Саме цей бомбардувальник є носієм ракет типу Х-22, якими країна 404 постійно обстрілює Україну. Традиційно, АрміяInform дізналася, як на болотах…
«Насправді я намагаюсь не давати інтерв’ю, нічого не розповідати навіть рідним та близьким друзям… Кажу, що все було спокійно, нічого такого не бачила. Але, якби комусь вдалось заглянути до мене в душу — завив би від болю. Дуже хочу написати книгу. Та, як починаю згадувати, самій стає лячно…»
«Розриваю зубами оклюзійну наліпку, а в роті смак крові пораненого…»
Ще якихось п’ять років тому Юлія була на всі сто цивільною дівчиною. Коханий, підготовка до весілля, улюблена робота… Аж раптом війна, втрати, гине товариш. Дівчина зрозуміла, що її медичний диплом більше знадобиться не в Петриківці, а там… на фронті. Звісно, наречений був проти: «Куди? Вже ж дата весілля назначена!» Та Юлію не зупинити — дівчина одразу потрапила не абикуди, а в бойовий механізований батальйон.
— Досі пам’ятаю, як приїхали на Ширлан. Я в новенькій формі й берцях зістрибую із «Урала» і по коліна застрягаю в багнюці… А потім мене заводять в намет, а там холодно і вогко. Ледве заснула, як хтось будить. «Голова болить! Дай якусь пігулку!» і я така: «Що відбувається? Де я?..» Пізніше — перше бойове злагодження, де хтось розбив голову, комусь надірвало вухо, хтось ударився, застудився… Тоді навіть не усвідомлювала наскільки незначними є ці випробування і що чекає попереду.
Дівчина розповідає, що поранених забирали з нульових позицій, в машині робили все можливе, аби довезти хлопців… Рахунок йшов на секунди — чим швидше, тим краще. Тож не завжди вдавалось дочекатись, доки завершиться бій… Не дивно, що медики самі часто ставали мішенню.
— Пам’ятаю, як приїхала на один із перших виїздів. Виходжу з УАЗика, і ділова така йду до РОПу. Чую якісь дивні звуки поряд — «піу, піу», і тут хтось кричить «Дурепа, лягай бігом!» А я йому: «Ти чого обзиваєшся?» Найпершого я побачила хлопця із майже відірваною рукою, розірваною шиєю, неймовірною кількістю множинних осколкових поранень у грудній клітині… Він був увесь у крові, не знала, за що хапатись. Не могла навіть оклюзійну наліпку розірвати, бо всі руки були у крові пораненого. Розриваю її зубами, а в роті смак його крові… Потім другий поранений, третій…І всі у критичному стані. І одразу мільйон думок у голові. Тепер уже думаю: «І де я тільки брала ту мужність?» Неймовірно приємно дізнатись, що в одного тяжко пораненого наразі все добре — одружився, народилась дитина.
«Усі ми чимось жертвували: хтось коханням, кар’єрою, хтось життям…»
Прослуживши кілька місяців, Юлія очолила медпункт бойового батальйону. І це у 20 років. Була «тво», бо не має офіцерського звання, та разом із тим…
— На фронті намагалась ніколи не показувати емоцій, хоча іноді хотілось завити… Одного разу не могли забрати пораненого, бо був дуже сильний обстріл, просто нереальний… А в цей час привезли з іншої роти бійця із множинними уламковими пораненнями ноги. Та ще й час виходить, коли джгути можна тримати. І хоч розірвись… Подібні ситуації траплялись постійно. Та найважче тоді, коли немає шансів на порятунок. Забрали якось хлопчика із мінімальним пульсом. Робили все, що могли, і навіть більше… Коли зрозуміли, що все, я вийшла із МТЛБ, сіла на землю й подумала: «Не хочу бути медиком! Не хочу і все!» Це таке відчуття безпомічності… Хотілось, аби це був страшний сон.
Ніколи не забуде дівчина і 14 лютого, День закоханих. Вона так завзято просила вихідний у командира і той погодився. Не для того, аби святкувати, а просто, щоб орендувати в місті кімнату й виспатись…
— Скажу одразу — відпочивала не довго. Дзвінок: «Юля, їдь у морг, у нас — „двохсотий“. Будеш представником». Викликаю таксі, їду до моргу. Треба, то треба. Відпочинок зачекає… Різне траплялось. Усі ми чимось жертвували: хтось коханням, кар’єрою, хтось життям… Але щоб нас іще навчило так любити життя?
Загалом дівчина прослужила у механізованому батальйоні два роки. Потім перевелась до Президентського полку, а наразі звільнилась. Зізнається: у цивільному житті знайти себе непросто. Не раз доводиться чути в роботодавців: «Інвалідність? УБД? Ні, вибачте, вибачте…»
Їй і досі пишуть поранені, яких рятувала, а побратими стали найкращими друзями… І хоч після служби зовні лишилась таким же позитивчиком, зізнається: змінилася назавжди.
