати?
2014 рік, півострів Крим. Як усе починалося…
Утім, ці плани зруйнувала поява на півострові «зелених чоловічків».
– Ми з першого дня знали, що це російські військові, — каже Борис.
На його думку, операцію із захоплення Криму готували заздалегідь. Крім нав’язливої пропаганди за Росію, «русский мир», «старшого брата», за рік до початку подій на Майдані його полк та інші частини військ ППО на півострові зняли з бойового чергування – фактичного призначення зенітних ракетних військ у мирний час.
27 лютого 2014-го близько 7-ї ранку в АР Крим оголосили приведення військ у стан бойової готовності – відкривали «цинки» з боєприпасами, особовому складу видали зброю, яку заряджали, техніку в автопарку готували на виїзд. Але вже о 15:00 тодішній начальник Генерального штабу Юрій Ільїн скасував відповідний наказ. Війська мали повернути до звичайного режиму. «Усі тоді зрозуміли: просто так це не закінчиться», — пригадує Борис.
А 28 лютого почалося захоплення командного пункту полку, розташованого в селі Затишному під Євпаторією. Там росіяни застосували саме фізичну силу – виводили людей, клали обличчям до землі. Обрізали дроти, як і прописано в інструкціях. А керівництво полку залишалося бездіяльним…
«Командний пункт – це один маленький підрозділ полку, і якщо його силою захоплюють, слід піднімати резервні групи, виводити техніку, але ми всі працювали «у штатному режимі», – повідомив офіцер.
«Місцева самооборона Криму» охороняла частину від «бандерівців»
1 березня тодішній командир полку полковник Матвієнко впустив російських військових на територію частини, аргументуючи тим, що неспокійний час, а це приїхала «місцева самооборона Криму», яка допомагатиме зі спільним несенням служби патрульних у частині й охоронятиме зброю від «бандерівців». А російські загарбники казали відкритим текстом, що мають завдання 5 березня заступити на бойове чергування на техніці полку.
Російські військові вже виставили охорону периметра й під усіма казармами. Особливу увагу приділили казармі дивізіону Бориса, адже зброя для резервних груп, варти, пістолети на офіцерів – усе зберігалося саме тут.
Тоді Борис і ще з десяток активістів спробували організувати опір: почали чергувати в казармі, охороняли зброю. Інші хлопці організували їм доставку їжі й води.
– Ми могли через них видавати хоча б по два-три пістолети офіцерам полку, але зрозуміло, що ніхто цим не займався, ніхто не захотів цього, – згадує Рябуха…
У наступні дні «місцеве цивільне населення» здійснило кілька спроб штурму. Ламали ворота, намагатися увірватися на територію військової частини. Все було так, як казав Путін: «Будуть жінки, а за їхніми спинами стоятимуть наші військові, і хай українські солдати спробують стріляти в «мирне населення».
Росіяни «малювали» картинку для ЗМІ. В якійсь момент всі російські патрулі, які стояли на території військової частини, почали йти зі своїх позицій. Залишилися кілька людей, яким ніхто не сказав «зніматися». Вони мали стати жертвами провокації, яку очікували від українських військових, щоб відкрити вогонь на ураження, або яку планували виконати самі їхні «брати по зброї».
Це був один-єдиний звук, коли 15 «стволів» одночасно пристібають ріжок
У найгірший момент, діставши наказ «До бою!», військові, які були в казармі, зайняли визначені місця і приготувалися до оборони…
Борис тоді встиг забігти до кабінету заступника командира дивізіону й забрати прапори України та Повітряних Сил, щоб не дісталися окупанту. Він зберігає їх і донині вдома. Пізніше ці прапори Борис подарував другові, який служив у Повітряних Силах, а п’ять років потому стяги знову повернулися до нього.
А в той страшний час українські військові встигли спалити архівну документацію…
– Коли почався штурм, командир дав команду заряджати зброю. Як зараз пам’ятаю, це був один-єдиний звук, коли 15 «стволів» водночас пристібають ріжки. Тобто кожен був готовий стріляти, – згадує офіцер.
Отримавши гарантії від командира полку, що частина не буде віддана загарбникам, військові таки здали тоді зброю…
– А потім ми з Прапором і під Гімн України виходили на ось цей натовп, який ламав ворота. Йшли їм лобом в лоб, а заступник з МПЗ полковник Ломако нас зупиняв з криками: «Ви їх не провокуйте!» – згадує офіцер.
