Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
Важко повірити, що ця молода гарна жінка є старожилом клініки нейрохірургії та неврології і до того ж працює і служить у цьому військово-медичному колективі довше, ніж існує сама клініка! Адже до тодішнього відділення неврології Тетяна Надобних прийшла до створення Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону – тоді, коли ще існував Вінницький гарнізонний військовий госпіталь, 22 роки тому.
Вінничанка, вже після 9 класу середньої школи вона обрала свій шлях у житті – рятувати життя та здоров’я людей. Так юна Таня стала студенткою Вінницького медичного училища імені Д.К.Заболотного, після закінчення якого у 1994 році отримала диплом медичної сестри.
Певний час дівчина жила у Харкові, де працювала постовою медсестрою в одній із міських лікарень. Повернувшись до рідного міста, у 1998 році пішла працювати на таку ж саму посаду до відділення неврології гарнізонного шпиталю.
На зламі тисячоліть госпіталь було об’єднано з військовим санаторієм – створювався Військово-медичний центр. Тож у складі відділення Таня змінила місце дислокації у межах міста і відтоді проходить службу у мальовничому масиві на березі Південного Бугу.
У 2004 році дівчину було призвано на військову службу. Після школи сержантів у Василькові молодший сержант Надобних повернулася медсестрою до рідного відділення, а вже через рік їй довірили посаду старшої медичної сестри. Відтоді ось уже 15 років поспіль Тетяна Володимирівна керує молодшим медичним персоналом спочатку відділення, а згодом – клініки неврології та нейрохірургії.
Бойовий досвід молода жінка-медик отримала у найважчий період, у червні-липні 2014-го. У складі групи з семи військових медиків ВМКЦ ЦР Тетяна була відряджена до окремої танкової бригади та опікувалася здоров’ям артилеристів бригади.
– Надавали допомогу травмованим військовослужбовцям та лікували хворих, коли стояли у Довгенькому, – згадує Тетяна. – Вже згодом, у Краматорську, було багато хлопців із мінно-вибуховими травмами. Там ми надавали невідкладну допомогу, стабілізували стан поранених і відправляли їх вертольотами далі, до Харкова й Дніпра.
Крім «своїх» артилеристів та танкістів, вінницькі медики надавали медичну допомогу також пораненим і травмованим десантникам із повітрянодесантної бригади.
Велика кількість мінно-вибухових травм в українських захисників у той період була обумовлена тим, що тоді Краматорськ був окупований російськими найманцями та сепаратистами. Це нині серед військових популярним є жарт про «краматорський котел» – мовляв, який ти вояка, якщо відсидівся свого часу в штабі АТО в Краматорську, а тоді наші оборонці насправді перебували в котлі, а точніше – в оточенні на краматорському аеродромі. Вся земля навколо летовища була нашпигована мінами й розтяжками, прорватися до нього було неможливо, хіба що – перекинути вантажі та особовий склад авіацією.
Якраз тоді, коли Тетяна перебувала в Краматорську, 17 червня поновилися бої за місто. І лише 5 липня воно було остаточно звільнене від російських найманців. А ще за два тижні вінницькі медики полетіли додому.
Ротація відбулась раптово й миттєво.
– Нам дали годину на збори, і невдовзі за нами прилетів літак, – розповідає жінка.
За словами Тетяни, пілотував Ан-26 особисто начальник авіації Повітряних Сил, на жаль, уже покійний лицар ордена Богдана Хмельницького, льотчик-снайпер генерал-лейтенант Василь Нікіфоров. Те, що генерал сам сів за штурвал, пояснюється тим, що бойовики постійно обстрілювали наші літаки й вертольоти. Лише у Донецькій області за час перебування Тетяни Надобних у районі проведення Антитерористичної операції ними були збиті чи підбиті вертоліт Мі-8, літак-розвідник Су-24МР, транспортний Ан-26 та штурмовик Су-25, кілька льотчиків загинули або потрапили у полон. Тож, злітав Ан-26, пілотований генералом Нікіфоровим, у непростих умовах, а після злету набирав висоту, виконуючи протизенітні маневри.
– У район АТО нас із Вінниці прибуло дві бригади медиків, – розповідає старшина Тетяна Надобних, – а ось поверталися лише ми, семеро: друга група у Слов’янську потрапила в полон до бойовиків, і тижнів зо два наші колеги перебували у неволі…
З буремного Донбасу Тетяна привезла неоціненний досвід медичної роботи у бойових умовах, незабутні спогади й цуценя Патрона, який оселився в селі у родичів жінки. Ну, а досвід вона не забарилася впроваджувати у свою повсякденну медичну діяльність. Адже у ті роки до клініки надходила величезна кількість хворих та поранених із району проведення АТО – з тисячі пролікованих протягом року військовослужбовців понад 600 – учасники АТО, хлопці, які зазнали поранень чи навіть каліцтва унаслідок мінно-вибухових травм.
– Щороку у нашій клініці лікується близько тисячі тільки військовослужбовців, не рахуючи військових пенсіонерів, – говорить старша медична сестра. – Найбільше атовців було, звичайно, у перші роки війни: так, до прикладу, в чотирнадцятому – 842 військовослужбовці, 438 із яких – учасники АТО, у п’ятнадцятому – 1060 вояків, із яких 674 пройшли бої на Сході держави…
На той час, розповідає «старша», клініка була по-справжньому завантажена й доводилося багатьох хворих розміщувати по інших клініках Центру, адже при 32 ліжко-місцях у день на лікуванні в клініці перебувало 120 і більше пацієнтів.
То були важкі роки, але й – неоціненний професійний досвід, збагатитись яким Тетяна Володимирівна ніколи не втрачала можливості.
– Надзвичайний потік хворих та поранених, дні минають, а ти їх і не помічаєш, – знизує плечима жінка.
У колективі Тетяну Володимирівну цінують і поважають, а пацієнти – взагалі обожнюють. Вона виховала прекрасну доньку, яка пішла маминим шляхом, ставши військовою. Ось уже два роки старший солдат Олександра Лаврик проходить службу в районі проведення операції Об’єднаних сил, служить фінансистом у 59-му військово-медичному госпіталі.
Старша медична сестра клініки нейрохірургії та неврології старшина військової служби за контрактом Тетяна Надобних є професіоналом своєї справи та сумлінним військовослужбовцем. І підвищувати свій професійний рівень вона не забуває, ба більше – вбачає у цьому свій обов’язок. Тетяна по-справжньому любить свою роботу, говорить, що вона є цікавою та її ні з чим не порівняти.
– Та найбільша радість у нашій роботі – це коли до нас надходять хлопці після поранень на ношах чи у візках, або ж – військові пенсіонери після інсультів, а виходять від нас – на своїх ногах! – зізнається жінка.
