…8 травня 2019 року поблизу селища Лебединське почався ворожий обстріл із великокаліберних кулеметів, стрілецької зброї та гранатометів. Російські найманці спробували провести розвідку боєм оборонних позицій десантників. Розвідник-далекомірник Владислав Перевитий та його бойові побратими помітили групу противника, що висувалась у їхній бік, та відкрили вогонь. Найманці поспішно відступили.
− Прикриваючи свою групу, бойовики посилили обстріл. Поруч пролунав вибух і я дістав осколкове поранення в ногу, — згадує Владислав й додає, що перші секунди після вибуху навіть не зрозумів, що відбулося. — До мене підбігли та наклали турнікет на ногу, що вже стікала кров’ю. Все відбувалось, ніби в тумані, ніби не зі мною. Потім на одній нозі, опираючись на товариша, відскакав у безпечне місце.
Згодом була складна операція в Харкові. Попри всі намагання медиків, ногу врятувати не вдалося, ампутували. Десантник згадує, як проходив реабілітацію в Ірпіні, як довго звикав до протезу, як було непросто змиритися з думкою, що ти тепер не такий, як всі.
— Спочату було дуже непросто, проте нині протез став, мов рідний, — сміється Перевитй. Незважаючи на всі труднощі, він не втрачає життєвого оптимізму та… продовжує й далі служити в бойовій частині! На запитання, чи не було думок залишити все та піти з армії, не замислюючись відповідає, що служив і буде служити.
— Про те, аби залишити свою частину, в мене навіть не виникало думки. Я маю показати, що, попри все, я − найкращий, — наголошує Влад.
І справді, хлопець здаватися не збирається, продовжує активно жити, займається боксом та бігом. Каже, що протез − не причина, аби падати духом. Й додає, що нині понад усе хотів би мати ще й спеціальний біговий протез, аби займатися спортом ще інтенсивніше.
Вдадислав зустрічається з дівчиною, яка всіляко підтримує його та надихає на нові звершення. Із Ганною він познайомився вже після того, як втратив ногу, тому надзвичайно цінує її відданість, розуміння та любов.
На запитання, що б він побажав тим, хто має таку ж травму, як у нього, та опустив руки і зневірився в собі, Владислав відповідає: «Важливо не розчаровуватися, не шукати винних, рухатися тільки вперед, як би це не було важко. А ще потрібно знайти себе в чомусь. Скажімо, я знайшов себе в спорті, і це мені дуже допомагає».
Побажаємо нашому мужньому розвідникові й надалі не здаватися, ставити перед собою нові цілі й з гордістю та легкістю їх долати. Нехай небесний покровитель десантників Архістратиг Михаїл завжди і повсюди оберігає Владислава під своїм крилом.
За матеріалами пресслужби 80-ї окремої десантно-штурмової бригади ДШВ ЗС України