Саме цей бомбардувальник є носієм ракет типу Х-22, якими країна 404 постійно обстрілює Україну. Традиційно, АрміяInform дізналася, як на болотах…
Щороку 8 серпня своє професійне свято відзначають військові зв’язківці. Тримаючи в руках, як здавна заведено казати, «нерви» армії, себто засоби управління військами, ці люди є представниками унікальної професії, адже зв’язківець — це і військово-облікова спеціальність, і цивільний фах. Тож після звільнення з лав Збройних Сил вони є чи не найбільш адаптованими до цивільного життя. Так само цивільний зв’язківець, вдягнувши військовий однострій, швидко пристосовується до особливостей військової служби та продовжує працювати за фахом в армії.
Герой цієї розповіді — старший офіцер, який сьогодні проходить службу в Командуванні Сил логістики, опікується вертольотами, безпілотними літальними апаратами та авіаційними комплексами. Здавалося б, до чого тут війська зв’язку? А втім, саме їм підполковник Володимир Бігун завдячує своїми досвідом і знаннями, саме служба у підрозділах радіозв’язку нині допомагає йому, почесному військовому зв’язківцю, виконувати свою роботу, пов’язану із забезпеченням військ літальними апаратами та їхнім ремонтом.
Який солдат не мріє стати генералом…
Кажуть, поганий той солдат, який не мріє стати генералом або ж не носить у наплічнику маршальського жезла. І треба сказати, що сумлінних і таких, які впевнено крокують до обраної мети, у наших Збройних Силах чимало.
Трохи більше ніж 20 років тому Володимир розпочав солдатську службу в окремому полку зв’язку Повітряних Сил, у ньому дослужився до майора, а кілька років тому був переведений на відповідальну посаду до столиці.
Та ніщо не дається просто так, кожне досягнення розпочиналося з важкої праці над собою, над справою. Хлопець із села Володя Бігун ріс не в професорській родині. Його батько був робітником, а мати — службовцем. Міг би піти їхнім шляхом або працювати в колгоспі. Але хлопець прагнув чогось більшого. Рідну Великокопанську середню школу на Закарпатті Володимир закінчив із золотою медаллю. Паралельно із загальноосвітньою — музичну школу.
Після закінчення в середині 90-х років Ужгородського державного університету Володимир отримав диплом спеціаліста з фізики та технології матеріалів і компонентів електронної техніки і розпочав свій трудовий шлях на вчительській ниві.
Рік учителювання, потім — ще пів року роботи інженером у місцевому колективному сільськогосподарському підприємстві. Та ось синові Олежку виповнилося три роки (сьогодні цей Олежка — вже старший лейтенант, начальник фінансової служби військової частини). Відстрочка від призову закінчилася, а штучно її продовжувати 24-річний чоловік не хотів. Тож у грудні 1997 року Володимир одягнув солдатський однострій.
Навчальна частина у Борисполі була пів року для рядового Бігуна і оселею, і школою життя, і осередком армійського товариства. Вивчати радіостанцію йому, як інженеру, було легше, ніж вчорашнім школярам. Так само — радіосправа. Завдяки музичній освіті його слух був натренованим і відмінно вловлював переспів морзянки. До того ж сумлінне навчання — не лише кредо його життя, це було й додатковим стимулом. Адже щомісячні заліки, тобто їхнє вдале складання, давали можливість зустрітися з дружиною у звільненні. Так, працюючи на стимул та своє майбутнє, курсант Бігун став одним з найкращих.
Навесні 1998-го старший солдат Бігун обійняв посаду старшого радіотелеграфіста приймального радіовузла Р-161ПУ в одному з підрозділів 101-го окремого полку зв’язку ВПС. Ця радіостанція була набагато складнішою від тієї, яку вивчав — нового покоління. Та згодом освоїв і її.
Через п’ять місяців нашив на погони лички молодшого сержанта. Не за горами був і «дембель», та вертатися в село не бачив ніякого сенсу: КСП збанкрутіло, вчителям виплачували зарплатню мізерну та й досить періодично. Поміркувавши, молодший сержант зробив те, про що думав ще у військкоматі: уклав контракт про проходження служби терміном на 3 роки. Став начальником радіостанції Р-845, що використовується для зв’язку з літальними апаратами.
Від солдата до майора — в одному полку
Невдовзі командування, побачивши професіоналізм контрактника з дипломом інженера в кишені, його хист та сумлінність, призначило його на посаду начальника апаратної Р-161ПУ, а незабаром — через 8 місяців служби за контрактом — молодший сержант отримав військове звання «прапорщик». У новоспеченого прапорщика гора з плечей звалилася: з вищою освітою ходити в сержантах, коли, бувало, й офіцери порадитися приходили, йому було якось ніяково…
Два роки Володимир Бігун проносив погони з двома зірочками вздовж. Цього вистачило, щоб командир полку переконався: прапорщик гідний присвоєння первинного офіцерського звання. Володимир пройшов крізь горнило кількох атестаційних комісій, і ось навесні 2001 року під час навчань командир частини вишикував особовий склад та в урочистій обстановці вручив погони молодшого лейтенанта.
