ТЕМИ
#СОЦЗАХИСТ #СПОРТ #РАШАБУМ #ЛАЙФХАКИ #ООС #КОРУПЦІЯ #ІНФОГРАФІКА

«У Пісках замість безпілотників запускали… китайські ліхтарики. Це допомогло нам викрити десятки ворожих точок»

5 Серпня 2020, 14:17
«У Пісках замість безпілотників запускали… китайські ліхтарики. Це допомогло нам викрити десятки ворожих точок»

Після того, як командир 4-ї роти 2-го батальйону 95-ї бригади через ворожі засідки водив конвої, відправляв бійців з Пісків у Донецький аеропорт і забирав звідти поранених, його призначили командиром батальйону. Павлові Івановичу Розлачу було тоді 27 років — він став наймолодшим комбатом десантних військ.

Спочатку роту, а потім і батальйон, якими командував Павло Іванович, називали «ведмежими» — за позивним командира, якого безмежно поважали його підлеглі. Відповідно до цього розробили і шеврон: його прикрашає голова ведмедя під парашутним куполом. Свій позивний — «Ведмідь» — Павло Розлач отримав ще під час навчання в академії. Сталося це на полігоні й пов’язано з пасікою, що була по сусідству, бджолами та медом, якого так захотілося майбутнім офіцерам… Позивний безумовно підходить Павлу Розлачу. Високий, міцний, спокійний і врівноважений. Але в бою — б’ється до перемоги, захищаючи своїх побратимів, переживаючи за кожного. Розповідаючи про війну, цей молодий командир з болем згадує кожного свого загиблого підлеглого, друзів, які залишилися на цій війні… Всі вони в його пам’яті — назавжди.

— Мене часто називають «кіборгом», що абсолютно неправильно, — уточнює Павло Розлач. — Я жодного разу не був у Донецькому аеропорту, хоча повинен був туди заїхати пізньої осені 2014 року. Напередодні цього дня мене поранило. Так що не треба мене зараховувати до захисників аеропорту.

Поранення було більш ніж серйозне: його ліва кисть була фактично розірвана одним уламком, ще один уламок влучив у ногу, а третій — у голову, тільки дивом не проломивши кістку. Після відновлення Павло Іванович повернувся в підрозділ, який тоді зайшов в Авдіївку… Пізніше вся країна знову почула про воєнні перемоги батальйону під командуванням Павла Розлача: саме його бійці взяли під контроль село Верхньоторецьке, частина якого тривалий час залишалася «сірою»…

«У бійців виникло повір’я: якщо вони їдуть зі мною, все буде гаразд»

— У першу засідку мої бійці потрапили без мене. Це було 13 травня 2014 року. Того дня я з частиною роти перебував у штабі, а друга частина мала доставити бійцям під Слов’янськ необхідне. Вони й потрапили в засідку, бій був жорстокий. Шестеро хлопців загинули. Вадим Заброцький, Віталій Дульчик, Віталій Рудий, Олег Славіцький, Сергій Хрущ, Олександр Якимов…

Це були перші мої загиблі й одні з перших в АТО. Тоді я добре розумів, що йде справжня війна. Побачив її в обличчя 5 травня під Слов’янськом. Ми тоді потрапили в перший бій біля села Семенівка.

— Як це було?

— Мене викликав один з керівників Антитерористичної операції Юрій Борискін, поставив завдання: «Візьмеш два БТРи з повними екіпажами, на одній машині сядеш старшим сам. На броню до тебе сядуть «альфачі», поїдете в Семенівку — розіб’єте блокпост». Споряджаючи мене в дорогу, мої бійці накидали боєприпасів, «Мух»: «Командире, візьміть. Зайвими не будуть». Я знав час, коли ми маємо бути на місці. Це був той блокпост, де старшим був десантник Вадим Сухаревський. Спочатку на штурм пішли бійці підрозділу «Ягуар». Почалося щось страшне. Нам для зв’язку залишили «альфівського» медика. Коли ми влетіли в бій, не зрозуміло було, де свій, де чужий. «Ягуарівці» всі в чорному — молодці. «Альфачі» на той час були вдягнуті в німецьку форму. А інші… На комусь «мультикам», на комусь «дубок»… Бачу, на даху будинку лежить снайпер. Кулемет направляємо туди, але ж не знаємо — може, то наш снайпер. Як це зрозуміти? Командую: вистріли над ним. Ту-ту-ту. Кричить у рацію: «Пацани, це я, наш». Так, не стріляй. Те саме з другим снайпером. А наступний на зв’язок не виходить, тікає. «Добивай!», — кричу. У той день я вперше побачив, як над бруствером летіли «запчастини» від людини. Це був бій у місті. Хто колись таке бачив? Де нас такого вчили? Чую команду: «Відходимо». І тут «альфачі» кажуть: «Ми снайперів забули. Ведмедю, поїдь, забери їх». Я з квадратними очима: «А як я їх знайду? Хоча б радейку вашу дайте. Як буду шукати?» Мені з собою дають двох стрільців. І я одним БТРом у все це лайно вертаюсь. На адреналіні не розумів ризику й неправильності того, що роблю. При здоровому глузді я б так не вчинив.

