Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
Авторське кредо цього учасника нашого літературного Інтернет-марафону до Дня Піхоти є доброта й людяність мужньої людини.
Дніпрянин капітан Борис Кутовий вважає: доброта дає нам змогу боротися, тримати стрій у складних умовах. Доброта в серці людини допомагає нашим хлопцям стояти на передовій, стримувати натиск чисельного й добре озброєного ворога. Протиставити силам країни-агресора потрібно не тільки фізичні зусилля, навички, вишкіл, хоробрість, а ще й мужність свого серця. А мужнього серця без доброти не буває.
Письменником офіцер цивільно-військового співробітництва Борис Кутовий ставати не планував. Дві книги, що вийшли з-під його пера, – «Листи здалеку» та «Повість про срібну флейту», – почалися з написаного СМС-повідомлення.
– Книжка почалася з простої есемески моїм рідним, яку я набрав, коли було важко. Не було змоги говорити, але я хотів передати частку свого серця. А найкраще це можна зробити листуванням, тому ця книжка написана як листування солдата до свого маленького сина. Книжка про те, що нам допомагає на війні бути сильними. Вона світла – у ній багато жартів і пригод – бо з війни не треба писати додому про війну, адже це означає, що війна тебе перемогла… А у пам’яті хочеться залишитися світлим, добрим, веселим, – розповідає автор.
«Листи здалеку» та їхнє продовження «Повість про срібну флейту» містять відповідь на запитання: чому нам вдається перемагати, витримувати труднощі, що допомагає вижити? Чого більше у серці нашого солдата — подоланого страху, ненависті до ворога чи чогось іншого? Так, у серці захисника більше любові та доброти. Саме це допомагає нам вистояти, свідомо йти на війну — навіть на смерть. Любов до країни – особисті чесноти людини – це любов до рідної землі, батьків, які привели тебе в цей світ, любов до дитини, любов до жінки, любов до справи, яку робиш. З усього цього складається велика та сильна Любов до Батьківщини, яка дає сили та мужність навіть загинути заради цієї любові.
Сталося так, що з Борисом Кутовим ми познайомилися в Авдіївці. Місті, розташованому впритул до лінії фронту. Він тоді працював над практичним утіленням гуманітарного проєкту «Допомога. Схід»: масове постачання до місцевих лікарень та ФАПів уздовж лінії зіткнення медичних і гуманітарних вантажів з-за кордону. Зокрема з Франції. Про книгу він тоді лише мріяв – сідати за написання не було часу. А найчастішим питанням від людей до нього було: «Борю, ти взагалі колись спиш і щось їси?» На що енергійний тоді ще старлей віджартовувався, що виспиться та поїсть колись згодом.
Армійським CIMICом (офіцером ЦВС) Борис Кутовий також став не відразу – з моменту мобілізації в 2014 році, майже півтора року прослужив у ССО. До війни працював у МВС, був оперативником, тож уміння вираховувати та ловити злочинців знадобилися знову.
Літературний фронт, вважає він, є не менш важливим у сучасних реаліях. Тому після презентації свого першого твору, він ініціював ще один проєкт з популяризації української літератури, масового читання серед підлітків на Донбасі та Луганщині. Небайдужі збирають книги, а військові з груп цивільно-військового співробітництва доправляють їх у бібліотеки прифронтових населених пунктів.
– На Донбасі зростає покоління дітей, які не вміють ще добре писати, але відрізняють калібр мінометів по звуках пострілів та по вибухах. Яке майбутнє чекає на них, що понесуть у життя? Щоб вони зробили Україну кращою, потрібно багато. І книжки українською теж, – говорить він. – Ті, що ми постійно передаємо, летять немов птахи від Мар’їнки до Тошківки. Війна ввірвалася у дитинство через невігластво, короткозорість, внутрішню несвободу дорослих, через їхні життєві принципи типу «моя хата з краю». Чи виправили нас ці роки війни, смертей, страждань? Чи змінилися ми? Кожен має відповісти сам!
А все ж книги будуть однаково цікаві й дорослим читачам, і дитячій аудиторії. Обидва твори вийшли друком у видавництві «Арт Прес».
Фото з мережі Інтернет
