Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…
Пам’яті ветерана УПА Олеся Гуменюка присвячується
Львів учора попрощався із головою Львівського крайового братства ветеранів національно-визвольної боротьби, безпосереднім учасником підпільної боротьби за незалежність України Олесем Гуменюком, що відійшов у вічність на 95-му році життя. Ветеран УПА за життя був нагороджений орденом «За заслуги» II та III ступенів, відзнакою Президента України — Хрестом Івана Мазепи, багатьма іншими нагородами. З легендарним борцем за самостійну Україну я мав честь відверто поспілкуватися у 2015 році, після того, як Верховна Рада України ухвалила Закон «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті». Тоді Олесь Гуменюк був на емоційному піднесенні…, а нотатки з цієї розмови збереглися й досі.
Ще батько боровся за самостійну Україну в лавах УГА та Корпусі Січових Стрільців
— Нарешті, люди героїчної доби, молоді хлопці і дівчата, цвіт української нації, який ішов на смерть заради Батьківщини і поклав на олтар свободи України найдорожче — життя — не буде ворогом народу. Цей ярлик, який тяжів на нас, на наших батьках і дітях, канув, розчинився. І ми вже ніколи не будемо рахуватися ворогами свого народу, як це пропагували комуністична ідеологія і режим! — говорив і наголошував тоді Олесь Гуменюк.
У ту мить, коли Верховна Рада ухвалила цей закон, він плакав і ні від кого не приховував сліз радості. Та ще за мить цей плач переріс у розпач і гіркоту — за тих сотень і тисяч, хто не дожив до того дня… за батька, братів, за дружину, за побратимів.
…Олесь Гуменюк народився на Івано-Франківщині в мальовничому селі Ослави Білі, що неподалік Яремче. Його батько Микола все свідоме коротке життя віддав боротьбі за Соборну Українську державу. Вже у 17-річному віці став до лав Української Галицької Армії. Згодом брав участь у визволенні Львова під час Листопадового чину 1918 року, служив у Корпусі Січових Стрільців на Великій Україні, у козаках під командуванням полковника Михайла Омеляновича-Павленка, брав участь у Першому і Другому Зимових походах, які загартували і дали воєнний досвід. А пізніше, створивши читальню, вів культурно-просвітницьку роботу. І там на розповідях про героїчні вчинки воїнів УГА, на історичних подіях козацької доби формував свідомість односельчан, молоді та прищеплював любов до рідної землі та українства.
І німці, і совєти були для нас окупантами
…1939 року, після таємного договору між Сталіним та Гітлером відбувся примусовий розподіл Галичини, Буковини і Закарпаття. Щось відійшло німцям, щось мадярам, а Буковина та Галичина — Москві.
— Коли до нашого краю прийшли «визволителі», почалося нове непередбачуване життя. Окупувавши Галичину, більшовицька влада розпочала з репресій, розстрілів та примусового вивезення людей. Я був свідком, як у червні 1941 року між Надвірною і Делятином, в селі Лоєва, відкопали одну велику яму із замордованими нашими людьми, серед яких були жінки і чоловіки різного віку, в усіх були проломані черепи. Таке видовисько залишається в пам’яті на ціле життя! А моя покійна дружина Іванка бачила, як у Львові розбивали мури однієї з тюрем. Там кати-енкаведисти просто замурували живих людей, якими як оселедцями була забита камера, — розповів один із тогочасних свідків.
Загалом у 1939–1941 роках, за час радянської окупації Західної України, понад 500 тисяч людей були позбавлені землі, майна, прав і насильно вивезені в Казахстан і до Сибіру. Понад 50 тисяч невинних людей було знищено. Десятки тисяч політв’язнів було закатовано у тюрмах НКВД. Ці події у свідомості місцевого населення були трагедією.
