Однак, сучасний воїн повинен не тільки знати способи точно «доставити» боєприпаси для ураження техніки чи живої сили противника, а й вміти захиститися від ворожих…
У День вшанування військового журналіста України ми поминаємо полеглого побратима, Народного Героя України капітана 3 рангу Дмитра Лабуткіна, та вшановуємо всіх живих військових кореспондентів, які протягом шести років війни оперативно й правдиво висвітлюють обстановку на передовій. Чимало військових кореспондентів і серед цивільних журналістів. Один із них – Олексій Годзенко, військовий кореспондент, який з 2014 року перебував у відрядженнях по всій лінії зіткнення, а минулого року уклав контракт та став військовослужбовцем окремого батальйону морської піхоти – влився до славної когорти «Борсуків».
Олексій – корінний львів’янин, як і його батьки. Та коли хлопцю було 10 років, сім’я переїхала до столиці, де хлопець і закінчив середню школу.
Змалку Олексій захопився комп’ютерними іграми і вже в 14 років розпочалася його журналістська діяльність – почав писати рецензії на відеоігри для журналу «Мой игровой компьютер».
Визначившись, що журналістика є його покликанням, Олексій став студентом факультету журналістики Національного університету імені Тараса Шевченка. Втім, згодом перевівся до рідного Львова і закінчував уже журфак Національного університету імені Івана Франка.
– Із часом потрошки підтягнувся до телебачення, – згадує Олексій. – Працював на тодішньому державному каналі УТР.
На початку Революції Гідності офіційно молодий журналіст уже не працював, що дало йому змогу брати повноцінну участь у подіях та вільно шукати інформацію і об’єктивно висвітлювати події Майдану, а згодом – російсько-української війни.
Невдовзі Олексій влаштувався на інтернет-канал Роса-ТВ, який позиціонував себе, перш за все, як електронний ЗМІ, що пропагує здоровий спосіб життя, йогу й аюверду та духовність.
Першим відрядженням на війну була поїздка з волонтерами до 3-го окремого танкового батальйону «Звіробій», який нині є лінійним батальйоном однієї з бригад ЗС України. Цікавий факт: серед волонтерів, із якими він тоді приїхав до танкістів, була колишня співробітниця Адміністрації Президента України Тетяна Науменко, яка згодом стала заступником командира цього батальйону з морально-психологічного забезпечення й три роки воювала в його складі, отримавши поранення та контузію.
– Перша зйомка відбувалася по-ковбойськи, – посміхається журналіст. – Із камерою Роса-ТВ наперевіс ми проскакували якісь блокпости, доставляли волонтерку – однією рукою я вивантажував, а іншою – знімав. Якось мені зателефонувала бабуся – якраз працювала арта – запитує, а що за гуркіт у тебе? А я кажу їй – та все нормально, я на корпоративі!
У 2015-му Олексій їздив у основному в Піски. Відрядження завжди тривало тиждень.
Невдовзі він перейшов на 24 канал, на якому працював до самого укладання контракту.
Відрядження на передову почастішали – почалося його перетворення на справжнього воєнкора. Коли на каналі залишилося 2 військові кореспонденти, працювали вже в режимі «2 по 2»: два тижні – на Донбасі, два – у столиці.
За 4 роки роботи на 24 каналі Олексій побував, здається, всюди.
– Може, – жартує хлопець, – десь і знайдеться від Станиці до Широкиного якась собача буда, де я не був, але – навряд…
Під перший серйозний обстріл Олексій потрапив у свій день народження, 16 березня 2016 року, коли приїхав до батька. Дмитро Олександрович Годзенко, велетень у погонах старшого сержанта, до війни був провідним інженером НАК «Нафтогаз України» – мав дві вищі інженерні освіти, престижну роботу й непогану заробітну платню. Втім, звільнився й добровільно пішов захищати свою країну. Починав солдатом. Воював у 17-му окремому мотопіхотному батальйоні 57-ї омпбр.
Зазвичай, коли до заступника командира мотопіхотного взводу приїжджав син-журналіст, Годзенко-старший обмежував його в пересуваннях по передку. Але цього разу Олексій вимагав подарунку – все ж День народження – і батько мусив піти йому назустріч. Діло було під Жованкою, і він повів Олексія та його оператора на найбільш небезпечну позицію, що носила тоді назву «Хуліган». Повів, і група потрапила під потужний мінометний обстріл обома, 82 та 120-мм калібрами. На той час батько вже безліч разів побував під обстрілами й переніс важке поранення осколками 120-го міномета, тож добре знав, що це таке. Миттю він зорієнтувався й повів журналістів спочатку в укриття, а згодом цивільних вивели з позиції.
То був останній раз, коли Олексій бачив батька. За два тижні він загинув. І – знову ж таки від 120-ї міни…
– О шостій тридцять розпочався масований артилерійський і мінометний обстріл, – розповідає син. – Він виводив особовий склад із будинку в підвал, ішов останнім… І – розрив «стодвадцятки» під стріхою…
Було Дмитру Годзенку 49 років. Він був кавалером ордена «За мужність» ІІІ ступеня – отримав незадовго до загибелі. Загинувши за день до демобілізації, посмертно він був удостоєний звання «Народний Герой України» та ордена «За мужність» ІІ ступеня. У Боярці його ім’ям назвали вулицю, а на будинку, де він загинув, мешканці села встановили меморіальну дошку.
– Чесно кажучи, я тоді щиро здивувався, – говорить Олексій. – Але потім мені розповіли, що селяни дуже поважали батька, а він їм всіляко допомагав – із відновленням водопостачання та електрики, ділився продуктами…
Після загибелі батька Олексій ще три роки був військовим кореспондентом 24 каналу. Побував під обстрілами безліч разів, навчився розрізняти калібри, «виходи» й «приходи», а одного разу навіть дивом ухилився від кулі, про що залишився відеозапис.
– Тоді у Зайцевому я, немов Нео з «Матриці», гойднувся вбік, коли пролетіла куля, а поруч стояв справжній закарпатський хлоп із 128-ї бригади, який каже: «Чуєчка сработала»…
Пів року тому Олексій Годзенко звільнився з каналу й пішов до війська. Пройшов навчання у Миколаєві, після чого прибув до окремого батальйону морської піхоти та очолив пресслужбу військової частини. Наразі веде сторінки «Борсуків» у соціальних мережах, вивчає військову справу й готується до своєї першої ротації вже як професійного військового.
