Саме цей бомбардувальник є носієм ракет типу Х-22, якими країна 404 постійно обстрілює Україну. Традиційно, АрміяInform дізналася, як на болотах…
…На порозі кімнати дитячого будинку — подружня пара. Це родина Кацабіних з Козятина прийшла по дитину на всиновлення. Вихователі вивели до схвильованих майбутніх батьків білявого хлопчика Сергійка двох років. Малий подивився на них уважно, а потім підбіг та обійняв так міцно, немов упізнав у них своїх рідних. У присутніх — на очах сльози радості. Сумнівів не було: у родини Кацабіних з’явився син, а у Сергійка нарешті — мама й тато…
Доля випробовувала Сергія Кацабіна ще змалечку…
Документи оформлювали майже місяць, проте родина приїздила до хлопчика у дитячий будинок щодня. Сергійко щоразу вибігав з натовпу першим їм на зустріч, розштовхуючи всіх дітей. Він би й радий закричати та сказати їм, як довго на них чекав і хоче жити в родині, але розмовляти не міг (як пояснили вихователі, дітки, від яких відмовляються батьки, розвиваються дуже повільно).
Коли всі формальності з усиновленням були вирішені, родина зажила щасливим життям. Людмила займалася сином: читала йому казки, вірші, аби хлопчик наздогнав своїх однолітків. У маминих теплих обіймах, у вирі невідомому для нього з часів дитячого будинку сімейного затишку, Сергій вимовив своє перше слово — «мама». Згодом Людмила дуже часто згадуватиме цю найщасливішу мить свого життя…
Одного разу вона завітала до дитячого садочка до сина, перед тим навідавшись до перукарні. Перед ним вона постала з новою зачіскою, справжньою красунею. Сергійко зачаровано глянув на неї. Взяв за руку й з несамовитою гордістю промовив усім присутнім: «Подивіться, яка в мене гарна мама…» Всі раділи, а материнське серце тішилось від щастя…
Через роки Сергій дізнається правду про всиновлення від «добрих людей», але навіть знаку не подасть, аби не засмучувати матір та батька. Для нього вони назавжди залишаться родиною…
Батько-росіянин виховував у сина любов до України
Хлопчик дуже часто хворів — провів чимало часу в лікарнях. Перед його очима були люди в білих халатах, які рятували життя. Тому, коли прийшов час обирати професію, він, не роздумуючи, зупинив свій вибір на медицині. Спочатку працював фельдшером у лікарні швидкої допомоги. Згодом продовжив навчання у Національному медичному Університеті імені О. Богомольця на фармацевтичному факультеті.
Чоловік Людмили Іванівни — росіянин, проте дуже любив Україну. Родина прищепила дитині любов до всього українського ще змалечку. Батьки підтримали його, коли він брав участь у Помаранчевій революції, а згодом, через роки, й під час Революції Гідності, коли разом з медиками в Михайлівському соборі рятував життя пораненим. Не залишився він осторонь і тоді, коли в країну прийшла війна…
Тіло безвісти зниклого військового медика родина знайшла в могилі невідомого солдата
Спочатку Сергій займався волонтерською діяльністю. Співпрацював з медиками-добровольцями. Вже згодом пройшов перепідготовку й у грудні 2014 року разом з побратимами пішов на фронт. Узимку 2014-2015 років під час найтяжчих боїв на Дебальцівському плацдармі він був безпосередньо на передовій, де врятував чимало життів українських захисників. 9 лютого 2015 року трагедія сталася з ним самим…
У той день у їхньому підрозділі залишилася єдина санітарна машина — інші були знищені або вже вирушили до Артемівська (нині — Бахмут) з пораненими й лишилися там для ремонту. До медпункту привезли двох поранених бійців. Перший був легко поранений осколками, другий — з великою крововтратою та важким пораненням правої руки, тож потребував максимально швидкої евакуації для порятунку життя й кінцівки. Екіпаж санітарної машини вирушив до Артемівська. Дорога була заблокована ДРГ противника, хлопці цього не знали…
Логвинове тоді вже контролював ворог. Машина начебто наїхала на міну і її розвернуло в інший бік. Проте за іншою версією в неї вистрілили з РПГ. Під час вибуху одного з поранених викинуло з машини. Він зміг зачаїтися та дістатися до своїх. Пізніше його успішно евакуювали «полями» й саме за його словами всіх, хто був у санітарній машині, бойовики добили пострілами з ручної зброї… Весь час, поки йому надавали допомогу, він повторював: «Не їдьте туди. Там лікарів убивають…»
У Людмили Іванівни передчуттів не було, що станеться біда. Коли обірвався зв’язок із сином, перші дні вона терпляче чекала, а згодом, коли стримати тривогу було вже неможливо, поїхала сама до командирів, які й повідомили їй сумну новину: «Ваш син вважається безвісти зниклим». Материнське серце розривалось від болю.
Уже після виведення українських сил з Дебальцевого сторона противника повернула тіла загиблих Анатолія Сулими, Михайла Балюка й пораненого, якого вони транспортували. Тіло Сергія Кацабіна тоді знайдено не було…
Понад рік родина займалася його пошуками… Сподівалися до останнього, що живий, може, опинився у полоні. Згодом його тіло знайшли у могилі невідомого солдата…
Жінка, яка народила його, відмовилася допомогти під час ДНК-експертизи
Потрібна була ДНК-експертиза. Але як її провести, якщо кровно рідних немає поруч? Волонтери кинулись шукати жінку, яка народила Сергія. Знайшли її за кордоном. Повідомили про горе, пояснили ситуацію. Проте надати бодай своє волосся для експертизи ДНК вона відмовилася. Сказала, що «це ваші проблеми». Їй було просто байдуже, як і тоді, коли залишила маленького беззахисного хлопця напризволяще у дитбудинку…
Обійшлись і без неї. Аналіз ДНК тіла бійця проводили двічі — по речах хлопця. Надії на те, що він вижив, не залишилося ні в кого. Лише у квітні 2016 року його тіло перепоховали у рідному селі.
Кацабін Сергій — військовий медик, фельдшер-фармацевт (22.04.1983 — 09.02.2015)
Нерідні батьки не змогли пережити горе. Смерть сина вбила батька — не витримало серце. Вбита горем матір залишилася зовсім сама, дуже хворіє.
У школі на честь Сергія відкрили меморіальну дошку… Щоразу, коли вона проходить повз неї, її материнське серце завмирає від болю…
Р.S. Указом Президента України № 103/2016 від 21 березня 2016 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Сергій Кацабін нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Нагороджений він і пам’ятним нагрудним знаком «Медична рота» (посмертно), а також орденом «Народний Герой України» (посмертно). Вічна пам’ять Герою…