— І коли німці в 1941 році погнали «совєтів», звичайно, що прості люди, які натерпілися сповна кривди і горя за цей час, зустрічали їх квітами. До речі, у 39-му, мені тоді було 14 років, ми квітами зустрічали і тих перших окупантів. Зрештою, і перші, і другі так і залишилися для нас окупантами, — зауважив Олесь Гуменюк.
У 1943 році Микола Гуменюк з двома синами та родичами подався до УПА. Без мобілізації, без кличу сюди стягувалась свідома молодь та краяни. Формувалися чоти, сотні, курені.
— Першим ворогом стали німці. Та, коли в 44-му році до нас знову прийшли більшовики, ми зустрічали їх вже не квітами… — розповідав народний партизан.
Сталін наказав за два місяці ліквідувати озброєні націоналістичні «банди». Проте ця боротьба розтягнулася на 15 років. Цілі армії протистояли повстанцям. А вони продовжували рух опору, незважаючи на гоніння, голод, холод, постійні облави.
— Наші вороги були чужинцями, вони не знали наших теренів, а ми знали кожний корчик і часом 10–12 хлопців давали бій 150 енкаведистам. Звичайно, що багато патріотів гинуло, та на їх місце приходили інші. Крім того, у нас дуже добре працювала розвідка і контррозвідка. Всі мали псевда, моє було «Скорий». Коли ми вирушали в путь, то навіть не знали кінцевої точки рейду — все було відомо тільки старшому. І, звичайно, ми трималися на підтримці місцевого населення, яке нас не видавало, а підгодовувало і одягало, — продовжував упівець.
Одного разу ми вдвох з батьком роззброїли 60 мадярів і 10 німців
Це було в 44-му…
— Фронт швидко просувався на захід. Червона армія наступала, а угорські війська панічно тікали додому, а з ними і рештки німецьких наставників. Ми з батьком вирішили піти подалі в гори, можливо, перейти кордон і на деякий час притаїтися. Батько фактично розумів, що з цього пекла буде важко вижити, і, напевне, думав за моє життя. Ми вже входили в ліс, як раптом тато повернувся до мене і сказав: «Дивися, сину, внизу іде колона з мадяр і німецьких офіцерів. Якщо ми з тобою їх роззброїмо, то залишимось і поведемо боротьбу надалі, а ні — то, виходить, така наша доля». Далі батько наказав мені іти в ліс і шумом та вигуками робити видимість, що тут дуже багато вояків. А сам у формі німецького капітана став посеред стежини, якою вони йшли, і, спокійно розставивши ноги, чекав. Мадяри підійшли ближче і розгублені зупинились. А тато сказав: «У лісі триває вишкіл УПА, тому ніхто не може зі зброєю пройти по цьому відтинку. І є два варіанти: або всі добровільно здають зброю і я даю вам перепустку, з якою ви без перешкод доберетеся додому, а якщо ж ні, то повертайтеся назад, чи буде що буде». Що пережив батько за ті миті, поки мадяри і німці думали, можна тільки уявити. Та зрештою вони пристали на пропозицію і склали зброю. Її потім отримали хлопці, які проходили вишкіл у нашому селі. А ми залишилися на рідній землі, — розповів історію з життя Олесь Гуменюк.
Миколі Гуменюку тоді залишалося ще недовго воювати за рідну землю. У лісі поблизу села Красна на Прикарпатті автоматна черга поклала його в сиру землю. Там, серед моху і ялинок, довелось провести його і в останню путь. Лише за 54 роки потому рідні змогли перепоховати останки героя на кладовищі. Та Олесь продовжував справу. Після проходження підстаршинського вишколу його запросили у службу безпеки УПА. Тут виконував різні завдання. А під час підготовки до однієї з операцій із захоплення зрадника зазнав важких поранень.
— Одна жінка взялась мене лікувати. Та хтось доніс, енкаведисти оточили її хату і 21 листопада 1945 року мене взяли в полон. Били шомполом по п’ятах — це дуже боляче. Згодом КПЗ, суд і вирок — 15 років каторги в Норильських таборах, — розповів вояк.
