Командир розвідвзводу однієї з мотопіхотних бригад старший сержант Юрій Антон (у минулому – майор внутрішньої служби) свій перший бойовий досвід отримав ще курсантом на Північному Кавказі. Потім багато років рятував людей, а вже з пенсії добровольцем пішов захищати Україну й пройшов чи не всі найгарячіші точки й найзапекліші бої у районі проведення АТО й ООС. Донецький аеропорт та Дебальцеве, контузія та поранення – у послужному списку розвідника чимало важких і водночас героїчних моментів. Це – вже не кажучи про те, звідки родом наш герой. Так, уже багато років він мешкає в іншому регіоні, але, боронячи Україну на Сході, він відчуває щось зовсім інше, ніж усі. Адже це – його мала батьківщина, і його рідне місто ось уже сьомий рік перебуває під тимчасовою окупацією…
Народився Юрій влітку 1966 року на Луганщині – у Стаханові, який з 2016 року перейменовано у Кадіївку. Там зростав і бачив місцеве життя, знає побут, характери й проблеми місцевого населення не з книжок чи телеекрану.
У його житті склалося так, що він обрав для себе професію рятувальника – тоді їх всіх називали просто пожежними. Навчався у Львівському пожежно-технічному училищі. Начебто, й не такий уже й бойовий навчальний заклад, хоча, ті, хто бував у цьому училищі, мали змогу пересвідчитися в тому, що залізні дисципліна й порядок, що завжди царювали там, роблять йому честь і на фоні суто військових навчальних закладів. Але, хай там як, навчали у ньому гасити пожежі й рятувати людей, і – аж ніяк не стріляти. Втім, долею йому судилося бойове хрещення пройти саме курсантом – просто під час стажування.
– Перший бойовий досвід я здобув у Нагірному Карабаху у 1989 році, – розповідає розвідник. – Нас навчали воїни, які пройшли війну в Афганістані. Вчили в бойових умовах – нічні обстріли, короткі вогневі сутички вдень. І вже потім, в АТО, досвід Нагірного Карабаху дозволив мені не панікувати у важких ситуаціях, мати витримку та діяти продумано і – лише після оцінки обстановки.
Після закінчення училища офіцер внутрішньої служби багато років служив у пожежних частинах на Херсонщині, після чого у 2005 році звільнився у запас. А коли в Україну прийшла біда у вигляді «русской весны», добровольцем пішов захищати Вітчизну.
До лав Збройних Сил України Юрій був призваний на початку серпня 2014 року. Воював гранатометником у десантно-штурмовій бригаді. Коли вперше потрапив до Донецького аеропорту, вже був кулеметником. Пліч-о-пліч із побратимами, яких переляканий ворог назвав «кіборгами», тривалий час боронив аеропорт.
– У ДАП ми заїжджали й виїжджали на ротацію під постійним щільним вогнем, – згадує Юрій Володимирович. – Були спроби ворожого штурму через третій поверх нового термінала, які успішно відбивали. Ми виставляли розтяжки, а противник закидав «кішки» на тросах – зривав їх та намагався проникнути з даху в проходи термінала…
Уже у січні 2015 року Юрій Антон брав участь у відвертальних діях під селищем Спартак з метою деблокади оборонців Донецького аеропорту. На пошкодженому вибухом великокаліберного снаряда бронетранспортері він вивіз з-під вогню контуженого товариша. А тоді, вже й сам контужений, на іншому БТРі знову повернувся у бій.
У першій половині лютого 2015 року в складі зведеного підрозділу десантник забезпечував вихід підрозділів Збройних Сил України з Дебальцівського виступу. Зрозуміло, що добряче довелося повоювати й там…
Порівнюючи ті важкі бої першого року війни з сьогоденням, старший сержант підсумовує: у 2014 році в більшості добровольців бойового досвіду не було, але була величезна жага захистити Батьківщину від підступного ворога. Не вистачало технічного оснащення, приладів нічного бачення та спеціального озброєння. Вчилися воювати в бою. Сьогодні ж маємо вагомий бойовий досвід, вивчили противника.
– Стоїмо на позиціях навпроти ворога, тримаємо оборону, – говорить бувалий вояк. – Але… не можна задовольнятися наявним станом справ: потрібно шукати шляхи до перемоги!
З 2017 року Юрій Антон воює у складі одного з окремих мотопіхотних батальйонів окремої мотопіхотної бригади. Тривалий час був головним сержантом взводу розвідки – доки не зазнав поранення. У процесі лікування в 2018 році мусив звільнитися з лав Збройних Сил. Але після успішної реабілітації у жовтні 2019 року повернувся до рідного підрозділу вже командиром взводу розвідки. Наразі продовжує боронити рідний Схід та всю Україну від агресора, навчає молодих розвідників та понад усе прагне перемоги.
– Юрій Володимирович – справжній професіонал військової справи з великим досвідом бойових дій, – розповідає про командира взводу представник вищого штабу підполковник Віталій К. – Він постійно знаходиться у русі, шукає нові виконання бойових завдань, а його розвідники успішно виявляють вогневі точки противника й завжди добувають цінні розвідувальні дані. Що й казати, командир у розвідників – на своєму місці!
