Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…
Нещодавно армійські лави поповнили молоді офіцери. Серед них — випускниця Військового інституту імені Тараса Шевченка лейтенант Анастасія Прохорчук. При виші Настя заснувала проєкт «Лейкоцит» для допомоги онкохворим діткам з Національного інституту раку. Щотижня вона та курсанти-однодумці ділилися своєю кров’ю, допомагаючи лікарям рятувати маленьких українців. Для цих діток вона стала янголом-охоронцем: іграшки, смаколики, добре слово для малюків і слова розради для їхніх батьків — Настя невтомно дарувала добро в форматі 24/7. Нині молода офіцерка служить в одній з танкових бригад психологом.
— Настю, що спонукало тебе пов’язати життя з військовою справою?
— Коли почалися події на Майдані, я саме закінчувала школу. Тоді дуже болісно сприйняла звістки про загибель мирних українців, і це був переломний момент. У 2016 році я поїхала до Києва вступати на психолога в цивільний виш, водночас подала документи й до військового. Завжди займалася спортом, гарно вчилася, тож проблем зі вступом не виникло. Мама з татом дізналися, що стала курсантом, уже на присязі. Для них це був шок, але змирилися з моїм вибором, підтримали, бо знали мою наполегливість і характер.
— Чому саме військовий психолог, адже є безліч інших військових спеціальностей?
— Свідомо вибрала. Завжди знала, що я не та людина, яка сидітиме в кабінеті й перекладатиме папірці. Хороший психолог буває ближчим за товариша чи навіть рідних. Війна змінює людей. Той солдат, який служить у ППД бригади й воює на фронті, а потім повертається звідти — зовсім різні люди. Змінюється сприйняття світу. Він уже не той, що раніше. З такими людьми слід працювати, адже важко бачити, як від куль на твоїх очах гинуть побратими… Це жахливо та страшно… За роки навчання у виші маю достатній багаж знань і вже з перших днів служби у частині застосую їх на практиці.
— Що спонукало розпочати благодійну діяльність під час навчання? До цього тебе хтось підштовхнув чи попросив?
— Ця моя ініціатива. Створити курсантський проєкт «Лейкоцит» виникла торік у квітні. Вірю, що кожна людина має добре серце та здатна творити добро. Просто треба спробувати. Наші хлопці боронять життя на Донбасі, чому ж, будучи тут, я елементарно не можу допомогти дітям? Для них не так важливі гостинці, що ми їм приносили, як емоції, які вони отримували від спілкування. Дітки нас чекали, полюбили форму й вважали своїми захисниками. З понеділка по четвер була донація, за одну здачу крові можна допомогти врятувати 3-4 дитячі життя.
— Скільком діткам удалося допомогти? І як, на твою думку, залучити військових до благодійності?
— Майже 130 діток ми допомагали рятувати. Люди не замислюються над проблемою онкології доти, доки вона не торкається їх чи рідних. Рівень захворюваності на онкологію невпинно зростає, і найболючіше, що серед цих хворих дуже багато дітей. Пригадую, якось мені мама маленького пацієнта сказала, що вона далі, ніж на завтра, нічого не планує. Для її 2-річного Артема я тоді здала кров. Хлопчик був дуже хворий, лікування важке, і його маленьке серденько не витримало цих мук. Тоді не могла знайти собі місця, дуже переживала… Якось спіймала себе на думці: нам, дорослим, має бути страшно, що, маючи змогу допомогти, не робимо цього вчасно. Впевнена: у кожному місті має бути онкодиспансер, адже люди борються із хворобою не рік і не два. Інколи просто вмирає віра в одужання.
Уважаю, що кожну військову частину слід залучати до благодійності. Це було б класно, якби хлопці не лише воювали, а й допомагали онкохворим діткам. Люди у формі були б для суспільства ще більшими героями. Тому, якщо є бажання — треба починати творити добро з себе. Воно повернеться сторицею!
— Які дітки запам’яталися найбільше?
— Усі дітки, яким допомагали, особливі. Але перша дитина, з якою виник тісний емоційний зв’язок, це Діма Орлов. 8-річний хлопчик із саркомою Юїнга. Через нього в мене краялося серце. Згадую, як мене набрала його мама й скільки було щастя у її словах, коли настала довгоочікувана ремісія. Ми дуже прив’язалися одне до одного — не забуду його ніколи й досі, правда на відстані, дружу з ним.
— Як служиться на новому місці?
— До кінця випуску з ВІКНУ не знала, куди потраплю. Спочатку хотіла служити в одній з механізованих бригад. Там я стажувалася кілька разів під час навчання, познайомилася з багатьма офіцерами. Але я рада, що доля розпорядилася інакше. Командир мене зустрів, колектив добре прийняв. Нині я ще проходжу період адаптації на новому місці служби.
— Хто нині опікується курсантським проєктом «Лейкоцит»?
— Дуже щаслива, що цей проєкт і надалі функціонує! Підтримую зв’язок з курсантами Яною Виноградовою та Іллею Горєліковим, які продовжують опікуватися нашою справою. Дистанційно співпрацюватиму з фондами, підтримуватиму товаришів і планую продовжувати займатися благодійністю у своїй новій частині.
— Де ти бачиш себе в майбутньому, плануєш змінювати місце служби?
— Хочу залишитися тут. А далі час покаже, як жити і що робити. Допомагати людям можна будь-де — у цьому я точно переконана!
Олена Гаврилюк для АрміяInform
Військові рф провели масштабну аеророзвідку перед тим, як завдати масованого ракетного удару по Україні сьогодні вночі.
Цієї ночі в небі над Дніпропетровською областю сили ППО збили 10 безпілотників — у Павлоградському, Криворізькому, Дніпровському, Кам'янському районах.
Загальні бойові втрати противника з 24.02.22 по 29.03.24 орієнтовно становлять:
Упродовж минулої доби окупанти завдали 386 ударів по 9 населених пунктах Запорізької області.
Вночі росіяни під час масованої комбінованої атаки вкотре вдарили по енергетичних об’єктах України.
У Чорному станом на ранок п’ятницю перебуває один ворожий корабель — носій крилатих ракет «калібр», загальний залп до 4 ракет.
Захищаємо світ
Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…