Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
Його талант снайпера командир групи спеціального призначення розгледів ще під час строкової служби в 2005-му. Відтоді минуло понад 15 років…
Знайомтесь, старшина, заступник командира групи снайперів – «Лапа». Уперше я з ним познайомився рік тому, коли пари окремого полку спеціального призначення ССО готувалась до змагань на першість виду зі снайпінгу.
Спокійний, незворушний, впевнений в собі. Він сидячи віддавав команди хлопцям на виконання чергової вправи зі снайперських комплексів. Не виймаючи з рота цигарку, спостерігав то в далекомір, то в зорову трубу, то крутив головою праворуч-ліворуч, намагаючись так спіймати ледь відчутний вітер і порівняти його з показниками на анемометрі, ніби не довіряв йому.
…Перші постріли з СВД
– Не минуло і року, як нас із Ізяслава в 2004-му перекинули в Хмельницький, – розповідає старшина. – Були чергові стрільби тут, на цьому тактичному полі. Я тоді – вже старшим розвідником групи, до дембеля –лічені дні. До мене підійшов командир групи і запропонував зробити кілька пострілів із СВД. Одразу наголошу, не усім щастило під час строкової ту ляльку хоч у руках потримати, а тут: «Спробуєш?!»
Я не роздумуючи погодився. Ліг, взяв гвинтівочку, вмостився, вибрав із п’яти доручених мені патронів той – «№1», потім «2-3-4-5», як ніби вони були не однакові. Неквапливо спорядив магазин, пристебнув, відвів затворну раму, дбайливо поклав патрон, дослав, закрив, притис щоку до приклада, знайшов оком у прицілі центр голови грудної мішені, ще раз підмостився, навів, і легенько так, погладив спусковий гачок. Серце вилітало з грудей, кров припливала, пульсуючи у скронях. У голові роїлося: «Аби лишень не схибити, аби виправдати довіру… Що скажуть досвідчені, молодь не хіхікатиме, не насмілиться…» Чую збоку: «Та що ти там молишся, стріляй давай!» Командир суворо гримнув на балакучих «глядачів». Каже мені: «Правильно, не поспішай, відчуй гвинтівку, ти зможеш» Нарешті тиша: в серці, в скронях, готовий. Утамував подих, м’яко тисну, бах..!
Я влучив усіма п’ятьма, два лягли майже ідеально. Командир похвалив мене і сказав, що за умови наполегливого тренування з мене може бути непоганий снайпер.
Так, я ще тоді став частиною команди групи снайперів.
Наприкінці строкової я твердо вирішив продовжити військову службу і підписав свій перший контракт. Пройшов навчання в навчальному центрі в Кропивницькому і повернувся у цю саму групу вже командиром відділення, – розповів «Лапа».
– Минуло 15 років. Не шкодуєш?
– Це моє, тому не шкодую. Служба була непроста, але дуже цікава. У мене все вдавалося, я розвивався, із задоволенням йшов на службу, з ранку до вечора вчився сам, навчав хлопців. Проте в 2009 році, коли я вже був заступником командира групи снайперів, змушений був звільнитися з армії. Так склалися обставини.
Змінив військовий колектив і снайперську гвинтівку на роботу в аграрному секторі. Одружився. Потроху перестав сумувати за армією. Мав нормований робочий день, повноцінні вихідні, отримував достойну зарплатню, купив собі перше авто, риболовля, полювання. У 2013-му в нас народився син. Живи собі, здавалося б, радій, насолоджуйся свободою, доглядай батьків, тіш дружину і рости сина.
Та не так сталося, як гадалося. Спочатку Росія нагло відхапала Крим, потім агресор почав зазіхати на Донбас. Я уявив собі, що завтра він може прийти на Поділля, на мої береги Дністра.
«Коли пішли звістки про перших загиблих побратимів, я не знаходив собі місця»
– Ти повернувся до своїх?
– Саме так. Я постійно тримав зв’язки з друзями по службі. Ми регулярно контактували. Коли пішли звістки про перших загиблих побратимів, я не знаходив собі місця.
