ТЕМИ
#СОЦЗАХИСТ #СПОРТ #РАШАБУМ #ЛАЙФХАКИ #ООС #КОРУПЦІЯ #ІНФОГРАФІКА

Краплі крові капали… на тіло загиблого побратима. Незважаючи на власне поранення, Людмила намагалася відтягнути друга

8 Березня 2020
Краплі крові капали… на тіло загиблого побратима. Незважаючи на власне поранення, Людмила намагалася відтягнути друга

…Квітень 2018 року,  Донецька область, село Піски. Чергова весна не принесла перемир’я, натомість дощі заливали окопи, а багнюка не давала можливості ні пройти, ні проїхати. 34-й батальйон 57-ї бригади зазнавав потужних обстрілів окупаційних військ. Прильоти танкових снарядів та мінометні обстріли були регулярними.  А тут ще й кляті професійні російські снайпери, які працювали «на живця».

«Снайпер прострілив нашому військовому таз. Коли його пішли витягувати, то поцілив іншому в шию… Шансів не було»

– 8 квітня пам’ятаю, як зараз. Це був мій перший небезпечний виїзд на передові бойові позиції як медичної сестри-анестизиста у приданий підрозділ. Тоді снайпер поцілив у нашого бійця. Наскрізне кульове поранення грудної клітини вимагало негайної евакуації. Довелось півтора кілометра  нести його на ношах лісом, допомагаючи побратимам і підтримуючи життєві функції. Зрештою, у Покровській лікарні продовжили порятунок, який мав щасливе завершення, – пригадує молодший сержант Людмила Сюзєва.

З 12 квітня обстріли вздовж лінії зіткнення посилились, під їх прикриттям робота снайперських груп активізувались із нової силою.

– 14 квітня. Цей день не забуду: мій перший «двохсотий»! Тоді ворожий снайпер прострелив нашому військовому таз. А коли його пішли витягувати, то поцілив іншому в шию…Шансів не було, – констатує Людмила.

На її очах з’являються сльози… Вже за два дні на тій же позиції вбивають її друга «Макса». Потужний вибух міни не залишив йому шансів. Осколками поранило і посікло другого бійця – Сашка. У той час на позиції було обмаль людей. Частина бійців поїхала попрощатися зі своїм вбитим напередодні побратимом. Витягувати «двохсотого» і «трьохсотого» під вибухи мін пішла медична бригада: медсестра, парамедик і водій санітарної машини.

«Макс! Макс! Макс! Ну, чому!» – відтягуючи друга, шепотіла Людмила, поки її колеги виводили в безпечне місце пораненого.  Схилившись над тілом, у якийсь момент з неї з’їхав шолом. Поруч вибухнула чергова міна. На бездиханному тілі «Макса» почали з’являтися бурі краплини. Це вже була її кров… Але Людмила наче її не помічала, а продовжувала чимдуж відтягувати тіло. До позицій бойовиків було якихось 70 метрів. Добре, що їм не давали змогу підняти голови наші, прикриваючи відхід медиків.

«Люда, та в тебе з голови кров тече!» – збагнувши, кричав уже в машині поранений Сашко. Медсестра не звертала уваги. Дорога в Селідове була розбита. А в її підопічного – вогнепальне і осколкове поранення стегнової кістки. Треба було добре фіксувати ногу, щоб була нерухома. Руки були зайняті, та й голова була наче не своя від втрати близької людини.

Вже у шпиталі Людмилі обробили рану. Слава Богу, що осколок глибоко не порізав, а поранення було дотичним. Наклавши декілька швів, Людмилу відправили у Харківський госпіталь.

Це тільки один неповний місяць війни на сході кавалера ордена «За мужність» молодшого сержанта Людмили Сюзєвої. Загалом вона їх провела на фронті більше двох років..!

«У відділенні було 60 місць, а привезли 116 поранених. Люди лежали на ношах у коридорі й холі»

…2014-й. Її історія боротьби за свою найкращу Україну розпочалась із Майдану. Тоді студентка Львівського медичного коледжу імені Андрея Крупинського на декілька днів змогла поїхати до столиці, аби підтримати таких ідейників, як сама. Але і цих декількох вистачило, щоб зрозуміти, що за своє треба боротися до кінця!

А коли до Львівського військового госпіталю почали масово везти поранених – зрозуміла, що її місце там. Фактично рік, з вересня 2014 по вересень 2015 року, вона ходила до шпиталю як медсестра-волонтер.

– Працювала у відділенні травматології. Допомагала робити перев’язки, виконувала маніпуляції. Яких поранень тільки не надивилася! Та мужність хлопців, які після важких травм, ампутацій кінцівок не складали рук, рвалися до побратимів і хотіли воювати, вражала! Запам’ятався Василь Пелиша, який потрапив у госпіталь після полону. Він його не тільки не зламав, а й додав жаги до життя, до подальшої боротьби з окупантом. У цих хлопцях був невгасаючий вогонь  патріотизму, який міг запалити будь-кого, – розповіла Людмила.

