ТЕМИ
#СОЦЗАХИСТ #СПОРТ #РАШАБУМ #ЛАЙФХАКИ #ООС #КОРУПЦІЯ #ІНФОГРАФІКА

Минуло 5 років з часу дії законів про декомунізацію

21 Травня 2020
Минуло 5 років з часу дії законів про декомунізацію

Наміри депутатів Верховної Ради ухвалити 5 років тому  закони, спрямовані на декомунізацію України,  викликали неоднозначну реакцію суспільства. У неї виявилися як прихильники, так і противники. Які результати маємо сьогодні, читайте в матеріалі кореспондента АрміяInform.

«Не дамо українським фашистам знущатися з історії…» – такі істеричні заклики російських можновладців, політиків і пропагандистів передували ухваленню нашим парламентом законів, спрямованих на відродження національної пам’яті й справедливості. Галас, здійнятий у Москві, підхопили і деякі політики та «громадські активісти» в Україні. Водночас патріоти України робили свою справу – 9 квітня 2015 року були ухвалені Закони України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України  у ХХ столітті», «Про увічнення перемоги над нацизмом в Другій світовій війні 1939-1945 років», «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», а також «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та заборону пропаганди їхньої символіки». З 21 травня вони почали діяти…

«Люди, нарешті, знатимуть правду з першоджерел…»

Назва Закону «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» говорить сама за себе. Інакше кажучи, з його ухваленням кожен громадянин може ознайомитись з діяльністю «вірних слуг» компартійного режиму -ВНК-ДПУ-НКВС-МДБ-КДБ, на чиїх  штиках він і тримався.

–  З дня ухвалення закону в обласних архівах, а також у нашому, побували сотні тисяч людей, – говорить керівник архіву СБУ Андрій Когут. – Приходять різні  люди: історики, журналісти, родичі репресованих, намагаючись дізнатися, де вони скінчили свій життєвий шлях. Зокрема і росіяни…

Саме цей закон і викликав найбільшу істерику серед російських політиків та їхніх вірних прислужників – придворних пропагандистів. Пояснення просте: відкривши архіви, Україна дала змогу мільйонам громадян дізнатись про  ті жахіття, які творила компартія руками чекістів не лише в Україні, а й на теренах усього СРСР. У Москві розуміли, що до українських архівів можуть потягтися і чимало росіян – вихідців з України, які втратили у ті часи своїх рідних. І не лише вони, а й ті історики, журналісти, які не вірять кремлівським пропагандистам.

Знайшлися, на жаль, і у нас такі громадяни, які вважали, ще «не потрібно чіпати минуле», мовляв, «це вже не поверне життя закатованим і розстріляним, а треба дивитись у майбутнє». Та щоб дивитись у майбутнє, та ще й впевнено, треба щонайменше знати минуле.

Є й інша категорія противників відкриття архівів. Маю на увазі політиків, так званих громадських активістів і навіть колег-журналістів, які чудово обізнані з нашим страшним минулим. Але проти того, щоб всі ми знали правду. Чому? Відповідь проста: це так звана п’ята колона, цербери Кремля, які намагаються усіляко прислуговувати московитам. Тож і загавкали, мовляв, цього не слід робити. Цитую виступ одного з нардепів: «Люди наражатимуться на небезпеку». Хто саме, цей діяч не уточнив. Під «людьми», мабуть, розумів старих чекістів, які спровадили на той світ тисячі українців…

Замість Леніна і Дзержинського – Бандера і Шухевич

Чимало галасу викликав і закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Насамперед через те, що передбачав відновлення історичних назв тисяч міст і сіл, вулиць, які за час панування «вірних ленінців» були перейменовані на честь «видатних революціонерів і борців за радянську владу». Той факт, що у цих «борців» руки по лікті в українській (і не лише) крові, до уваги, звісно, не брався. «Не помічають» його і нинішні російські можновладці й навіть історики. Більш того, сьогодні в путінській Росії навіть пересічні громадяни схиляються до думки, що «тоді були важкі часи і Сталін змушений був йти на такі кроки».

