Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
Мама, попри свою жіночу тендітність, здатна витерпіти надлюдські муки, вирушити в саме пекло заради порятунку та захисту своєї дитини.
— Мій син зник… — простягаючи озброєним молодикам на блокпості паспорт, промовила згорьована мати.
— Ось мати «укропа»! — направив бойовик ствол автомата на беззахисну жінку.
— А якби тут стояла твоя мати? — пройняла поглядом обох. Один опустив очі:
— Та йдіть уже!
Щоб знайти свого єдиного сина, ця жінка вирушила на Донбас та об’їздила 33 населені пункти, у яких відбувалися бої, досліджувала кожен клаптик землі, де вибухнув його танк, побувала в десятках лікарень і моргів та розклеїла на окупованій території більше як тисячу фотокарток сина. Усе, аби не втратити навіть найменшого шансу на його порятунок.
Син Світлани Вікторівни – командир танкового взводу старший лейтенант ЗСУ – загинув 12 серпня 2014 року на Донеччині. Прикривав відступ товаришів, його танк залишився сам, вступивши у бій з російським агресором. Тривалий час командира та його екіпаж вважали такими, що зникли безвісти.
Кожен день, кожну хвилинку життя Артемка мати пам’ятає з першого його подиху до дня, коли вони побачилися востаннє перед його відрядженням у район АТО.
Коли син народився, їй здалося, що вона стала найщасливішою у світі. Жінка й досі на свята пече його улюблені пиріжки…
Однак доля випробовувала її від самого народження сина. Коли Артемкові виповнилося чотири місяці, він потрапив у реанімацію. Довгі тижні батьки чули непевні діагнози, змінювали лікарів, але скрізь лунав один вирок: «Ваш син помре, готуйтеся!»
Але мама таки видерла його з обіймів смерті, він не просто вижив, а й, попри невтішні прогнози, ріс напрочуд добре й навіть мріяв стати військовим, як його обидва дідусі. Але до здійснення цієї мрії також довелося важко йти. Вони витримали довгі роки лікування, пів року домашнього навчання, і виборсалися. Її Артем вступив у Львівську академію сухопутних військ.
— Коли я їздила на присягу, мене так переповнювали емоції, що я заливалася слізьми… А потім тисячу разів себе запитувала: якби Артем не пішов тоді вчитися, то чи був би він тепер живий? Але я впевнена, що син пішов би тоді добровольцем. Бо він завжди був борцем за правду, — каже Світлана Вікторівна.
Після закінчення академії 2011 року Артем став командиром танкового взводу. Його підлеглі були різного віку, але любили й поважали свого командира, адже він був талановитим техніком і відмінним керівником. У своїх танках завжди копирсався сам, ще й хлопцям допомагав. Та за кілька років на серці матері знову стало неспокійно…
— Ми приїхали на КПП, Артем із дружиною почали вітати мене з минулим днем народження – подарували чайника й цукорницю. Я розплакалася: «Чого тепер, хіба більше часу не буде?» Син відповів: «А хто знає, мамо, коли він ще буде той час?» Тоді земля зникла з-під моїх ніг, але я намагалася триматися, — розповідає Світлана Вікторівна. — Через постійні переживання почалися проблеми з очима. У травні Тьома приїжджав у відпустку… востаннє. Глянув на мене й сказав: «Мамо, ти якась зовсім інша». Тоді він вирішив і всім рідним наказав, щоб про його службу мені не розповідали. Хоча знав, що скоро поїде в район АТО. Той день, 24 травня, я не забуду ніколи. Коли ми його проводжали, я дуже довго бігла за маршруткою, у якій він їхав…
Мати пам’ятає всі події шестирічної давнини, наче це було вчора. Дослідила вона й кожен крок свого сина перед його загибеллю.
