Саме цей бомбардувальник є носієм ракет типу Х-22, якими країна 404 постійно обстрілює Україну. Традиційно, АрміяInform дізналася, як на болотах…
У ніч напередодні спали мало. Позаду — відбір кандидатів у частинах, поїздка в Москву та виснажливі, безперервні тренування.
Як українці крокували Червоною площею
Майже забуті за час війни команди: «Шикуйсь! Струнко! Кроком руш! Тримати рівняння. Тримати дистанцію. Підборіддя вище, чіткіше крок…»
Багато учасників параду були поранені в боях. Відвиклі від маршування ноги та спини боліли.
Немолодий капітан із «Золотою Зіркою» вечорами цитував Костянтина Симонова: «Що збоку бачиш ти — їй-богу! — один шнурок, один черевик, одну простягнуту ногу».
Кожен учасник параду був найкращим у своєму підрозділі. У кожного за плечима — не один рік війни, не одне поранення, не одна нагорода.
Для участі в параді відібрали 1465 солдатів від кожного фронту й десять запасних. Усього в ньому брали участь близько 35 тисяч осіб, серед яких:
сержантів і рядових — 31 116 осіб, офіцерів — 2809 осіб, включаючи 249 генералів і 24 маршали.
Серед переможців було багато українців і тих, хто народився в Україні.
Згадаймо декого з них.
Борис Заманський — зв’язківець 183-го окремого батальйону зв’язку 8-ї гвардійської армії 1-го Білоруського фронту, уродженець Херсона. Тягав телефони через Дніпро, через Віслу, через Одер, через Шпрее… Повний кавалер ордена Слави. Коли його запитували, як воював, віджартовувався: «Та я взагалі не стріляв по німцях, я телефони тягав!»
У строю 1-го Білоруського фронту по Червоній площі пройшов повний кавалер Слави, артилерист протитанкової артилерії Микола Голубничий. Народився на Харківщині, воював у складі 275-го гвардійського винищувально-протитанкового артилерійського полку 4-ї гвардійської окремої винищувально-протитанкової артилерійської бригади резерву Верховного головнокомандування. Був старшиною батареї, розвідником, командиром розрахунку. У складі бригади воював на Центральному, Білоруському та 1-му Білоруському фронтах. Звільняв Україну, Польщу, війну закінчив у Берліні.
Низькорослий, кремезний полковник-танкіст Давид Драгунський. Дві «Золоті Зірки». Комбриг 55-ї бригади, народився на Чернігівщині. Не раз був поранений, дійшов сам і довів своїх танкістів від Дніпра й Києва до Берліна та Праги…
Киянин, генерал-лейтенант Олександр Лучинський — Герой Радянського Союзу. Зі своїми солдатами звільняв Крим, брав Кенігсберг, Берлін.
Уродженець Харківської області, маршал бронетанкових військ, двічі Герой Радянського Союзу Павло Рибалко — легендарний командир 3-ї гвардійської танкової армії. Від Курської дуги до Праги провів своїх танкістів. Звільняв Україну, брав Берлін. Його називали «танковим Суворовим» за майстерність маневрів та ударів.
Командиром зведеного полку Ленінградського фронту був генерал-лейтенант Андрій Стученко. Киянин, почав війну кавалеристом, закінчив командиром стрілецького корпусу.
На правому фланзі 3-го Білоруського фронту — командир зведеного полку, двічі Герой Радянського Союзу, гвардії генерал-лейтенант Петро Кошовий — майбутній Маршал Радянського Союзу. Уродженець Олександрії Херсонської області. За його плечима оборона Ленінграда, Сталінградська битва, Кримська (1944) та Східно-Прусська операції…
Серед командувачів фронтами — одесит Родіон Малиновський та уродженець Катеринославщини Андрій Єременко.
Перед строєм зведеного оркестру походжає, гладячи сиві вуса, одесит генерал-майор Семен Чернецький — автор багатьох знаменитих маршів.
І тисячі, сотні інших солдатів, сержантів, офіцерів, генералів.
Небо хмариться. Дрібний, противний дощ.
Блискучі, новенькі каски. Скриплять чоботи й ремені. Мелодійно дзвенять нагороди, зокрема видані замість затертих, ще тих, що були на гвинтах. Нові — на колодках.
Фиркають коні, неголосно перемовляються бійці в шеренгах…
Окремо стоять високі, один в один бійці й кожен — у рукавичках. Тримають штандарти гітлерівської армії, які кинуть до мавзолею.
Мокрою бруківкою Червоної площі пройдуть піхота, кіннота, моряки, танкісти, артилеристи, сапери. Там пройдуть переможці — люди, які зламали машину нацизму.
У Другій світовій загинув кожен п’ятий українець
Хоч би хто й що тепер казав — Україна заплатила за Перемогу над нацизмом страшну ціну. Понад 6 млн осіб воювали у лавах Червоної армії.
Українці воювали проти Німеччини й у складі інших армій і військових частин, зокрема в американській і канадській арміях (в останній — 40 тис. осіб). Воювали й у французькому русі опору. Тисячі українців служили в польській армії генерала Владислава Андерса та брали участь у військових діях на боці британців у Єгипті, Лівії та Італії. Західні українці становили 2 % складу польської дивізії імені Тадеуша Костюшка та 70 % — чехословацької бригади генерала Людвіга Свободи.
Для українців війна почалася в березні 1939-го, коли внаслідок Мюнхенської змови угорські війська захопили Карпатську Україну, що перед тим була у складі Чехословаччини. У боях загинули 430 бійців Карпатської України й понад 400 зазнали поранень.
У вересневій кампанії 1939 року вже 112 тис. українців вступили в бій з Вермахтом у складі Війська Польського. 7 834 солдати-українці загинули в боях з німцями під польськими прапорами, 16 тис. — скалічилися.
Загалом у Другій світовій війні загинув кожен п’ятий українець. Серед військовослужбовців літнього призову 1941 року вижили тільки 3 %.
Загальні демографічні втрати України — з убитими, жертвами концтаборів, депортованими та евакуйованими — становлять не менше ніж 14 млн осіб. З 41,7 млн людей, які жили до війни в УРСР, на 1945 рік залишилося тільки 27,4 млн.
Під час евакуації з України на Схід забрано близько тисячі найкращих промислових підприємств, які після війни не повернули до рідних міст. Ці підприємства стали основою створення військово-промислового комплексу в східній частині СРСР у післявоєнні роки.
І тому 24 червня 1945 року в одному строю йшли переможці нацизму — люди всіх національностей. Цього не викреслити з історії. І сором та ганьба нинішнім путінським пропагандистам, які використовують цю обставину для постійного творення штучних маніпуляцій історичним контекстом минулого.