Майже 12 років по тюрмах і таборах та 50 років без прописки
Та навіть тут він не занепав духом і не здався на милість долі. У тюрмі політичні в’язні об’єдналися і після смерті Сталіна у 53-му підняли повстання за перегляд їхніх вироків і умов утримання, яке тривало 71 день і мало розголос по таборах у Воркуті, Інті та інших. Звичайно, що після нього організаторів знову судили. Отримав рік закритої тюрми і Олесь Гуменюк. Цього разу його і ще 21 революціонера етапували у Свердловськ. А після закінчення цього строку далі знову був Сибір.
— Тут я по фотокарточці познайомився зі своєю майбутньою дружиною Іванкою на псевдо «Веселка». Вона була членом ОУН-УПА, входила до складу українського Червоного Хреста. Під час листування довідався, що її чоловіка, крайового провідника, було вбито. Її мати відбуває семирічне ув’язнення десь в Якутії, а вдома чекають дві донечки. Вона звільнилась на два місяці раніше за мене, і я побачив її вперше наживо тільки на волі, коли приїхав до Львова. Згодом одружилися і у нас з’явилися два сини-близнюки Андрій та Петро, — розповідав тоді Олесь Миколайович.
Його, згідно з рішенням комісії Верховної Ради СРСР, було звільнено в 1956 році. Майже 12 років провів у тюрмах і таборах активний борець за самостійну Україну. А коли вийшов на волю, гоніння не закінчились. Не зважаючи на те, що вони з Іванкою одружилися, його так і не прописали за місцем проживання дружини у Львові. А без прописки у той час не брали на роботу. Тож, після відсидки, довелось і жебракувати, і по вокзалах спати, і сподіватись тільки на милість Бога.
Навіть тоді, коли в 1991 році Україна здобула свою незалежність, для таких патріотів, як Олесь Гуменюк, життя миттю солодшим не стало. Розписка в КДБ про відмову в реабілітації ще надовго була перепоною до нормального життя. Лише у 2003 році Олесь Миколайович із великими труднощами зміг прописатися до свого сина у Львів. Навіть цієї, здавалося б, дурнички йому довелось чекати майже пів століття. Можна тільки уявити, яка репресивна машина діяла в СРСР стосовно таких людей, якщо її коліщата ще стільки років крутилися у незалежній державі, яку мали на меті створити саме такі патріоти, як Олесь Гуменюк.
Під час цієї розмови Олесь Гуменюк надзвичайно пишався своїми синами, які під час Революції Гідності боролися за Україну на Майдані, а опісля поїхали на Схід тримати оборону від окупанта — від того самого «москевського», з яким боровся колись їхній батько. Історія повертається…Та, на жаль, час невпинний…
Олесь Гуменюк, у вісімнадцять поповнивши лави УПА, крізь все своє життя, яке не зламали ні катівні, ні тюрми, ні тоталітарний режим, проніс дух українства і державності. І ця його справа є актуальною і сьогодні.
Фото автора, з архіву Львівського історичного музею та Львівської міської ради.
З початку діяльності Державного оператора тилу (ДОТ) шість нових українських виробників стали постачальниками речового майна для ЗСУ.
Внаслідок падіння ракетних уламків травмовано 15-річну дитину, яку госпіталізували.
Аеророзвідка прикордонників Херсонського загону продовжує виявляти та знищувати російську техніку.
Президент України Володимир Зеленський повідомив про проведення першого засідання Ставки Верховного Головнокомандувача, за скликання якої відповідав новий секретар РНБО Олександр Литвиненко.
Голова Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки, оборони та розвідки Олександр Завітневич повідомив, коли, на його думку, може бути представлений у ВР законопроєкт про мобілізацію.
Близько 5:30 ранку 29 березня збройні сили рф атакували об’єкти критичної інфраструктури в Чернівецькій області.
Захищаємо світ
Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…