Саме цей бомбардувальник є носієм ракет типу Х-22, якими країна 404 постійно обстрілює Україну. Традиційно, АрміяInform дізналася, як на болотах…
Олександр Терещенко залишив на російсько-українській війні не лише частину себе, а і частку своєї душі. Сьогодні наша розмова з ним — про збереження пам’яті, залучення ветеранів до виховання патріотів, труднощі міжвідомчої координації й про те, чи можливо залишитися собою на високій посаді.
− Олександре Леонтійовичу, Ви були у витоків створення Міністерства у справах ветеранів, адже в березні 2019-го призначені заступником міністра. Як все починалося, і що вдалося вже зробити?
− Будь-яку структуру створювати з нуля дуже важко, а тим більше міністерство. Інколи люди вважають, що для цього слід лише видати відповідний указ і все, структура запрацювала. Звісно, все не так. Формування штату, бюджет, установчі документи й ще багато труднощів, які доводилося долати людям, кількість яких можна перелічити на пальцях. До того ж за цей час нам тричі (!) змінювали назву й відповідно завдання відомства. Формувалися як Міністерство у справах ветеранів, потім, на початку вересня 2019 року, ми стали називатися «Міністерством у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України», з відповідними завданнями й функціями. А вже в березні цьогоріч знову стали Міністерством у справах ветеранів. Можете уявити, скільки часу йде на всілякі погодження тих чи інших нормативних актів, необхідних для роботи відомства! Зроблено чимало, але підбивати підсумки поки ще зарано.
− А все ж таки, коли погодилися на посаду заступника міністра, які заходи окреслили для себе як першочергові?
− Від початку мені відвели такі напрямки, як вшанування пам’яті загиблих воїнів, формування позитивного образу ветерана, національно-патріотичне виховання і співпраця з громадськими об’єднаннями. Відповідно за цими напрямками я і продовжую працювати. Щодо пріоритетних завдань, які стояли перед новоствореним міністерством, то спочатку необхідно було створити електронний реєстр ветеранів. Наразі дані про реальну кількість ветеранів базуються на основі відомостей органів соцзахисту. Проте далеко не всі ветерани стають на цей облік. Це стосується не тільки учасників АТО /ООС, а й ветеранів інших війн і збройних конфліктів. Тому створення електронного реєстру — завдання першочергове. Потім на базі цього реєстру плануємо створити додаток — електронний кабінет ветерана, де кожен ветеран бачив би пільги, на які може розраховувати, які вже використав і багато іншого. Відповідно, і ми б могли бачити, чи отримав цей громадянин, наприклад, психологічну реабілітацію, скористався правом на безоплатну путівку до санаторно-курортного закладу. І мали б змогу формувати політику й справедливий розподіл соціальних пільг. Нині робота в цьому напрямку активно ведеться. Зрозуміло, що переформатування міністерства неабияк пригальмовують цей процес. Уже підготовлено нормативну базу створення електронного реєстру ветеранів, тривають тендерні процедури. Знову ж таки, карантинні заходи теж не сприяють прискоренню цього процесу.
Кому вигідно паплюжити образ ветерана
− Щодо напрямків, за які Ви безпосередньо відповідаєте, зокрема, формування позитивного іміджу ветерана. У ЗМІ дедалі частіше можемо побачити повідомлення про ветеранів АТО в негативній тональності…
− … І це мене неабияк тривожить, а частіше дратує. Часто-густо ця інформація про злочин, скоєний «атовцем», неперевірена і, навіть, вигадана, а повідомлення вже гуляє по всіх сайтах із претензією на сенсацію й безліччю негативних коментарів. Це питання передусім до ЗМІ та їхньої редакційної політики.
− Здається, ми таке вже переживали щодо учасників війни в Афганістані? Повідомлення про злочини, суїциди та інші негативні події за участі «афганців» неабияк підігрівали цікавість аудиторії в ті часи.
− Так, але тоді було дещо інше суспільство і його поінформованість. А нині не слід забувати, що війна триває і в інформаційному полі. Тому ворог будь що прагне створити негативний образ ветерана російсько-української війни. І давайте будемо відвертими, в гонитві за сенсацією наші ЗМІ часто допомагають ворогу в цій «демонізації».