День від дня дружина, батьки все більше розуміли, що не втримають мене. Синові не було і двох рочків.
Настав день, і я сказав, що не хочу, аби вони так, як люди на Донеччині чи Луганщині, ховалися у підвалах від ворожих обстрілів тут, на Поділлі, тому піду воювати.
Одного ранку я прокинувся, поїхав на роботу, написав заяву про звільнення і пішов у військкомат. Мені пропонували йти в піхоту, та я сказав, що моє місце у «8-ці», у мене там всі й все. Пішов до командира (командира групи снайперів. – Авт.), поговорив із ним, той відвів мене до командира полку, я взяв відношення, і повернувся на свою посаду – заступника командира групи снайперів.
– Що далі, чи важко було згадати все, що втратив за роки перерви в службі?
– Скажу відверто, перерва в місяць чи рік – суттєва прірва в роботі снайпера, не кажучи про мої шість. У 2015 році хлопці вже дуже рідко стріляли з СВД, хіба що початківці. Відтоді щоразу з’являється нова, точніша зброя, краща оптика, патрон, спорядження, засоби спостереження. Переважно це вітчизняні снайперські комплекси та провідних країн НАТО.
Треба було надолужувати, чим я наполегливо і займався та з нетерпінням чекав своє перше відрядження на Донбас.
– Дуже кортіло воювати?
– Авжеж. Я на війну спізнився на рік. Минуло два тижні й мені дали групу для підготовки до ротації. Вона складалась 50х50 із мобілізованих 6-ї хвилі й діючих контрактників. Я – старший сержант. Натаскував мене офіцер, інструктор із багатим бойовим досвідом. Мобілізовані – дядьки різних професій, з різних регіонів України, більшість з яких служили в нашому полку свого часу або в інших частинах спеціального призначення. Усі вони після різних навчальних центрів щойно прибули в частину. Ми проходили злагодження, було цікаво, напружено, динамічно. Я багато навчився нового. Ми жили на полігоні, марш-кидки, засідка, штурм, стрільба, спеціальна, інженерна, топографічна підготовки, тактика дій групи в місті, в полі, в гірській місцевості вдень і вночі.
«Якщо не ти, то тебе, чи твоїх хлопців, яких ти прикриваєш»
– Перше бойове завдання, перша мішень в прицілі – пам’ятаєш?
– Так, я пам’ятаю до деталей кожен свій бойовий вихід. Найголовніше в нашій роботі – розуміння, що ти працюєш в команді, працюєш на загальний результат. Від уміння, професіоналізму окремо кожного її члена, залежить загальний успіх виконання бойового завдання і успішного повернення групи на базу. Повертаємося усі, готуємося разом, тренуємося, отримуємо нове завдання –і знову пішли. І так постійно.
Якщо вас цікавить, чи я роздумував-вагався, коли треба було тиснути на спусковий механізм гвинтівки? Ні, не вагався ні секунди. Бо нас вчили, я так вчив і знаю, що якщо не ти, то тебе, чи твоїх хлопців, яких ти прикриваєш. Так само я розумію, що від успішного виконання моєї роботи залежить життя, здоров’я моїх побратимів. Скажу одразу, не на кожному бойовому завданні ми вражаємо цілі. Часто ми працюємо як розвідники, тобто спостерігаємо за противником, за технікою, виявляємо будь-які зміни в розташуванні позицій, сил, збираємо ці дані й передаємо до вищих штабів.
І ще, ми знаємо свою роль і місце, знаємо, за що воюємо і нищимо ворога, бачимо, хто по той бік окопів. Якби я їхав на війну як лікар – то рятував би життя, як зв’язківець – прокладав би пари під кулями, як кухар – годував би смачно хлопців, як кулеметник – щедро би насипав вогню. А я снайпер, із патроном-квитком у один бік, для ворога, який прийшов на мою землю.
Я бачу ціль, я бачу, як стріляю і я бачу, як влучаю.
– Який він, наш ворог?
