Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
Саме цими словами згадує свій фронтовий шлях військовослужбовець-контрактник однієї з частин Командування Сил логістики, черкащанин сержант Михайло Коваленко.
Його доля багато в чому схожа на долі тих хлопців і дівчат, хто присвятив себе військовій службі.
Закінчивши школу, у 2005-му Михайло Коваленко відслужив строкову, потім – навчання в Черкаському кооперативному коледжі. Хотів стати працівником торгівлі. Але не склалося з майбутньою роботою: без досвіду не брали. От тоді, у 2006 році, й вирішив йти до війська на контракт. Служив водієм, адже мав хист до механізмів і техніки.
– Після закінчення трирічного терміну першого контракту, – розповідає Михайло, – вирішив знову знайти себе у цивільному житті. Перебивався сякими-такими заробітками. Але щоразу вимушено шукав нову й нову роботу. Це забирало багато часу й нервів. Мав на меті створити сім’ю. Та щось не складалося.
Якось вирішив, що повертаюсь знову до війська й уклав новий контракт, який, напевно, і став доленосним. Це був 2009 рік. Відтоді й дотепер служу в армії. А коли у 2014-му в Україні розпочалася війна, пам’ятаю, як мама з батьком переживали за мене. І не лише за мене, ще й за чоловіка моєї сестри, який, до речі, теж військовий. Потайки сподівалась, що, коли служу в частині забезпечення, то й буду подалі від війни. Я її розумію, адже це – мама і найдорожчі для неї – її діти, – продовжує Коваленко.
Але не так сталося, як гадалося. Коли у березні 2014-го в частину надійшов наказ про висування автоколон до баз зберігання та арсеналів для забезпечення наших підрозділів там, на Донбасі, серед водіїв вантажівок був і Михайло Коваленко.
– Найгарячіший місяць у моєму житті – серпень 2014-го, – веде далі хлопець. – По-перше, не знав, як сказати рідним, що їду на війну, а по-друге, яка вона та війна, як себе поводити в бойових діях – не знав, адже про «боєздатність» довоєнної армії того часу всі добре знають: фарбування, ремонти, стройова підготовка, рідше водіння, стрільби тощо. Але довго не довелося розмірковувати: батькам твердо сказав: їду у відрядження, до «передка» – кількадесят кілометрів, щоб не переживали. І разом зі своїми вирушив на Донбас.
Зі слів Михайла, бувало по-різному: і лячно від обстрілів, і дивно від того, що нічогісінько не знали про підступність ворога, і розривало від люті та того, що так хотілося дати по зубах «мишебраттям», але не завжди це вдавалося й лягали головами побратими… Пригадує, як упродовж кількох днів пережили і обстріли з російських «Градів», коли підвозили боєприпаси й майно десантникам, поранення й загибель побратимів.
– Часто з пам’яті виринають спогади, як у День Незалежності України, саме 24 серпня 2014 року, противник нас обстріляв з «Градів». Моторошно та страшно переживати подібне. На жаль, того дня загинули побратими – десантники однієї з військових частин. Були й страшенні втрати техніки – ми залишили кілька своїх вантажівок із причепами й майном. Обстріли з боку російських найманців тривали й тривали щодня по кілька разів. Ми залишались там – на позиціях десантників – упродовж десяти днів, адже через обстріли не могли вийти колонами чи тим, що від них лишилося. Було це на Донеччині, біля села Нижня Кринка, поблизу ще шахта була, «Комунарськ», здається…
Майже півтора року, з березня 2014-го по грудень наступного року, Михайло Коваленко був на рідній Черкащині місяці зо два, не більше. Разом з такими ж, як і сам, водіями «намотували» десятки тисяч кілометрів Україною від баз та арсеналів на мирній території до пунктів розвантаження там, на фронті.
– Тоді час такий був – гарячий, – з усмішкою пригадує контрактник. – Що робити – служба така. Тепер упевнено можу сказати: я багато що знаю, побачив всілякого, маю досвід, свої переконання, що ворог – реальний і підступний, може й у спину вдарити. А щоб воював, так ні, займався підвезенням усього необхідного, що потребували наші хлопці на передньому краї.
Тепер Михайло Коваленко передає бойовий досвід у частині, з якою, як стверджує, не збирається розлучатися ще тривалий час.
– Це моя домівка, моя школа життя, тут мої друзі-побратими, з якими я у вогонь і в воду, і з ними рідну землю захищатиму, – не без гордості про свою частину резюмує Михайло Коваленко, тепер – сержант та командир відділення.
(Фото подій 2014 року з сімейного архіву Михайла Коваленка)
