На превеликий жаль, у фокус ворожих атак потрапили об’єкти національної енергосистеми. Про те, як мінімізувати шкоду від ворожого терору, розповідає кандидат технічних наук, військовослужбовець…
«Танки йдуть по Празі, танки йдуть по правді». Ці рядки належать Євгенові Євтушенку. Так поет відгукнувся на вторгнення військ Варшавського договору до Чехословаччини. Лише кілька слів, але як ємко, точно висловив він суть тієї події давнини! Й нині вони актуальні з огляду на те, що танки Москви, яка у серпні 1968 року була ініціатором та організатором військового походу на Прагу, вже понад чотири роки намагаються придушити нашу українську правду. Майже 20 років тривала радянська окупація колишньої Чехословаччини. Вільна Злата Прага давно вже позбулася всього того, що принесли радянські танки на її площі та вулиці.
Я був учасником, як тоді казали, інтернаціонального походу до Праги. Зберігаю документи, фотографії, унікальні речі — свідки тієї події. А розпочалося все це за таких обставин. Війська Київського військового округутоді перебували у стані підвищеної боєготовності. У суспільному житті відчувалася напружена обстановка. Мене викликав редактор газети полковник Петро Шурлаков і наказав відбути до Білої Церкви, де розгортали до штатів воєнного часу 72-гу гвардійську мотострілецьку дивізію, правонаступницею якої є окрема 72-га механізована бригада імені Чорних Запорожців. Ось як пояснив редактор суть мого завдання: «Призвали з запасу співробітників дивізійної газети. Ти там на місці розберись, яка їм потрібна допомога…» Коли переконався, що вони добре обізнані в тім, що і як робити, відбув у війська, щоб підготувати матеріали для своєї окружної газети. Одну ніч провів у бронетранспортері командира батальйону, підполковника, призваного із запасу. Розповів, що він воював у складі стрілецького полку, в якому старшиною мінометного підрозділу був Олесь Гончар, майбутній автор трилогії «Прапороносці». «У травні 1945 року наш полк брав участь у визволенні Праги, — пригадував ветеран війни. — Мої теперішні бійці готові виконати інтернаціональний обов’язок!»
Але дивізію в останній момент звільнили від такої місії. З нею провели навчання, а потім приписний склад розпустили по домівках. А от мене відрядили для створення газети Центральної групи військ «Советский солдат», перший номер якої вийшов у Чехословаччині в 1968 році. Коли військовий комендант одного з районів Праги доправляв мене до штабу групи наших військ, я звернув увагу на пробитий брезент його «Газика» якраз на рівні голови. Підполковник пояснив: «Уночі невідомі обстріляли мою машину…» Подумав тоді — щось недолюблюють радянських інтернаціоналістів «неправильні» чехи та словаки…
Вторгнення відпрацювали ще на навчаннях «Шумава», а здійснили його підчас операції «Дунай»
А щодо думки «правильних» жителів країни, то ось як причину вводу радянських військ до Праги пояснювало офіційне керівництво держави. Зберігаю номер «Советского солдата» за 16 січня 1971 року, в якому був надрукований документ «Уроки кризового розвитку в Компартії Чехословаччини та суспільстві після ХІІІ з’їзду КПЧ». У ньому зазначалося, що в серпні 1968 року у країні склалася загострена контрреволюційна обстановка, суспільство опинилося на межі громадянської війни. На порядку денному вусій гостроті постало питання «хто кого?» Або контрреволюція здійснить свою чорну справу, або соціалістичним силам вдасться відбити контрреволюцію та відстояти справу соціалізму.
Саме таку місію її «порятунку» мали відіграти війська Варшавського договору, головна роль у проведенні операції належала збройним силам Радянського Союзу. Майбутнє вторгнення відпрацювали на навчаннях під назвою «Шумава». А безпосередньо до придушення «Празької весни» — програми демократичних перетворень у Чехословаччині — приступили під час операції «Дунай». На першому етапі її проведення залучили 250 тисяч військовослужбовців СРСР, Польщі, Угорщини, Болгарії, Німецької Демократичної Республіки. А це понад 20 дивізій, 2 тисячі танків, 800 літаків. Лише у перший день вторгнення до Праги на барикадах біля будівлірадіо загинуло 17 пражан, понад 50 дістали поранення.