5 березня був робочий день. Але всі йшли на службу з розумінням, що на території частини є військові іншої країни. День минув у робочих клопотах, доки не стало відомо, що до Євпаторії прибуває Місія ОБСЄ. У лічені хвилини російські військові зникли з поля зору.
У цей момент командування частиною на себе взяв начальник штабу полковник Олексій Цуканов. Весь особовий склад отримав зброю, боєприпаси, гранатомети, кулемети. Викотили зенітки. Організували оборону військового містечка. А ззовні їх заблокували росіяни – стояли їжаки, кулеметники, снайпери.
Далі почалася психологічна «обробка»: під частиною відбувалися мітинги «народу Криму», привозили ультиматуми від Аксьонова, росіяни показово возили перед частиною важку техніку й гармати.
– На території частини зберігалися боєприпаси для БУКів, і якби почався обстріл, містечко рознесло б ущент. На всі ультиматуми відповідали, що військовослужбовці ЗС України зберігають вірність Присязі і виконуватимуть конституційний обов’язок до кінця. Та порекомендували, що якщо вони збираються їх штурмувати, слід відселити місто, оскільки постраждає цивільне населення, – розповідає Борис Рябуха.
Першими допомагати оборонятися прийшли кримські татари
Як згадує Борис Рябуха, під час оборони військової частини першими на допомогу прийшли кримські татари. Вони передавали їжу й питну воду. Потім допомога стала надходити з усієї країни, бо на той момент у частині практично не було жодного екіпірування чи рацій.
Раптом стало зрозуміло: російські спецслужби отримали інформацію про родини тих, хто перебуває у військовій частині. Психологічний вплив на наших військових посилився.
– Наскільки будеш принциповий, настільки тиснутимуть на твоїх рідних. Довелося згадати про «самоволи» з курсантських часів, – розповідає Борис.
Офіцеру вдалося на кілька годин, на свій власний страх і ризик потрапити додому. Миттю зібрав речі, дружину й дитину. Знайома вивозила їх до Дніпра, а далі – до батьків дружини. Прощалися, як назавжди…
На переїзді через «кордон» на Чонгарі жінок зупинили російські військові. Коли взнали, що виїжджає сім’я українського військовослужбовця, поставилися з якоюсь повагою і навіть не перевіряли машину, дали «зелене світло»…
Українським військовим вдалося тримати оборону частини ще кілька тижнів – аж до 21 березня. І до 11 квітня всі чекали, коли вирішиться питання про передачу техніки вже на державному рівні…
Одним з останніх залишав півострів
11 квітня 2014-го Борис, один з останніх, із кількома військовими залишив Крим, переїхавши на материк. Там почався новий етап у службі.
Уже за два тижні Рябуха опинився в легендарній 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Після призначення – одразу на полігон, де відбувалося навчання мобілізованих бійців.
Борис пригадує дорогу з Житомира на полігон «Широкий лан» на навчання, яка тривала, ніби вічність: техніка була стара, не підготовлена, машини постійно ламалися, колона більше часу стояла, ніж їхала…
– Я тоді перевірив можливості свого організму – три доби не спав, адже був старшим колони, – ділиться спогадами офіцер.
Одразу після навчань, 19 травня 2014-го, вже у складі 2-го батальйону 95-ї окремої десантно-штурмової бригади Борис потрапив на Донбас.
Спочатку був Карачун, перші обстріли артилерією, облаштування позицій. Місцем розміщення бригади тут став так званий Шервудський ліс.
– Основні сили перебували саме в лісі. І ззовні не скажеш, що тут кипить робота, постійно ремонтували машини, працювали польові кухні, облаштовували склади. Головна проблема – нестача технічної води. Навіть милися під дощем. Воду надсилали навіть посилками, – пригадує Рябуха.
Умілі руки військових і цю проблему вирішили – встановили систему очистки болотної води. І знову-таки, допомогли волонтери.
На Карачуні Бориса залучили до супроводження конвоїв. Він допомагав розвозити вантажі до найгарячіших на той момент ділянок, де вели бої українські десантники. Там відбулось і бойове хрещення. На той момент лінії фронту як такої не існувало, тому їздити одним шляхом було небезпечно. Постійно змінювали маршрут. Якось на БРТі виїхали на блокпост бойовиків. Зав’язався бій, який закінчився на користь українців – бойовики, хто встиг і зміг, повтікали.