– Різні суб’єкти трапляються. Є відверті лантухи, які бродять туди-сюди. Типу прибирають, копають, риють щось, каміння збирають, траву чи сухостій косять – постійно на виду. П’яні часто вилазять, кричать щось, буває бійки влаштовують, пики товчуть один одному. Буває провокують нас на постріл, виставляючи наркоманів із зеками за командирів, аби ми лиш повелися на їхню виставу і проявили себе. Та ми знаємо репертуар їхніх театрів.
Однак із усією відповідальністю можу заявити, що є там і справжні професіонали. Недооцінювати противника – все одно, що завчасно капітулювати. Там у засідках із хорошими «снайперками» сидять не шахтарі з комбайнерами, а досвідчені російські найманці, яких вчили і вчать воювати, вбивати. Зосередженість у всьому, від початку до кінця – найважливіше в нашій роботі.
Якщо ти вибрав таку професію – будь готовий, будь кращим за противника.
Про добу під перехресним мінометним вогнем
– Ти кілька тижнів, як повернувся з району ООС. Що змінилося за ці твої п’ять років на війні?
– Що стосується наших завдань і нашого призначення, то змін, за великим рахунком, не відбулося. Як раніше, ми до дрібниць відпрацьовуємо кожне бойове завдання. Ворог обстрілював наші позиції тоді, обстрілює і нині. Змінилась хіба що кількість і щільність вогню, немає «Градів» зі «Смерчами».
З останнього. Район неподалік однієї з ділянок розведення сил і засобів. Наша група отримала завдання провести розвідку лінії взводних і ротних опорних пунктів противника, куди той нещодавно перебазувався. Ми з моїм напарником зайняли позицію, облаштувались добряче, причаїлися, спостерігаємо на 230 до найближчого ворожого ВОПа і на 770 метрів далі. Група працювала на нас двох. Розрахунок АГС був за спиною метрів за 450-480, на найближчому ВОПі однієї із наших бригад, кулеметник причаївся неподалік. Ворог насипав, наші відповідали. Я не кажу про стрілкотню, її було море. Над нами в обидва боки літали міни, розривалися поруч. Перші дві години ми за звуком ще рахували прольоти й прильоти. Потім перестали. Виходи 82, 120 чи 122 мм визначали легко. І відповідно ховали голову в плечі так глибоко, наскільки розуміли, що то летить. Так ми пролежали майже добу. Для людини без залізної психіки та належної підготовки витримати такий тиск протягом доби – неможливо. Ми ж абстрагувались, відсікали зайве і планомірно робили своє – спостерігали.
Кулеметник – красунчик. Він уперше на сході, вперше з нами, вперше на такому бойовому завданні. Він справився на усі 100%, молодець. Після цього ми брали його із собою постійно.
Свою задачу ми виконали. Спостерігали, виявили, щось і когось знищили, доповіли, відійшли, повернулися на базу.
– А чи були такі завдання, які не вдалося виконати, або виконали не до кінця?
– Завдань, які б ми провалили, – не було. Ми завжди виходили, працювали й поверталися з результатом. Питання: «Із яким результатом?» Зрозуміло, щоразу хочеться зробити якомога більше, якісніше, ефективніше. Та не завжди обставини складаються так, що ми беремо максимум. Часто обсяг завдань корегується, виходячи з реальної обстановки. Є основна мета – яку ми намагаємось досягти, та якщо паралельно вдається зробити щось корисне – завжди вітається. Розвідувальної інформації про стан і положення ворога багато не буває.
«У нашій справі «а раптом пощастить» – не буває»
– Є якісь фізичні чи антропометричні вимоги до кандидата в снайпери: зріст, вага, правша чи шульга?
– У снайпінгу немає догм. Ти повинен досягти мети, а як ти це робитимеш, у який спосіб – неважливо. Фізіологічні та антропометричні дані у кожного різні, звідси і власний спосіб досягнення мети. Так, безперечно, ми пропонуємо ази, даємо рекомендації, доводимо основи сучасних методик. Та якщо ти прагнеш досконалості, демонструєш результат, і на цьому шляху ти нищиш усі перепони, будь ласка, ти наш.