− Вшанування пам’яті полеглих воїнів — ще один напрямок, за який Ви відповідаєте…
− Це не лише напрямок, за який відповідаю, це — мій моральний обов’язок і борг перед загиблими бойовими побратимами…
Пантеон Героїв
− Ще в 2015 році ухвалено низку законодавчих актів щодо створення Українського національного пантеону. Що відтоді вдалося зробити?
− Я долучився до цієї роботи набагато пізніше, але, наскільки мені відомо, тоді створили оргкомітет і, здається, він один раз зібрався… Ухвалено навіть концепцію Пантеону Героїв і запропоновано кілька місць його розташування у столиці. Це − арка «дружби» народів (саме так дружби в лапках. — Авт.), ділянка на території Національного музею Другої світової війни й у сквері неподалік будівлі Верховної Ради. Рішення тоді не прийняли, і фактично все лишилося на цьому етапі.
− На початку червня цього року Кабмін знову створив оргкомітет з підготовки та проведення заходів зі створення меморіалу українських героїв. У місячний термін доручено розробити та затвердити план заходів зі створення Меморіалу. Можете поділитися планами щодо роботи оргкомітету?
− Обов’язково поділюся, коли я або хтось з наших фахівців долучиться до роботи в цьому організаційному комітеті. Залучення представників Мінвету до цієї справи − жорстка позиція нашого міністра і сподіваюся ця вимога буде виконана.
− Все ж таки, на Вашу думку, що має являти собою меморіал українських героїв?
− Це має бути місце духовного поклоніння всіх українців, місце сили, де кожен відчуватиме духовну велич і гордість від приналежності до української нації. Як це реалізувати, поки немає одностайної думки. Але зрозуміло, що створення такого меморіалу давно на часі.
Церемоніал поховання
− Я був присутній на апробації нового церемоніалу поховання загиблих воїнів торік у жовтні, і він справив неабияке враження. Чи утверджений він законодавчо?
− Церемоніал поховання — ще одне важливе завдання, за яке я відповідаю. Весь цей час ми наполегливо працювали над його створенням із представниками Українського інституту національної пам’яті, Міністерства оборони та інших дотичних структур. Я противник того, щоб при створенні церемоніалу сліпо копіювати іноземні традиції. Тут мають бути представлені наші національні особливості, історичні аналогії з армією УНР, Українською державою, з козацькими традиціями.
Я вдячний співробітнику Українського інституту національної пам’яті Павлу Подобєду, який провів велику роботу з історичного обґрунтування та вивчення традицій українського військового поховального ритуалу. Врешті-решт ритуал відпрацьований, ми підготували відеопосібник. Головна місія церемоніалу — гідне вшанування загиблого захисника, віддання йому належних військових почестей в такий спосіб, аби його рідні й місцева громада розуміли, що ховають не когось пересічного, а людину, завдяки якій існує держава Україна. Щоб незалежно від кількості людей, які прийшли проводжати воїна в останню путь, від заможності родини і місця, де відбувається поховання, ритуал ретельно виконувався, вшановуючи пам’ять Воїна, який віддав життя за Батьківщину. Цей церемоніал поховання слід затвердити законодавчо на рівні Статутів Збройних Сил України. Більш того, є доручення від Президента України Міністерству оборони розробити додатково ритуал вшанування загиблого воїна. Мається на увазі, що перед похованням на центральній площі міста мають вшанувати загиблого воїна всі охочі. Робота з розробки ритуалу вшанування перебуває на завершальному етапі й опис цього ритуалу разом із церемоніалом поховання увійде до нових Статутів ЗС України.
− Як Ви вважаєте, наскільки ідея створення військового меморіального кладовища приживеться в нашій країні?
− На мою думку, таке місце має існувати. Інша справа, що ментально не всі до цього готові. Родичі здебільшого воліють поховати загиблого в рідній місцевості, і це їхнє право, яке потрібно поважати. Маємо зрозуміти, що якщо буде рішення створити військове меморіальне кладовище, то це стане лише започаткуванням традиції. Мине багато часу, коли люди усвідомлять, що якщо полеглий воїн похований на меморіальному кладовищі, то це велика честь. Це святе місце не тільки для родини, а й для всіх українців, які можуть прийти туди і вшанувати героїв. Відповідно й держава має взяти на себе функції з облаштування, упорядкування й доглядання таких могил.
Головний меседж — людина, яка захищає країну, — це круто!