Вертаюся на переїзд. На мене «сєпари» дивляться дикими очима — не очікували появи броні, не розуміли, що робиться. А я бачив, як хтось тягнув своїх убитих, хтось розгублено ходив — контужений. Один, пам’ятаю, взяв пеньок і йде з ним до нас, питає мене: «Дрова потрібні?»

Ми викликаємо «однооких», а вони не відгукуються. Тут їде мотоцикл, по нас стріляють з коляски. За ним з-за переїзду виїжджає БМД-2. На ньому якийсь незрозумілий прапор. Ми ще тоді не знали, який вигляд має ганчірка «Новососії». На броні сидять люди в білих футболках та штанах кольору оливи. Наші? Не наші? Не зрозуміло. Може 25-ка, — думав я… Вони тоді близько стояли.

БМД зупиняється. На башті у цієї машини 30-міліметрова пушка, дуже надійна. Якщо перший постріл пішов, утикання немає, то поки боєкомплект не вистріляєш, нічого не буде. А у нас КПВТ примхливий, як дівчинка. Даю команду бійцеві, який на заводі Антонова в Києві працює: «Вадя, стріляй». Він натискає на кнопку електроспуска й чую: клац. Утикання! Все життя перед очима пролетіло за дві секунди. Кричу: «Давай з ПКТ, бронебійними!» На БМД броня слабка. Думаю, хоч відвернемо увагу цих дурнів, кинемо дими й заднім ходом чимдуж валимо! Бо якщо вони почнуть по нас стріляти 30-міліметровими, наскрізь нас розпилять. Уже бачу, що той, хто стоїть навпроти, хоче натискати на гашетку, але несподівано башту відвернули в бік. «Не стріляй, — кричу, — може, свої!» БМД розвернулася й поїхала.

Ми повернулися до своїх. Нам сказали: «альфачі» добігли полями самі. Коли адреналін минув, я зрозумів, який я ідіот. Та ситуація могла призвести або до смерті, або до полону. Чому ті не стріляли? Може, у них не було БК чи злякалися. Але ми стояли, як у вестерні — один проти одного. Так я почав війну.

Того дня в «альфачів» загинули двоє бійців — Руслан Лужевський та Олександр Аніщенко. До цього ми супроводжували колони техніки, отримували різні завдання, відвозили когось. Звичайно, були напоготові, але ж ще крові не бачили, все зі сміхом робили. А тут, 5 травня, самі прийняли страшенний бій. Як кажуть, це були кров, вино, пісок і цукор. Я і раніше завжди їздив зі своєю ротою, не залишався на базі, а після першого бою навіть думки не виникало відпочити, відправити своїх самих… А ми були нарозхват. Багато хто відмовлявся робити конвої. І я розумію чому.

— Але ж тобі також страшно було?

— Звичайно. Ми постійно потрапляли в засідки. Поранених ставало дедалі більше. Згодом нас кинули на охорону артилерії. Замість нас конвої мала водити рота «вісімдесятки». Вони потрапили в одну засаду й відмовилися від цієї роботи. Командування викликало мене: «Давай, Ведмедю, назад». Так нас повернули.

У бійців виникло повір’я: якщо вони їдуть зі мною, все буде гаразд. Нас і артою накривали, але загиблих не було. Якось мене мало не вбили, коли ми їхали колоною: прострелили командирську фару на БТРі кулею калібру 7,62. Той, хто стріляв, узяв трохи більшу, ніж потрібно поправку на рух БТРа. Я навіть не зрозумів, що сталося. «Чого стріляєте?» — кричав бійцям, які несподівано почали поливати кущі понад дорогою. «Он у вас у фарі дірка», — показали мені.

