Одним із напрямів його діяльності є забезпечення харчування для військовослужбовців. Також у сфері його відповідальності — речове забезпечення в нашій армії. Що вже зроблено за цей період…
…Дитиною Сашко звик засинати під низький гул двигунів важких бомбардувальників. Татка Віктора після закінчення ним військового автомобільного училища відправили служити на Далекий Схід, офіцером-технарем у полку стратегічної авіації. Жили вони, як тоді водилося, у так званих будинках для офіцерського складу, неподалік аеродрому.
Татко й мама цілодобово пропадали на службі. У спогадах з дитинства закарбувалося лише, як батько привіз додому холодну, у росі й чарівну квітку лотоса, озеро Ханка, прикордонні катери на ньому. Ну і, звісно, велетенські літаки. А ще – розповідь бабусі про загиблого на великій війні діда Петра.
– Батько його не знав, бо народився у квітні 1941 року, коли дід після семи років надстрокової військової служби вчився на курсах молодших командирів десь у Красноярському краї, – розповідає полковник Олександр Латутін. – Прямо звідти він пішов на війну. А про народження сина взнав лише з листа бабусі. Прикро, але батька мого дід жодного разу навіть на руках не потримав…
З архівної виписки обліково-послужної картотеки (у перекладі з російської).
«Латутін Петро Денисович.
Дата народження – 1911 рік.
Дата й місце призову: Горлівський РВК, Українська РСР, Донецька область.
У Червоній армії з 1934 року.
Курси молодших лейтенантів закінчив 30.08.1941 року.
Служив командиром розвідувальної роти 152-ї стрілецької дивізії.
Військове звання – лейтенант. На фронті – командир роти, помічник начальника оперативного пункту розвідки 16-ї армії.
Дата вибуття: 26.02.1942 року.
Причина вибуття: убитий».
Реальне місце поховання Петра Денисовича розшукувало два покоління його нащадків. Для них це було принципово важливо, позаяк уже в четвертому коліні династія носить військові погони. Його син Віктор, онук Олександр і правнук Юрій – офіцери. Всім конче кортіло знати все, що стосується їхньої династії. Наполегливі зусилля дали результат аж у травні 2010-го. Через архіви родина таки з’ясувала, що могила його в селі Новолок Новгородської області Росії.
На той час Віктора Петровича вже не було, він трагічно загинув на початку нового сторіччя. Мрії ж полковника Олександра Латутіна та його сина, молодшого лейтенанта мотопіхоти Юрія, побувати на братській могилі, де покоїться їхній пращур, перекреслила війна. Бо вони обидва – учасники бойових дій на Сході країни. Тож візит на терени клінічно підступних «братів» безпечним для них не буде. Юрко, до речі, й у ці травневі дні на передовій у районі проведення ООС.
Дідусі та бабусі, тато й мама, рідний дядько в Юрія – військові
Про війну цього разу ми з Олександром Вікторовичем мови не ведемо – рахунку своїм численним відрядженням у зону бойових дій він не веде. А от про сина Юрія він розповідає залюбки.
Чудово його розумію. Для кожного батька, дитина якого забажала піти його професійною стежкою, це гордість. Вона ще більша для представників військових династій. Бо не якісь там вищі сили так вправно кодують найголовніший вибір у їхніх долях. Це робить саме життя, бачення того, що татова професія потребує сили духу й тіла, хоробрості та витривалості, терпіння.
– У школу, розташовану в гарнізоні, я пішов в Іркутську. Навчався разом з дітьми військовослужбовців. Й мешкали ми в домі для військових, у гостях у нас також бували виключно люди з погонами. Нині розумію, що мій розвиток як особистості стрімко біг у бік війська вже тоді, – розповідає Олександр. – Гадаю, що старшого сина Юрія життя «закодувало» так само.
