Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
Що можна встигнути у двадцять років? Гадаєте, небагато?! Закінчити школу, обрати професію, а відтак починати опановувати свій фах. Можливо, це так…
Але реалії російської агресії проти нашої держави окреслили інші пріоритети серед української молоді. Тепер у двадцять років хлопці одягають військові однострої, отримують сержантське звання, стають бойовими медиками підрозділу, а в разі потреби й очолюють цей підрозділ. До того ж у двадцять років – вони вже добре знають, як звучить політ кулі ворожого снайпера і скільки ударів серця є у воїна, аби встигнути заховатись від російської міни, яка стрімко наближається до наших позицій. Окрім першого кохання, можна встигнути відчути, яка на смак гіркота сліз від втрати бойових побратимів і зрозуміти, що колишні брати вже ніколи не будуть для тебе такими, як раніше. А шкільні предмети з фізики, хімії, а головне – з біології та природознавства, доведеться застосовувати, копаючи шанці й будуючи посилені перекриття. А от математика дозволить швидко рахувати кількість набоїв, що лишились у тебе й у всього підрозділу, який відбиває ворожу атаку. Розраховувати маневри підступного та безжального загарбника. Та й, власне, дізнатись і збагнути, що таке ця атака.
Продовжувати цей перелік можна довго… Саме такий досвід здобув у свої двадцять бойовий медик підрозділу та командир відділення молодший сержант Віталій Олексевич.
