Саме цей бомбардувальник є носієм ракет типу Х-22, якими країна 404 постійно обстрілює Україну. Традиційно, АрміяInform дізналася, як на болотах…
Юрію Середі – 24 роки, він – головний сержант взводу. На війні, не рахуючи невеликих перерв, з травня 2016 року. До служби у війську Юрій готував піцу для мешканців Вінниці. Тоді він і уявити не міг, що згодом триматиме кругову оборону від ворожих ДРГ.
Юрію, чому ти вирішив змінити улюблену справу на військову службу?
Заради рідних мені людей пішов захищати свою країну, якби це банально не звучало. Мій дід воював, тому бабуся з мамою мій вибір погодили, хоч і дуже хвилюються за мене.
Чи змінилося життя після першої ротації?
Звичайно… Навіть у побутових речах. Наприклад, насторожували тиша і світло. Коли на позиції мав можливість виспатись, ми це робили з увімкненим світлом, адже у разі необхідності діяти потрібно дуже швидко, необхідно швидко взутися, схопити зброю і в бій. Хоча багато разів і босими вибігали з бліндажів… Під час бою важлива кожна секунда. Тому вдома спати було важче, ніж на війні. Тиша тривожила, і здавалось, що будь-якої секунди необхідно буде кудись бігти…
Найбільше змінили моє життя втрати близьких, побратимів… Ці спогади врізались дуже глибоко і ніколи не покинуть мене, скільки б часу не минуло…
Коли востаннє ти відчував «вибух адреналіну»?
Нещодавно, на початку року… Ворожі ДРГ були за 50 метрів від нас. Пам’ятаю, ми йшли з товаришем змінити хлопців на постах. Довелось прийняти бій. Мої хлопці зовсім молоді. Хвилювався не за себе, а за них. Ситуація була дуже напружена. Дяка Богові, відбились, усі наші хлопці живі, навіть жодного пораненого.
До яких хитрощів вдаються вороги? Як вони діють?
Ви ж розумієте, усе я розповісти не можу. Скажу лише, що діє ворог підло… До прикладу, коли мені говорили, що під час грому не чутно пострілів, я і сам би не повірив, коли б із цим не стикнувся. Тільки-но погода починає мінятись, а в небі чутно грім, ворог починає випускати по нас «приходи», під час яких земля здригається. Через це ти не чуєш, з якого боку, з чого стріляють. Саме тому за такої погоди потрібно бути більш пильним.
А що із позитивного на війні траплялось?
Якщо цей випадок можна так назвати. Одного разу ввечері пішов оглядати позиції. Темрява, тихо… Позаду себе чую ще й так з акцентом: «Ну что, они ушли?» У мене ледь серце не завмерло. Думаю собі: «Невже ми їх пропустили, невже вони так тихо прокрались повз нас». Тихенько поклав руку на автомат і знову чую: «Середа, так что, все нормально? Они ушли?» Нині, коли ми про це згадуємо, завжди сміємось, але тоді… повірте, було не до сміху. Відтоді ми говоримо українською… (сміється).
Чи плануєш продовжувати контракт і кар’єрно зростати?
Враховуючи специфіку моєї професії, забігати наперед не стану. Час покаже. Поки що я на своєму місці, відчуваю себе у своїй тарілці…
За що ти любиш свою бригаду?
Немає кращої чи гіршої, буває — унікальна. Наша такою і є. Офіцери прислухаються до нас, сержантів. Не засуджують, не карають, не розібравшись. Спочатку крапки над «і», а потім вже вирішують. Ми справді відчуваємо себе родиною. Поважаємо один одного. Немає зверхнього ставлення, все справедливо. Тут служать люди, яких я можу назвати братами, друзями, декого навіть батьком.
Чи є у тебе талісман чи оберіг?
Навіть не знаю, чи можна так назвати мою чорну нитку на руці. Тут я загубив свій хрестик, залишилась тільки нитка від нього. Я нею обмотав собі руку, і вона завжди зі мною. Найсильніший мій оберіг — це молитва матері, моєї бабусі, молитва коханої людини. Вони не раз мені рятували життя, хоча я б давно міг… (голос стає засмученим).
Яка в тебе мрія?
Ми побачили і пережили багато… Я хочу, щоб наші землі належали нашій країні, а всі ми – щоб зажили щасливо. Щоб настав мир у нашій країні, щоб батьки дочекалися своїх синів і доньок. Вже й про власну сім’ю слід подумати й діток, — усміхненим голосом відповів Юрій.