Народився й вчився мій син у Деснянському гарнізоні, де я довго служив у різних навчальних частинах. Дідусі та бабусі, тато й мама, рідний дядько в нього –– військові. Виріс хлопець якось без мене, бо служба була у мене тоді, м’яко кажучи, «веселою». Ще й у військовій академії я навчався далеко від родини.
Син бачив мене рідко, ввечері та зранку. Але навіть без мого впливу він обрав для себе військову кар’єру. Після закінчення дев’ятого класу я йому якось між іншим запропонував поступати до Київського військового ліцею імені Богуна. Юра ж мені радо: «Я – за!» А сам я незабаром неначе схаменувся: думаю, він же ще геть молодик, що в житті бачив, окрім гарнізону? Почав відмовляти, а син – ну, геть як у прадіда та діда характер, із другом до ліцею таки поїхав. Поступили обидва…»
«Батя! Йду на війну солдатом»
Чули про таке поняття – військова кісточка?
Прадід Юрія Латутіна, передбачаючи майбутню війну, подався на офіцерські курси – вчитися воювати. Дід зі своїм другом поступав в Ачинське військове авіаційно-технічне училище. Дід поступив, друг – ні. Тоді дід, щоб підтримати близьку людину, забрав з училища свої документи! Та невдовзі став курсантом Челябінського військового автомобільного училища. Й батько, не скаржачись на долю, пів життя провів у глухих гарнізонах, де «цивілізацію» бачиш лише по телевізору.
Така самісінька вдача в Юрія. Після ліцею він поїхав до міста Лева вступати у військову академію. Але під час здавання ЗНО не добрав для вступу двох балів з математики. Щоб не гаяти даремно час, того ж року встиг стати курсантом Національної академії внутрішніх справ.
Отримав ступінь бакалавра права, лейтенантські погони. Служив потім інспектором… доки не почалася війна. Батько Олександр не вибирався з відряджень у район АТО, повертаючись звідти додому усього-на-всього на кілька діб. Одного дня Юрій не витримав. Сказав, як відрізав: «Батя, йду на війну. Солдатом, на контракт. А там – як Бог положить».
Батько прийняв рішення сина як природне. Але тут у життя цієї династії мовби втрутився якийсь «домашній» династичний янгол. У цей час в оборонному відомстві саме запустили пілотний проєкт Лідерських курсів на базі Національної академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Вмотивовані українці з вищою освітою отримали шанс за рік вивчитися на офіцера.
Буквально через тиждень після стрімкого звільнення із лав МВС Юрій уже був на полігоні в Старичах у навчальному полку, де підписав контракт з військом. А за місяць став слухачем Лідерських курсів. Там у класах багато хлопці не сиділи – вивчали на полігонах тактику, вогневу, технічну підготовки тощо.
Юрій освоїв курс бойового застосування та управління підрозділами механізованих військ, став сержантом. І торік у серпні разом з другим дипломом про вищу освіту отримав погони молодшого лейтенанта. Скажіть на милість, як тут не згадати його прадіда?
Розподілили хлопця в одну з бойових механізованих бригад на посаду командира взводу. В ООС підрозділи цієї бригади зайшли на початку березня поточного року. Вже на третій день у батальйоні Латутіна загинув досвідчений боєць, який три роки до того провоював у 25-й десантній бригаді. На додаток, його підрозділ усі ці три доби російські окупанти піддавали нещадним обстрілам.
– Зв’язок ми тримаємо, як військові, – мовить наприкінці нашої зустрічі полковник Латутін. – Я йому не дзвоню, але кілька разів на тиждень за можливості він виходить на мене сам. Спершу по голосу сина я чітко визначав, що йому там дуже важко, хоча він і не «скиглив». Проте дуже скоро його інтонації змінилися. Розправив крила син! Як батько підтримую його есемесками зі своїми фронтовими порадами. У принципі він і без мене знає все, що треба. Але нагадувати про найважливіше вважаю не зайвим…