Моя задача вразити ціль, для цього в мене є один постріл. Вразив – молодець. Не вразив – усе. Ти припиняєш роботу, міняєш позицію. 5-10-20 разів ти не працюєш з однієї точки, інакше ти не снайпер – жива ціль для ураження.
– Снайпер – важка робота?
– Це як шахи – ти мусиш знати 4-5 ходів уперед. Як мінімум ти повинен товаришувати з математикою, є таблиці, купа цифр, за лічені секунди ти повинен порахувати силу вітру, його напрямок, деривацію, сонце, вологу..! Треба думати і не гарячкувати. У нашій справі на «аби як», чи може «а раптом пощастить» – не буває. І якщо розраховуєш лише на фарт, то одразу складай на грудях руки і вперед ногами.
Перед тим, як відрізати, кажуть треба 7 разів відміряти, а в нас перед тим, як щось зробити – 10 разів подумати.
«Я ніколи не змирюся з війною, з бойовими втратами»
– Чого ти боїшся, з чим не можеш змиритися?
– Снайпери – ті ж самі люди. Ми не роботи і нам, як і решті, притаманні звичайні людські цінності та почуття. Та я ніколи не змирюся з війною, з бойовими втратами. Найгірше для мене розуміння того, що у війну батькам доводиться оплакувати і ховати своїх дітей. Це мені болить. Коли посеред ночі дзвонить твій телефон, а тобі кажуть: «Богдана вже немає». Ти не розумієш, спиш чи прокинувся. Так, немає, відповідаю. Із нами немає, бо він на сході, на ротації. «Ти не зрозумів, – каже мені командир, – його взагалі немає серед живих, Богдан загинув».
Так було минулого літа. Він, Богдан Бігус, наш, із снайперів. Допоки його сюди не привезли, допоки я не побачив друга в труні, я вірив і знав, та до кінця не розумів – як так «не живий»! Це болісно і гірко.
Ми не забуваємо своїх хлопців, бережемо пам’ять про них, допомагаємо дружині, дітям, і розуміємо, що ніколи ти не заміниш батька дітям, чоловіка дружині й сина батькам. Водночас у голову по неволі приходять аналогії, що і з тобою може таке статися, що і над тобою так само можуть плакати рідні, близькі й друзі. Це ще один привід наполегливо тренуватися, вправно воювати, бути обережним, виваженим, сконцентрованим і кращим за ворога.
«Табу в нашій професії – ніколи не цілити в медиків»
– Є в людей твоєї професії якісь забобони, звичаї, табу?
– Табу є – ніколи не цілити в медиків. Забобонів немає. Однак, як і в кожної людини, є якісь набуті або прищеплені звички, звичаї чи зобов’язання – як у моєму випадку. Приміром, я маю іконку і браслет. Щодня їх не ношу, беру з собою виключно на війну. Іконка з Почаївської лаври. Її мені подарував мій побратим Андрій Чабан, із яким ми служили й дружили разом ще з першого контракту, він загинув на війні в 2014-му.
Браслетик із жовтої і синьої стрічок у 2015 році подарував мені інший побратим – Льоша Іщук. Він загинув у 2017-му. Їх освятила в церкві дівчинка з Красилова і на всю нашу групу йому поштою передала. Це пам’ять про друзів, які спостерігають за нами з небес, оберігають нас як янголи.
– Як ти відпочиваєш від служби, від війни. У чому і де твоя мить розрядки?
– Найдорожче, найрідніше, найближче – це моя сім’я, адже розумію, що протягом усього робочого тижня мене їм справді бракує. Ще велика моя втіха – природа поблизу Дністра. І коли нам із сім’єю, не часто, але вдається вибратися до рідного села, де мешкають нині мої батьки, – найбільше щастя. Там я відпочиваю, риболовлю, полюю. Там я згадую дитинство, юність. Там я не «Лапа», не старшина, не снайпер. Там сьогодні мир і спокій – а це величезна цінність.
