ТЕМИ
#СОЦЗАХИСТ #СПОРТ #РАШАБУМ #ЛАЙФХАКИ #ООС #КОРУПЦІЯ #ІНФОГРАФІКА

Корсунь-Шевченківська операція

4 Травня 2020
Корсунь-Шевченківська операція

Корсунь-Шевченківська операція (24 січня — 17 лютого 1944 року) — наступальна операція військ 1-го й 2-го Українських фронтів з метою оточення, прориву оборони та знищення угруповання німецьких військ на корсунь-шевченківському глибокому виступі, що утворився внаслідок наступальних операцій цих фронтів. Задум операції, яку готували в складних умовах ранньої відлиги та весняного бездоріжжя, що ускладнювало маневри військ і підвезення матеріальних засобів, передбачав нанесення військами двох фронтів потужних зустрічних ударів під основу виступу та з’єднання в районі Шпола — Звенигородка.

До участі в операції залучили частину сил 40-ї армії, 27-му, 6-ту танкову армії й частину сил 2-ї повітряної армії 1-го Українського фронту, 52-гу, 4-ту гвардійську, 53-тю, 5-ту гвардійську танкову, 5-ту повітряну армії та 5-й гвардійський кавалерійський корпус 2-го Українського фронту, а також 10-й винищувальний авіаційний корпус ППО країни. На підготовку операції відвели стислі терміни — 5–7 діб. Особливо великі труднощі з підготовкою операції виникли на 1-му Українському фронті, війська якого відбивали атаки гітлерівців у районі північніше від Умані й східніше від Вінниці.

На початок операції радянські війська через перегрупування з’єднань та об’єднань фронтів на напрямках головних ударів створили перевагу над противником у чисельності в особовому складі в 1,7 раза, артилерії у 2,4 раза, танках і САУ у 2,6 раза. Але в авіації співвідношення сил було на користь ворога: 2-га і 5-та повітряні армії налічували 768 бойових літаків, а противник зібрав їх близько тисячі. До складу німецьких військ входило 9 піхотних дивізій, танкова дивізія СС «Вікінг», моторизована бригада СС «Валлонія», окремий танковий батальйон і дивізіони штурмових гармат, з чисельними засобами підсилення зі складу 1-ї танкової (командувач — генерал-полковник Х.-В. Хубе (нім. — Hans-Valentin Hube)) й 8-ї армій групи армій «Південь».

Хід бойових дій

Першими 24 січня 1944 року розпочали наступ війська 2-го Українського фронту, а з 26 січня перейшов у наступ 1-й Український фронт. Різниця в часі зумовлювалася відстанню, яку доводилося долати ударним угрупованням фронтів до Звенигородки, де вони мали з’єднатися. Наступ ударного угруповання фронтів розвивався повільно через жорстокий опір, що чинили німецькі війська. Прорвавши німецьку оборону, війська фронтів стрімко просувалися у зустрічних напрямках. 25 січня на 2-му Українському фронті у прорив була введена 5-та гвардійська танкова армія. Після прориву оборони на 1-му Українському фронті рухомі з’єднання 6-ї танкової армії (командувач — генерал-лейтенант А. Г. Кравченко) — всього 107 танків і САУ — вирвалися вперед і стали швидко просуватися у напрямку Звенигородки. Прагнучи ліквідувати прорив, німецьке командування 27 січня завдало контрудару по флангах ударного угруповання 2-го Українського фронту в загальному напрямку на Оситняжку. Німецькі війська тимчасово закрили прорив в обороні й відрізали від головних сил фронту два (20-й (командир — генерал-лейтенант І. Г. Лазарєв) та 29-й) танкові корпуси 5-ї гвардійської танкової армії, що просунулися вперед. Однак у доволі складній обстановці, попри сильний опір противника, обидва корпуси продовжували виконувати поставлене завдання.

27 січня війська 20-го танкового корпусу звільнили м. Шпола, а 28 січня ударні угруповання 2-го Українського фронту з’єдналися в районі Звенигородки з частинами 6-ї танкової армії 1-го Українського фронту, завершивши оточення корсунь-шевченківського угруповання німецьких військ. Того ж дня Звенигородка силами танкової групи (233-тя танкова бригада та 1228-й самохідний артилерійський полк) 6-ї танкової армії під командуванням генерал-майора М. І. Савельєва та військ 20-го танкового корпусу 5-ї гвардійської танкової армії була звільнена. 29 січня військами 78-го стрілецького корпусу (командир — генерал-майор Г. О. Латишев, народився в м. Маріуполі) 52-ї армії було звільнено м. Сміла, а 30 січня військами 27-ї армії — м. Канів. Після відбиття радянськими військами контрудару німців у напрямку Оситняжки гітлерівське командування змушено було для порятунку оточених військ передислокувало танкові дивізії з району Вінниці й Умані. Втім, радянське командування завчасно, до 3 лютого, перекинуло танкові армії фронтів, підсилені стрілецькими дивізіями, протитанковою артилерією й інженерно-саперними частинами, створивши стійкий зовнішній фронт оточення німецьких військ.