–  Якщо росіянам подобається жити в містах і селах, які носять імена катів, які винищували їхніх пращурів, то нехай живуть, – говорить львівський історик Руслан Забілий. – Якщо їм до вподоби ходити вулицями, названими на честь тих, за вказівками кого розстрілювали на Соловках, то теж нехай ходять: я не проти. Але ми, українці, цього не хочемо. Принаймні абсолютна більшість, як показують соціологічні опитування.

Нонсенс, але й у цьому випадку не всі українців із розумінням сприйняли перейменування міст, сіл, вулиць, що носили імена катів нашого народу.  Особливо гостро реагували на нього громадяни похилого віку, виховані на «комуністичних цінностях». Склалася досить парадоксальна ситуація: чимало людей,  які не з книжок і телевізорів знали про страхіття минулого, не схвалювали дій української влади. Найбільше апологетів радянського минулого виявилося, звісно, серед колишніх партфункціонерів, ветеранів КДБ та інших силових структур. Доходило до того, що в деяких населених пунктах прихильники Ілліча об’єднувалися для його захисту і навіть цілодобово охороняли пам’ятники! Але «пролетарського терпіння» у них вистачило ненадовго…

Тоталітарних назв позбулися 51 493 об’єкти топоніміки. З них майже 70 належать до культурної спадщини корінних народів та націй,  які споконвіку жили на українській землі: кримських татар, болгар, греків. Не можуть у Москві спокійно сприймати і перейменування кількох населених пунктів на честь подій 1917-1921 року, які увійшли в історію як Українська революція, що мала на меті побудову Української Народної Республіки – самостійної держави, яку вони втопили в річищах української крові.

На час ухвалення законів, які стали епохальною подією в історії України, українсько-російська війна була в розпалі, відібравши життя у сотень українських вояків. І, до честі керівників місцевих органів влади і самоврядування, деякі населені пункти були перейменовані на честь українських вояків, котрі віддали свої життя за Україну. Росіяни, а також і деякі українські політики стверджували, що декомунізація є нічим іншим, як «знущанням із мільйонів українців, а перейменування міст, сіл та вулиць – наругою над світлою пам’яттю найкращих синів українського народу». Інакше, як лицемірством і брехнею подібні балачки важко назвати.

– Непокаране зло зростає. Засудити злочини – це не питання помсти, це питання справедливості. Тому європейські країни, які пережили тоталітаризм, прийняли закони, якими ствердили: новопостала держава зобов’язується ніколи не повторити тоталітарні практики, – сказав, звертаючись до парламентарів тодішній голова Українського  інституту національної  пам’яті, а нині народний депутат Володимир В’ятрович.

Чи  то емоційний виступ Володимира Михайловича, чи бажання нардепів увійти в  новітню історію України, але вони проголосували за ці закони. Абсолютною більшістю голосів.

***

Упевнений: коли б закони, про які йдеться, були ухвалені ще на початку 90-х, тобто з перших днів існування незалежної Української  держави, багатьох негараздів ми б уникнули. Насамперед, хочеться вірити, і подій на Донбасі. Адже за ці майже 30 років виросло б ціле покоління молодих людей. Російському ТБ і навіть їхнім батькам і дідам – тим, що з ностальгією згадують дешеву ковбасу і дешеву горілку, які для них символізують радянські часи, було б значно складніше їх зомбувати. І тоді б на площах, біля пам’ятників Леніну збиралось би значно менше обдурених,  як це було на початку 2014-го. А Путін, знаючи настрої українців південно-східних регіонів, навряд чи почав би реалізовувати свій проєкт «Новоросія».

7
1

Кореспондент АрміяInform
Читайте нас в Telegram
Інфографіка, Лонгрід, Новини