Саме цей бомбардувальник є носієм ракет типу Х-22, якими країна 404 постійно обстрілює Україну. Традиційно, АрміяInform дізналася, як на болотах…
Своєї клятви Юрій Іванович Марчук зі Ржищева дотримав буквально
…Про загибель племінника Іванович дізнався із відео бойовиків. Помилки бути не могло. Нелюди стояли на Савур-могилі над знівеченим тілом хлопця, гортаючи перед об’єктивом сторінки його паспорта. «Глянь, молодой совсем укроп. А мог бы жить. Чего ему дома не сиделось?» – зловтішався один з них.
Матеріали безбожної зйомки найманці виклали в соцмережах. Є в цієї мерзоти така «розвага»: або відео із вбитими українцями поширюють, або з їхніх мобільних телефонів дзвонять рідним хлопців. Не залякують, а просто із насолодою знущаються над тими, кого їхній божок-недомірок останнім часом знову називає братнім народом.
Того дня Юрій Іванович вирішив і сказав, що до останнього подиху допомагатиме хлопцям на фронті, позаяк це для нього віднині питання принципу…
Навіть страуси тут не «ховають голову в пісок»
То був серпень 2014-го. Юрій Марчук отримав страшну звістку від рідної сестри – мами загиблого солдата. Передивившись відео, він на кілька днів неначе задерев’янів. Про участь племінника в бойових діях тільки й знав, що той б`ється з окупантами у складі 30-ї бригади.
Сам на війну піти не міг – не дозволяли солідний вік і слабке після служби мічманом на підводному човні здоров`я. Але дещо для перемоги він зробити все ж здатен. Неабияка проблема з харчуванням українських вояків не була таємницею. Отже, щоб їм допомогти, Марчук пішов по сусідах та знайомих фермерах.
Після занять та у вихідні на допомогу команді Івановича приходила попрацювати у виробничий цех молодь із двох місцевих навчальних закладів.
Сам Іванович, як до нього зверталися всі старі й малі, окрім городини, тримав невеличку племінну страусину ферму. Колеги-сусіди розводили худобу, птицю, рибу, вирощували овочі та фрукти тощо. Звернувшись до сусідів, отримав згоду від п`ятьох родин щодо допомоги українським захисникам. Тож зібрали звідусіль побутові автоклави й почали робити консерви. Наймолодшим із місцевих волонтерів тоді виповнилось понад п`ятдесят років.
Треба сказати, що всі поважали Івановича безмірно, величаючи між собою «людина-запальничка». Той міг організувати будь-який захід, вирішував господарські проблеми друзів і знайомих, мовби граючись. Мабуть, саме з цієї причини до осередка незабаром доєдналися студенти місцевого технікуму й ліцею. Після занять та у вихідні вони приходили у цех попрацювати цілими ватагами.
Виробництво розширювалось, обсяги продукції зростали. І страуси ферми Марчуків неслися та плодилися без упину, приносячи для волонтерських потреб копійчину.
Комбінезони для танкістів Героя України
За рік масштаби поставок на передову із осередка волонтерів Івановича набули значних обсягів. Окрім рідного Ржищева на Київщині, їм допомагали Українка та Обухів, Бориспіль і Біла Церква. Партії «гуманітарки» вимірювались десятками тонн. Починали волонтери, звісно, із 30-ї механізованої бригади. Але пізніше, здобувши репутацію та певну славу, без посередників везли продукти всім, хто цього потребував.
Із транспортом проблем теж не було, бо виручали місцеві перевізники. А один із них, Валерій, взагалі у них був чи не штатним водієм. Його мікроавтобус, за безвідмовність наречений «Червоним мулом», став фронтовою легендою на колесах.
Викладач ліцею, який знався на мусульманських звичаях, підказав Івановичу запекти в подарунок батальйону імені Джохара Дудаєва баранячі голови, що на Кавказі є жестом особливої пошани… Комбат джохарівців тиснув українцям руки зі сльозами на очах.
Усяке із волонтерами траплялося. Приміром, якось Івановичу показали й розхвалили натівський танковий комбінезон. Мовили, що за дизайном та якістю матеріалу він повністю досконалий. Як згодом казав Іванович, вони «розібрали той зразок на молекули», дістали не гіршу тканину й відправили її разом із лекалами знайомим швачкам у Бориспіль. Першим вони перевдягли в «суперкомбези» танковий підрозділ Героя України Євгена Межевікіна – знаного на всю країну «Адама».
Були й інші цікаві випадки. Якось команда Івановича помилково завезла тушонку зі свинини у батальйон імені Джохара Дудаєва. Командир ввічливо подякував, однак від харчів відмовився навідріз. Наступного разу вони привезли закрутки із баранини. До того ж викладач ліцею Олег Леонідович, який знався на мусульманських звичаях, підказав Івановичу запекти у подарунок чеченцям баранячі голови, що на Кавказі є жестом особливої пошани.
Комбат джохарівців тиснув українцям руки зі сльозами на очах…
Горіли прапори, а «вигорів» Іванович
У 2018-му команда Марчука вже була потужним структурним осередком Національної спілки учасників, ветеранів та інвалідів бойових дій «СУВІАТО». У лютому того року він зібрав для бойових частин особливо велику партію гумдопомоги.
Проблема харчування перед військом на той час вже не стояла. Отже, більшість вантажів становили генератори, амуніція, маскувальні сітки, усілякий інвентар. Але, за традицією, значну частину серед них все ще займали фірмові смаколики зі Ржищева.
За три години до відправки, наприкінці ночі, склад раптово спалахнув. Цієї доби його охороняв саме Іванович, який якраз ненадовго відлучився по воду. Пожежна частина району розташовувалася буквально поряд. Але пожежники, які за викликом мерщій примчали до місця події, щось врятувати не встигли – сховище вигоріло вщент за дуже короткий проміжок часу.
Предметом особливої гордості Івановича були прапори та світлини, які вкривали всі стіни приміщення. На стягах та фото стояли дарчі дописи бійців, багатьох із яких вже не було серед живих
Команда Марчука на підставі висновків експертів мала кілька версій причини займання – аж до навмисного підпалу. Одначе, найважчим наслідком пожежі для осередку стала не втрата цінного майна і не знищення його виробничої бази.
Річ у тім, що предметом особливої гордості Івановича були прапори і світлини, які вкривали всі стіни приміщення. Полум`я зжерло стяги та фото людей із дарчими дописами бійців, багатьох із яких вже не було серед живих. Перетворився на попіл і його мічманський кітель підводника. Івановича все це дуже підкосило.
Дружина Марія, колеги, друзі, координатори спілки постійно вмовляли Івановича трохи збавити оберти, бо фізично він на очах згасав. Просили хоча б самому рідше їздити в зону бойових дій. Але той нічого не хотів і слухати… Після чергового інфаркту, в лютому 2019-го, його не стало…
Осередок усе ще працює. Небайдужі люди виділили погорільцям для роботи два гаражі. Вони потихеньку відновлюють колишню базу, взяли під опіку будинок престарілих. Утім, їм дуже бракує кипучої енергії Івановича, його фонтану ідей та вміння надихати на шляхетні вчинки…