Я весь час казав командувачам, що потрібно зачистити все навколо ростовської траси, по якій пересувалася наша армія, бо більше шляхів не було. Дали спецпризначенців. Я їх забрав потім у тій самій точці, де висадив. Зрозуміло було, що вони нічого не прочісували. А щоразу як ми поверталися із засади, спецпризначенці бігли до нас: «Що там, розкажіть». «Та ті самі місця», — пояснював я. «Я свою роботу роблю, а ви — ні», — злився. Коли їх відправили на зачистку, і вони її таки зробили, стало набагато спокійніше…

«Саня, вилазь твій БТР горить». — «Ні-ні, Івановичу, то ваш горить!»

— Восени 2014 року мій підрозділ відправили у Піски. Спочатку ми мали стати трохи далі від цього села, яке активно й постійно тоді обстрілювали. Ми повинні були бути в резерві й у разі потреби їхати на аеропорт. Але в той день, коли нас завели в ті місця, БТР 79-ї бригади підбили ЗУшкою, загинув увесь екіпаж. І ситуацію переграли: «Давайте ви в Піски». Тільки ми обдивилися, розмістилися, як нове завдання: потрібно підсилити новий термінал, відправляй туди двадцять бійців. Це були 20 вересня. Мою роту підсилили розвідниками, у мене була додана мінометна батарея, інженери. Вийшов потужний підрозділ. А які були водії БТРів і кулеметники! Неймовірні! Їздили в аеропорт і назад постійно під обстрілами, під загрозою бути підбитими… «Барні», «Рижий», покійний уже «Єнот», «Шміль»… За першої ж потреби вони їхали забирати людей, не відмовлялися, не жалілися. Але якщо в один бік ти міг проскочити, бо для ворога це було несподіванкою, то назад уже варіантів не було — чекали. Верталася броня завжди під вогнем. Танки «Кащєя», арта «Цунамі» прикривали наші БТРи, але це не завжди допомагало. Мене вразила така ситуація. Наш БТР повернувся, заїхав у безпечне місце. І тут рацією чую, що з термінала треба забрати важкого пораненого, у якого ні рук, ні щелепи… І водій, який тільки-но заїхав, каже: «Ми заберемо». А я не можу цьому екіпажу дати наказ вертатися, морально не можу цього зробити. У «сєпарів» ще дим від стволів не розвіявся в повітрі, а наш БТР розвертається та мчить назад — знову під вогнем. Але ж пораненого вивезли!

Ще якось з термінала передали: потрібні мішки, земля, щоб робити укріплення, позиції. Там же не підеш кудись, не накопаєш. Суцільне скло та бетон навкруги. Знайшли ми якийсь тракторний причіп, набили мішки піском, навантажили повнісінький, зачепили за БТР — вези. Розуміли, що це просто-таки супер передача нашим бійцям. Але по дорозі і БТРу, і причепу прострілюють колеса. Думали, по-тихому на світанку він проскочить у термінал без втрат. Але ж ні — ворог чатував. БТР тягнув причіп, і іскри летіли з-під нього, але дотягнув. Та й що робити? Там не виплигнеш, не відчепиш. Варіантів немає. Тільки вперед.

«У Пісках замість безпілотників ми запускали… китайські рожеві ліхтарики зі свічкою всередині. Цей дешевий метод допоміг нам викрити десятки точок, звідки по нас працював ворог»

— Про ті дива, що твій підрозділ творив у Пісках, легенди ходять…

— Там ми придумали таку штуку, яку потім демонстрували навіть у столичному музеї. Щодня я дивився на нескінченні польоти безпілотників, які заважали нам жити. Блимає в небі та й блимає. Ці вогники нагадали мені китайські ліхтарики, які запускають у небо на романтичних побаченнях, весіллях. Вони так само блимають, як безпілотники, коли піднімаються вгору. Телефоную музикантові й волонтеру Олексію Мочанову, який нам допомагав усім, чим міг, кажу: «Льохо, будь ласка, постався серйозно до того, що я скажу. Наступного разу, як будеш їхати до нас, візьми штук 50 китайських ліхтариків». Він страшенно здивувався проханню. А я наполягаю: «Ти передай або вези, потім усе поясню». Привіз. Білих не було, він узяв рожеві. Романтика! Єдина проблема із запуском цих «безпілотників» — напрям вітру має бути відповідним — від нас до ворога, але тоді він був від них. Добре, думаю, перевіримо ідею на наших. Якщо вони ці ліхтарики сприймуть як безпілотники, то «сєпари» точно повірять. Запускаємо. Злітає наш «апарат». Парафінчик блимає — наче безпілотник фотографує. Летить він над Пісками — й усі починають по ньому стріляти, щоб збити. «Правосеки» попадають у нього. По рації крики: «Хлопці! Я збив безпілотник. Піду шукати». А я у відповідь: «То мій був. Що ви наробили!» «Ведмедю, — засмутився «правосек», — що ж ти не попередив?» А я зрозумів — тема працює! Щойно вітер змінився, запустили ліхтарик у бік ворога. І ті нумо стріляти по ньому із ЗУшки, вночі, трасерами. А на недобудованій церкві сидів наш артилерійський корегувальник, який засікав сполохи й давав цілі нашій арті. Тоді з’явилася в мене ще одна ідея: спробуймо не один ліхтарик «зарядити», а поставити відразу дві свічки! Реально — цьому ліхтарику підйомної сили вистачає підняти два. І от такий «безпілотник» летів аж до Донецька, за аеропорт. Ох і били по ньому тоді. А ми вже — по сполохах. Дуже ефективно вийшло. Китайський ліхтарик, 30 гривень у закупці, і ворог від них божеволів. Той бік довго не міг зрозуміти, що це ми запускаємо. Спеціальних систем, які глушать саме безпілотники, тоді ще стільки не було, як тепер. Та й боєць на передовій усе одно стріляє по тому, що бачить над собою, не чекаючи розпоряджень, викриваючи позицію.