В окремому полку зв’язку Володимир прослужив майже 20 років. Був начальником приймального радіовідділення, а згодом — приймального радіоцентру. Потім очолив штаб уже рідного для нього польового вузла зв’язку.
Війна для майора Бігуна почалася з тривоги у березні чотирнадцятого, коли він сформував і повів на Південь колону підрозділу. Там офіцер перебував протягом трьох місяців, готуючи з підлеглими на Миколаївщині другий напрямок посадки літаків, які виводили з анексованого Криму. Повернувся, коли вище командування запропонувало йому перейти зі стройової частини до управління військ зв’язку, автоматизованих систем управління, радіотехнічного забезпечення та інформаційних систем штабу Командування Повітряних Сил — про блискучого фахівця начальство знало давно.
Тоді за плечима майора Бігуна було вже півтора десятки років служби та участь у десятках навчань різного масштабу. А ще — статус «Людини року» у військах зв’язку виду — у 2008-му офіцер був визнаний найкращим фахівцем зв’язку. Це не дивно, адже кілька років поспіль його підрозділ або ж ставав найкращим у частині, або принаймні традиційно отримував оцінки «добре».
Уже зі штабу він уперше був відряджений до району проведення АТО. Протягом зими 2015-2016 років забезпечував супутниковий і радіозв’язок штабу АТО. Повернувшись зі Сходу, ще протягом двох років займався організацією повітряного радіозв’язку у військах виду.
Нова стихія — безпілотна
А у 2017-му здібного офіцера помітили у вищих штабах, і його було переведено в Озброєння ЗС України. Спочатку підполковник Володимир Бігун проходив службу у відділі державного замовлення, а коли формувалося Центральне управління технічного забезпечення Повітряних Сил Озброєння ЗС України, очолив у ньому відділ організації експлуатації БПЛА.
— У новій для мене роботі мені стали у пригоді знання й навички радіозв’язку, здобуті протягом майже двох десятиліть служби зв’язківцем, — зізнається офіцер. — Адже безпілотні літальні апарати — це літаки без екіпажів, тож управляють ними із землі з допомогою радіозв’язку. Тож я щиро вдячний моїм наставникам, всім тим, хто наприкінці дев’яностих і початку двотисячних узяв активну участь у моєму становленні як фахівця зв’язку.
Тоді ж офіцер вступив до НУОУ імені Черняховського, який закінчив цього року за фахом «Інженерно-авіаційне забезпечення авіації».
Вищу військову освіту здобував заочно. Поки продовжував служити, структура була реформована та стала відділом забезпечення літальними апаратами управління забезпечення авіаційною технікою Центрального управління забезпечення авіації і ППО Озброєння Командування Сил логістики. Втім, функції здебільшого змін не зазнали: так само займалися вертолітною та безпілотною технікою, її ремонтом та забезпеченням нею військ.
Із задоволенням офіцер відзначає як найбільше досягнення очолюваного ним військового колективу — створення служби забезпечення БПЛА та БПАК Збройних Сил України.
— Безпілотна авіація стала для всіх нас напрямком новим, тож роботи було багато, — продовжує розповідь підполковник Бігун. — Розумієте, коли на озброєння військ почали надходити безпілотні літальні апарати — я кажу не про коптери, так би мовити, магазинні варіанти дронів, а про серйозні БПЛА 1-го класу, ми зовсім не мали ремонтної бази. У стислі терміни ми розв’язали й цю проблему, й на сьогодні маємо достатній ремонтний фонд — запасні частини, фюзеляжі, камери тощо.
За час служби в Озброєнні підполковника Володимира Бігуна неодноразово відряджали до району проведення ООС. І вже не на штабну роботу, відтепер його місце було завжди ближче до переднього краю, адже доводилося допомагати розв’язувати питання експлуатації та ремонту БПЛА безпосередньо в розвідувальних ротах і батальйонах. Красногорівка, Авдіївка, Попасна — точок на карті проведення операції Об’єднаних Сил, де чекають на фахівця, є багато.
Чимало відзнак командувача Повітряних Сил, начальника Генерального штабу та Міністра оборони України виблискують різноколірною емаллю на парадному кітелі офіцера. Та найдорожчий з них усе ж — нагрудний знак «Почесний військовий зв’язківець», адже саме війська зв’язку дали йому путівку у військове життя та стали на більшу частину служби його сім’єю.