Тодішній міністр оборони Чехословаччини генерал-полковник Мартін Дзур як давній друг СРСР надав наказ не чинити озброєний опір «братам по класу, братам по крові». Я неодноразово бачив його й завжди помічав сум в очах. Мабуть, переживав, що непрохані «друзі»у серпневі дні 1968 року заблокували чехословацьких вояків у гарнізонах і поводилися як окупанти. Але стерпів, і як наслідок — бойових сутичок між ЧНА та арміями країн Варшавського договору не було. Але без втрат не обійшлося. Під час введення радянських військ загинуло 98 військовослужбовців, 10 воїнів-поляків, один угорець та один болгарин. Це були небойові втрати. Так, під час маршу жителі міста Чеська Липа заблокували проїзд через міст. Щоб не наїхати на дітей і жінок, механік-водій танка Т-55 старшина Юрій Андрєєв звернув убік. Унаслідок падіння з моста весь екіпаж загинув. Знав випадки, коли невідомі підпалили 7 танків і БТР військ 38-ї армії. Були втрати, пов’язані з необережним поводженням зі зброєю, обстрілами наших військ на нічних привалах. Майже таку ціну заплатили за «інтернаціональну допомогу» і представники армії Чехословаччини. Так, небойові втрати становили 108 воїнів, 5 покінчили життя самогубством, 500 було поранено. На першому етапі окупації понад 70 тисяч громадян цієї країни на знак протесту покинули рідну землю.
Мені довелося бути свідком різного ставлення пражан до радянських воїнів. Так, своїм сином називала мене пані Марія Ваврова. Мабуть, тому, що її син теж був старшим лейтенантом і мав таке ж ім’я. Він воював проти гітлерівців у складі чехословацького корпусу Людвіга Свободи, визволяв столицю України, згорів у танку в бою на перевалі Дукла. В серпневі дні 1968 року його мати щодня пекла пиріжки для радянських танкістів. А її донька Ема постійно виступала на празьких мітингах з осудом цих окупантів.
Про що нагадує «шайба» з чемпіонату світу з хокею
Подібне розшарування у поглядах на ті події спостерігалося у багатьох родинах пражан. А потім відбулися події, що особливо загострили протестні акції в столиці. Одна з наймасовіших була пов’язанаіз самоспаленням на Вацлавській площі студента Яна Палаха на початку 1969 року. Діяльність низки радянських установ у Празі була заблокована. Замерзали без тепла журналісти відділення ТАРС. Редактор газети полковник Юрій Мошков доручив мені доставити для них машину дров. У супровід виділили двох бійців з автоматами. Попередив їх: зброю не застосовувати за будь-яких обставин. Коли на світлофорі зупинилися, пропускаючи численну колону пражан, побачив, що ніби блискавка ненависті охопила їх. Склалося враження, що вони були готові пошматувати нас. Можливо, що так і сталося б. Але, на щастя, загорівся зелений сигнал, і ми звернули на іншу магістраль, аби не наразитися на розлючених людей.
Узагалі 1969 рік виявився особливо напруженим для наших військ. Про це нагадує мені сувенірна шайба з чемпіонату світу з хокею, що відбувся у Празі і який як представник газети висвітлював. Тоді чехословаки здобули перемогу над командою СРСР, і жителі столиці на хвилі патріотизму своєрідно висловили своє ставлення до радянських воїнів. Вони були заблоковані у своїх гарнізонах. Відбулися акти вандалізму над пам’ятниками тих, хто визволяв пражан від фашистських окупантів у 1945 році. Та особливо загострилася ситуація в Празі з нагоди річниці окупації Чехословаччини. У столиці на барикади вийшли тисячі жителів. Була введена комендантська година. У результаті протесаних акцій дістали поранення понад 500 правоохоронців. Загальні збитки від тих заворушень становили мільйони чехословацьких крон.
Надалі з приходом до влади нових лідерів держави та партії ситуація навколо перебування у Чехословаччині Центральної групи військ поступово почала нормалізуватися. Нагадаю, що таке угруповання було створено 16 жовтня 1968 року з метою, як записано у договорі між ЧССР і СРСР, «забезпечення безпеки соціалістичної співдружності». До його складу входили 3 мотострілецькі, 2 танкові, змішана авіаційна дивізії (свого часу в ній на посаді заступника комдива служив полковник Костянтин Морозов — майбутній перший Міністр оборони України), ракетна й зенітно-ракетна бригади та інші частини. У їхньому складі нараховувалося 130 тисяч військовослужбовців і цивільних працівників. За такою структурою ЦГВ проіснувала до 1989 року. 5 грудня того року керівництво СРСР, країн Варшавського договору, які вводили в 1968 році свої війська до Чехословаччини, ухвалили заяву. У ній цей акт було визначено як неправомірне втручання у внутрішні справи суверенної держави. Це спричинило призупинення процесу демократизації суспільства ЧССР, економічних реформ.
Ось таку оцінку отримали події, пов’язані з 21 серпня 1968 року. Вони стали не лише сторінкою історії, а й застереженням тим, хто й дотепер сповідує імперську окупаційну політику. Вона не має майбутнього й теж залишиться на задвірках світової історії.
Володимир Чікалін