− Понад шість років у країні йде війна. Діти, які в 2014-му були в середніх класах, нині вже призовного віку. Як змінилася система патріотичного виховання за цей час і наскільки вона ефективна?
− Скажу відверто, що попри всі нормативні документи, на жаль, системної роботи в цьому напрямку я не бачу. Наприклад, предмет «Захист України», який з лютого цього року викладають замість «Захисту Вітчизни». Зрозуміло, що від оновлення назви кардинальних змін суті очікувати не варто. Потрібен новий підручник як мінімум. Знову таки, все залежить від того, хто викладає цей предмет: це ветеран, який добровільно пішов захищати Батьківщину, чи наприклад фізрук чи трудовик, якому дали додаткові години. Тому ми ставимо собі завдання якомога ширше долучити до процесу виховання молоді ветеранів російсько-української війни. Звісно, що не можна взяти й примусово направити ветеранів у школи. Це мають бути люди з відповідним хистом, з бажанням і навиками. Наразі ініціюємо створення скорочених курсів підготовки, коли ветеран із вищою освітою за бажанням у стислі терміни мав би змогу отримати необхідні навики й сертифікат для роботи в навчальних закладах. Це стосується не лише викладання предмету «Захист України». Розглядаємо залучення ветеранів до роботи з дітьми в позаурочний час. Мається на увазі гра «Джура» і різноманітні гуртки й секції. Досвід залучення ветеранів до таких заходів є і він позитивний. І це не тільки позитив у царині патріотичного виховання, це ще й своєрідна реабілітація для самих ветеранів. Я був присутній на одному з етапів «Джури», куди запросили мої миколаївські побратими. Приємно вражений, адже все відбувалося на високому рівні. А, найголовніше, що ветеранів захопило те дійство, а діти заряджалися позитивною енергетикою. Маємо розуміти: молоде покоління завжди інше. І тут головне відійти від радянських методів патріотичного виховання і зробити цей процес принципово новим і ефективним. Це має бути система: фільми, книги, комп’ютерні ігри, комікси з патріотичною тематикою — все це має застосовуватись, але виважено і системно. Головний меседж — людина, яка захищає країну — це круто! І без неї не може існувати держава.
УБД чи «Картка киянина»?
− Не можу не запитати щодо скасування безкоштовного проїзду в Києві за посвідченнями учасника бойових дій. Які Ваші думки з цього приводу?
− Це дуже гостре питання. Звісно, це — порушення Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Але маємо розуміти, що проведенням децентралізації місцеві бюджети перестали отримувати державні субвенції на відшкодування витрат. Тому просто залишити все як є, не можна. 15 червня перший заступник Міністра у справах ветеранів Олександр Порхун мав зустріч із представниками КМДА, де запропоновано відтермінувати це рішення і створити міжвідомчу робочу групу при Мінсоцполітики, яка прийме рішення, як діяти надалі.
Чи змінює посада людину
− Даруйте, хочу поставити особисте запитання. Як змінився Олександр Терещенко — голова Миколаївської «Асоціації учасників та інвалідів АТО» — по тому, як став заступником міністра?
− Якось до мене прийшов наш «атовець», і я підписував йому свою книжку «Життя після 16.30». Він тоді подарував ручку, зроблену з патрона, і сказав: «Все одно ти незабаром змінишся. Ось хай ручка нагадує про війну». З тих пір дуже боюся загубити цю ручку. Неабияк хвилювався, коли забув її викласти з кишені під час поїздки до США, дивуюся, як її не конфіскували в аеропорту. Так, посада змінює людину. Я вже розумію всю «кухню» машини державного управління. І тому, коли до мене приходять хлопці з потрібними і правильними пропозиціями, які необхідно втілювати вже завтра, я, на жаль, не завжди можу їм пояснити, що потрібно багато часу для всіляких міжвідомчих погоджень. Тоді виникають непорозуміння і навіть образливі репліки на кшталт: «дорвалися до корита!» Вчуся з цим жити, адже посада — це, в першу чергу, велика відповідальність. Більше мене змінила не посада, а війна. Там я зрозумів, що все може кардинально змінитися за долі секунди. А взагалі-то, чи змінила мене посада, краще дадуть відповідь мої бойові побратими, пліч-о-пліч із якими воював…
Фото: Дмитро Юрченко