Траплялися й важкі моменти, коли «Вектор» бачив чужу смерть…
– У червні того року на моїх очах збили літак Ан-26. Ти бачиш пуск ракети, її потрапляння в літак, як звідти відокремлюються люди. Дивишся з землі й розумієш: допомогти нічим не зможеш. Ти можеш просто рахувати куполи парашутів, і навіть не знаєш, скільки там повинно бути людей, – згадує офіцер.
Довелося Борису евакуйовувати тіла загиблих у збитому вертольоті Мі-8 під Слов’янськом. Офіцер досі зберігає фото, які навряд чи хтось побачить, коли з усіх загиблих тільки по одному можна зрозуміти, що це людина.
Серед бойових буднів тоді трапилася приємна несподіванка: командир дозволив на кілька днів виїхати додому, привітати старшу доньку з днем народження. Після короткої відпустки Борис, що мав позивний «Вектор», повернувся до бригади, яка стала однією з основних під час літнього наступу ЗСУ 2014 року. Попереду було визволення Ясинуватої, Тельманового, а згодом – оборона Донецького аеропорту.
«Вектор» і далі супроводжував конвої для кіборгів. Пригадує постійні артобстріли противника, як вщент знищили сусідні з розташуванням десантників будинки, як майстерно відповідали наші «боги війни». Після цієї гарячої точки підрозділ перекинули допомагати нашим у Дебальцеве. Тоді деякі підрозділи батальйону разом з іншими тримали коридори для виходу підрозділів з оточеного міста під безперервним обстрілом важкої артилерії.
Після короткого відпочинку, який не назвеш відпусткою, а радше відновленням боєздатності підрозділу, була дорога до Авдіївки. Там тривали бої. Знову артобстріли, тепер і по цивільних будинках, поранені й загиблі військові та місцеві.
– Авдіївку накривали 122-міліметрові… І лягали вони за 100, 50, 30 метрів від позицій. Іноді так хутко доводилось бігти до укриття – можна порівняти зі здачею стометрівки в університеті. Нас би на Олімпіаду відправили з такими показниками! – жартує Борис.
Після боїв за Авдіївку «Ведмежий» батальйон (через позивний комбата Павла Розлача «Ведмідь») відправили в Херсонську область тримати південний напрямок під Чонгаром. Це дало можливість дещо заспокоїтися, навести лад серед людей і техніки. Але як важко морально перебувати так близько до рідного Криму без можливості туди потрапити! «Тільки на БТРах», — жартували тоді десантники про відпустку в Криму.
Нове місце служби – новий етап у житті військового
Такий ритм життя з постійними відрядженнями й боями, коли місяцями не буваєш вдома, витримати надзвичайно важко. Тому Борис із великими ваганнями, але все таки вирішив – перевестися з десантної бригади.
Нині майор Борис Рябуха – старший викладач кафедри тактики факультету зенітних ракетних військ у вже рідному для нього Харківському національному університеті Повітряних Сил. Офіцер є справжнім представником викладацького золотого фонду факультету. Одним із останніх залишивши окупований Крим, уже в травні 2014 року він вирушив до району АТО, де, як і його теперішні курсанти, захищав український Донбас від агресора.
– Навчаємо курсантів не лише виконувати звичні завдання, як-от: здійснення маршу, прибуття у визначений район, розгортання комплексу та знищення умовних цілей, – розповідає майор Борис Рябуха. – Важливо навчити майбутнього командира діяти поза догматами і шаблонами, розвивати просторове мислення, ухвалювати нестандартні рішення, яких ворог не очікує.
Його вихованцям пощастило: не кожному у викладачі дістаються командири з бойовим досвідом, та ще й з такою принциповою позицією.
– Іноді помічаю, що заняття з курсантами більше схожі на обмін бойовим досвідом, а не на звичайну лекцію на парі, – говорить Борис. – Із деякими молодшими колегами маємо багато спільних ситуацій, у яких нам доводилося побувати разом.
Борис каже, що колектив університету його прийняв надзвичайно тепло й усіляко допомагає облаштовуватися, зокрема і з житлом. Квартирне питання завжди критичне для офіцерів, а для Бориса та його родини воно ще важливіше: тепер у нього вже троє дітей!
Фото з особистого архіву Бориса Рябухи