Запалив він і молоду дівчину. Наприкінці вересня 2015 року вона кидає роботу в приватному реабілітаційному центрі і підписує контракт. Іде служити в 66-й мобільний госпіталь на посаду медичної сестри госпітального відділення. І 6 жовтня виїжджає зі Львова до місця дислокації її шпиталю у Красноармійськ (сьогодні Покровськ).

– Мама дізналася про моє відрядження на схід перед самою дорогою. Що тоді коїлося вдома не передати! – згадує Людмила, але, як виявилось, це було не найстрашніше. – Пригадую 6 грудня…Того дня масово почали везти хлопців із Авдіївки та Мар’їнки.  У відділені було 60 місць, а привезли 116 поранених і хворих. Люди лежали на ношах в холі,  ліжка стояли просто в коридорі.  Не було опалення. Грілися двома обігрівачами, один з яких був у маніпуляційній, щоб не замерзли розчини. За день треба було поставити 50 крапельниць,  а було всього 10 штативів. Починали ставити їх із п’ятої ранку, щоб до перезмінки о 8:30 все закінчити.

Напевне на все життя запам’ятає вона і свій перший день народження на фронті. Тоді, після чергового обстрілу, надійшло двоє важких.  Одному з них  медперсоналу довелось ампутувати руку і видалити численні осколки. Іншому порозривало внутрішні органи. З 11-ї вечора до 10-ї ранку лікарі боролися за його життя. Людмила о першій ночі, перебуваючи на зміні, стала донором для бійця, адже так бракувало другої групи з негативним резусом.  Та, на превеликий жаль, всі зусилля виявилися марними…

І таких епізодів за два роки служби у фронтовому госпіталі в  молодшого сержанта Людмили Сюзєвої  чимало. Адже весь цей час вона перебувала там, приїздила додому на рідну Львівщину лише під час відпусток. Що пережила і побачила за тих важких два роки – знає тільки вона!

Про Велике  серце, яке в 17 років почало опікуватись шестимісячною дитиною!

…Вересень 2017-го. У цей час у Людмили закінчився контракт. Але побула вона вдома всього трохи більше місяця.

– Мені зателефонував начмед 57-ї бригади тоді майор Василь Ярославович Проців і запропонував посаду в медичній роті. А мені завжди хотілося бути ближче до передка, до поля бою – і я погодилася, – розповіла Людмила.

Вже в листопаді вона підписала свій другий контракт. І знову на Донеччину – тепер у Карлівку, звідти в Піски…Після поранення і лікування в шпиталях Харкова і Львова вона знову повертається до побратимів. Рівно за два тижня після поранення – 30 квітня Людмила знову в строю, знову зі своїми.

– Незабаром викликав комбриг полковник Головашенко. «На передок більше не підеш! Ти вже «мічена». Знаю, що любиш спілкуватися з хлопцями, жартувати – тому будеш моральний дух піднімати. Ти родом зі Львівщини, тому відправлю тебе вчитися до тутешньої академії сухопутних військ. Готуйся», – сказав  комбриг.

На початку травня 2018-го бригада повернулася в пункт постійної дислокації, а в червні молодшому сержантові Людмилі Сюзєвій зателефонували з Національної академії, щоб приїжджала на екзамени. Першого вересня вона стала першокурсницею Інституту морально-психологічного забезпечення.

– Допомагати людям словом – це теж дуже важливо. Особливо, коли це стосується психологічного стану людини і її настрою. Були випадки, коли людина хотіла отруїтися, іншу – знімали «з петлі». У тому, щоб таких випадків у колективі не було, і бачу, зокрема, свою місію. Тому майбутня професія мені подобається, – говорить молодший сержант Людмила Сюзєва і зауважує: – І звичайно, планую після закінчення повернутися до своїх хлопців у частину.

А ще дівчина не тільки відважний боєць і хороший товариш, а й дуже чуйна і добра людина з Великим серцем. З 2012 року, тоді Людмилі було всього 17, вона почала опікуватися однією дитиною, яку рідна мати 6-ти місячною хотіла віддати в дитячий будинок. І фактично 8 років є її другою мамою.

– Коли я 1 вересня 2018-го приступила до занять як першокурсниця Академії, моя Вікторія  йшла у перший клас. Разом сідали за парти! – усміхається Людмила.

Нині дитина з її мамою Любов’ю Михайлівною. Та як тільки настає субота, Людмила одразу мчить до своєї Вікторії, щоб разом зробити уроки і позайматися англійською.

Не забуває вона і про своїх побратимів. Регулярно зідзвонюється і час від часу надсилає посилки, аби колеги відчували турботу.

– Нам треба розуміти один одного і завжди залишатися людьми! – переконана Людмила.

Тож і професію вона собі вибрала відповідну.

У ці дні молодший сержант Людмила Сюзєва на полігоні, її Інститут вийшов на табірний збір.  До лейтенантських погонів шлях тернистий… та можна і не сумніватися, що ця дівчина зі своїм характером і харизмою його пройде!

 

Кореспондент АрміяInform
Стежте за нами в Instagram
Life story