Одночасно війська 27-ї армії 1-го Українського фронту та 4-ї гвардійської армії 2-го Українського фронту, а також введеного в бій з резерву 5-го гвардійського кавалерійського корпусу (командир — генерал-майор О. Г. Селіванов) 2-го Українського фронту 3 лютого в районі населеного пункту Ольшани утворили суцільний внутрішній фронт оточення. І військами 27-ї армії було звільнено старовинне українське місто — Богуслав.

Неодноразові спроби противника прорватися з «котла» у район Лисянки та з’єднатися з танковими частинами, що наступали й пробивалися на допомогу оточеним, зазнали невдачі. З метою уникнення непотрібного кровопролиття радянське командування 8 лютого запропонувало оточеним військам капітулювати, однак німці відхилили цю пропозицію. Після цього бої розгорілися з новою силою. Не рахуючись із втратами, ворог кидав у криваве місиво з’єднання й частини, насамперед танкові. За спогадами маршала І. С. Конєва, генерал-фельдмаршал Е. фон Манштейн, навчений невдалими спробами допомоги армії Ф. Паулюса під Сталінградом, вирішив створити міцніше угруповання зі своїх військ для прориву фронту оточення. Німецьке командування для нанесення контрударів, аби прорвати зовнішній фронт оточення та прорватися до оточеного угруповання стягнуло до 11 лютого вісім танкових і шість піхотних дивізій.

Командувачі фронтами, враховуючи серйозну небезпеку прориву гітлерівців, також безперервно нарощували сили на зовнішньому фронті оточення. На 1-му Українському фронті разом із чотирма стрілецькими дивізіями й великими силами артилерії з-під Вінниці була переведена 2-а танкова армія (командувач — генерал-лейтенант С. І. Богданов). Командування 2-го Українського фронту посилило ударне угруповання дев’ятьма стрілецькими дивізіями, чотирма артилерійськими й танковою бригадами. Здійснені німецькими військами чисельні контрудари, найпотужніший і найзапекліший — 11 лютого, силами восьми танкових дивізій — були відбиті радянськими військами. Попри це, оточене угруповання не втратило своєї боєздатності. Так, у журналі бойових дій 2-го Українського фронту зазначалося: «… незважаючи на величезні втрати в живій силі й техніці, не виявлено жодних фактів деморалізації та дезорганізації у військах оточених німецьких дивізій, у полон здаються одиниці, опір стійкий, контратаки не припиняються, що свідчить: ми воюємо з усе ще дуже стійкою армією».

Оточене угруповання потіснило червоноармійців. Ціною величезних втрат німецьким військам удалося вийти в район Лисянки. Відстань між німецькими військами скоротилася до 10–12 км, що створило надзвичайно напружену обстановку. Після розмови Й. Сталіна з І. Конєвим Ставка ВГК керівництво всіма військами на внутрішньому фронті оточення поклала на командувача 2-м Українським фронтом. 14 лютого війська 73-го стрілецького корпусу (командир — генерал-майор П. Ф. Батицький, народився у м. Харкові) 52-ї армії за підтримки 1-го гвардійського (з 5 лютого 1944 року) штурмового авіаційного корпусу 5-ї повітряної армії звільнили м. Корсунь-Шевченківський.

Наслідки боїв

У ніч на 17 лютого оточене угруповання німецьких військ, втративши надію на допомогу ззовні, зробило останню спробу вирватися з кільця. Керівництво проривом перебрав на себе генерал В. Штеммерман. Німецьким військам прорватися не вдалося, пощастило врятуватися лише невеликій групі ворога. Сам В. Штеммерман загинув, а підпорядковані йому війська були розгромлені. До ранку 17 лютого оточене німецьке угруповання перестало існувати. Як результат: противник утратив 55 тис. осіб убитими й пораненими та понад 18 тис. — полоненими, а також значну кількість техніки та зброї. Радянські війська завдали нищівної поразки й тим п’ятнадцяти дивізіям (з них — 8 танкові), що діяли на зовнішньому фронті оточення.

Втрати радянської сторони у Корсунь-Шевченківській наступальній операції — 79 188 осіб, зокрема безповоротні втрати склали 23 286 осіб.

Історична пам’ять

Корсунь-Шевченківська наступальна операція — одна з видатних операцій з оточення та знищення потужного угруповання противника. Спільні зусилля авіаційних з’єднань забезпечили ефективну блокаду оточених німецьких військ з повітря, що сприяло їхньому швидкому розгрому. Внаслідок проведення Корсунь-Шевченківської наступальної операції радянські війська остаточно відкинули ворога від Дніпра та створили сприятливі умови для проведення нових наступальних операцій, нанесення нових ударів з метою розгрому всього південного крила німецько-фашистських військ і повного визволення Правобережної України від німецьких окупантів.

І. Конєв і П. Ротмістров за цю перемогу стали маршалами, 23 радянські частини отримали назву «Корсунських», 6 — «Звенигородських». Битві присвячено радянський пропагандистський фільм 1945 року, знятий О. Довженком, вона фігурує в радянській художній літературі та кіно (фільм «Якщо ворог не здається…» 1982 року). У місті Корсунь-Шевченківський діє музей битви, пам’ятники на місцях запеклих боїв є частиною Корсунь-Шевченківського меморіального комплексу.

Стежте за нами в Instagram
Свята та річниці