— Ти хотів потрапити в аеропорт?

— Чесно? У мене було відчуття страху перед тим, що там робилося. Я не хотів їхати в термінал. І був поранений за добу до моєї черги їхати в аеропорт… Доля.

— Це сталося під час обстрілу в Пісках?

— Так. Там обстріли майже не вщухали. Постійно щось прилітало. Щоб перебігти від будинку до будинку, потрібно було вичікувати слушну хвилину. Міни свистіли, техніку нам били. Якось Сашко Яремчук, наш механік, золоті руки якого приводили до тями навіть вбиту й мертву техніку, привіз нам з конвоєм необхідне. І почався обстріл. Я виглянув з погреба. Бачу, броня, яка стоїть неподалік, горить. Улучили в неї. Кажу механікові, який лежить під бронею: «Саня, вилазь, рятуй свій БТР, він же горить». «Ні, ні, — відповідає. — Це, Івановичу, ваш горить!» І точно — в моєму командирському БТРі залишилися відкриті люки, міна влучила прямісінько всередину. Згоріло все, що там було, тільки чоботи мої залишилися. Це був той БТР, на якому позицію «Мурашник» атакували, в якому боєць «Грізлі» загинув… У день мого поранення мені було якось моторошно. Вийшов з-за хати — наче все нормально, тихо. Пізніше знову вийшов — на тобі, поранило, — сміється Павло… — Один уламок залишився в нозі досі. З голови великий дістали — добре, що він кістку не пробив, лікарі ще дивувалися товщині мого черепа, казали, що саме це мене і врятувало. Дрібні уламки ще сидять… У правій кисті осколок перебив кістку, порвав сухожилля. Лікарям довелося робити операцію, з’єднувати все спицями.

Кистьовий хірург ЗС України Ніна Джамалівна зібрала йому руку.

— Пам’ятаю, якраз уперше приїхали канадські хірурги, вони дивилися пораненого, якому подробило пальці. Канадець каже: «Тут тільки ампутація всіх п’яти пальців», а Ніна Джамалівна: «Та ні. Три збережемо». І зберегла! Звісно, канадці в таких випадках не паряться — у них розвинуте протезування, яке ще й непогано фінансоване. Наші ж лікарі намагаються максимально зберегти все, що можна. Моя лікарка заборонила мені битися цією рукою. Сказала: «Я тебе вдруге збирати не буду». А я з лікарні втік — з Мочановим поїхав у Піски як пасажир. Важко тоді було лежати в шпиталі. У мене всередині все кипіло. З реальної війни потрапити в спокійний Київ — це було жорстко. Страшенний контраст. Пам’ятаю з госпітальним волонтером Юлією Волковою пішли пообідати, так не знайшли, де сісти — все зайняте. Дивлячись на спокійні розслаблені обличчя клієнтів ресторанів, почувався не у своїй тарілці. Комфортніше мені було там, на війні, біля своїх хлопців…

У Тоненькому військовий лікар зробив мені перев’язку. Кожні 12 годин мені треба було міняти положення лангети, щоб не застоювалися сухожилля. Він, побачивши мої рани, запропонував: «У мене така мазь є. Закордонна! Помащу — і все буде добре». Помазав, але вона потрапила через спиці всередину, рука набрякла, гній пішов. Коли повернувся в госпіталь, Ніні Джамалівні довелося витягти спиці. Як вона сварилася… Думав, поб’є!

(Зі скороченням)

Віолетта Кіртока,

Цензор.НЕТ

Читайте нас в Telegram
Life story