— Я купила величезну карту України – на ній тепер у мене все записано й відзначено. Пошуковики з «Чорного тюльпана» розповіли мені, як загинув Артем. Збираючи тіла, вони поспілкувалися з очевидцями тих подій. З’ясувалося, що два танки, один з них Артема, маневруючи по полю, прикривали підрозділ, який відступав. Зуміли підбити один танк противника. Але потім у другого нашого танка заклинило ствол. Артем наказав їм відступити. Тому танк Артема залишився сам, і на нього вискочив російський Т-72.
Героїчний бій лейтенанта Абрамовича з російськими танками докладно описано в статті історика Ярослава Тинченка.
Артем завжди сам телефонував. Тепер мати розуміє чому: аби вона не почула жодного пострілу, бо дуже любив і беріг її. Свого останнього дня встиг подзвонити дружині, татові, а мамі сказав, що набере ввечері. Проте того дня він так і не зателефонував.
— Серце розривалося, не було спокою. Мені дівчата давали заспокійливе. Моя співробітниця витягнула мене надвір. Іду вулицею й реву. Раптом дзвінок від Тьоминої хрещеної мами. Вона запитала, чи я на роботі, а я плачу й кажу: «Олено, Артем не дзвонить, ти хрещена мати, молися!» Та коли підняла очі, то побачила її в колі моїх рідних і друзів. Батько Артема каже: «Свєто, немає більше нашого хлопця!» Далі я не пам’ятаю…
Потім для родини настав іще гірший час — невідомість. Артемового тіла ніде не було, з’явилася версія, що він потрапив у полон.
— За кілька днів почалися мої кола пекла. Ми з’ясували, що багато бійців із «тридцятки» зникли, начебто потрапили в полон. Це дало надію, за яку ми вхопилися. А 24 серпня вийшли перші списки полонених, у яких був і Артем… Почалися наші пошуки сина: куди ми тільки не дзвонили, і на цей, і на той бік. Відтворювали картину боїв, записували кожну бригаду, кожне прізвище тих, що були на Савур-Могилі, що виходили з-під Степанівки, нікого не минали, зв’язувалися з усіма хлопцями, розсилали Артемові фото. Думали, може, утратив пам’ять, може, контузило?
У жовтні 2014-го мати вирішила, що треба самій їхати на Схід країни. Їздила по лікарнях, моргах. Із собою привезла близько тисячі фотографій з підписом «Допоможіть знайти сина» й номерами її телефонів. Об’їздила скрізь, де були бої, бувала в комендатурах, спілкувалася з місцевими жителями. Іноді хтось телефонував і розповідав щось, іноді набирали й звинувачували, що вона виховала карателя. Материнське серце терпіло все. Вона нахиляла голову та йшла далі.
Тричі була на місці бою, обходила вздовж і впоперек те поле, де пролилася синова кров, навколо вежі, під якою, як потім виявилося, були останки її Артема. Каже, не знає, що тоді шукала, адже вірила, що він живий. Материнські пошуки тривали довгих три місяці, та зрештою вона повернулася додому, припускаючи, що сина вивезли в Росію.
— ДНК ми із чоловіком спершу не здавали, але, повернувшись, вирішила здати аналіз тільки для того, щоб виключити цей варіант. Згодом дізналася, що є «ймовірний збіг ДНК»…
Її син загинув рівно через чотири місяці після свого дня народження, у той самий час, коли першого року свого життя ледь не помер маленьким через недугу.
— Я себе запитувала: навіщо Бог тоді зберіг йому життя? Відповідь дістала, коли його побратими дякували мені за сина, за те, що він урятував їм життя.
Невеличку квартиру матері нині заставлено фотознімками сина й світлинами, де вони були щасливі…
— Весь час розмовляю з його фотографіями, перечитую листи й, попри біль, дуже пишаюся тим, яким був мій син. Але так хочеться, щоб одного дня відчинилися двері й мій Артем сказав: «Я повернувся, мамо…»
Фото Вікторії ЯСИНСЬКОЇ
