Інформаційне агентство Міністерства оборони України
UA

«Поверніть мені коханого…»

14 Лютого 2020
«Поверніть мені коханого…»

«…Ми просто хочемо бути поруч…. Невже це так багато? У чому його вина, що він бідний так мучиться за всіх? Знаючи, що у нього є я, яка чекає на нього. Десантник, елітні війська… Знаєте, для мене він ‒ найкращий у світі. І мій… Він далеко. Але над нами спільне небо… І наші сердечка разом…»

Уже п’ятий рік поспіль наречена полоненого десантника Олександра Клим’юка пише коханому листи. Відверті, щирі, сповнені відчаю і болю, від того, що він їх не може прочитати. П’ятий рік поспіль свято всіх закоханих для неї – пекельна мука. Сердечка, валентинки, романтичні написи й щасливі пари навколо… Колись і вони були такі щасливі. Колись…

Тендітна, ніжна, вразлива і на перший погляд беззахисна дівчина, сповнена надлюдської внутрішньої сили й витримки. Вона щодня невтомно бореться за звільнення коханого з полону. Пише листи у найвищі інстанції,  разом з батьками Сашка їздить на  акції підтримки біля Верховної Ради, щодня ділиться болем на сторінці в соцмережі, публікує його фотознімки, не даючи забути про свого Сашка ні на мить. І… їздить на кожен обмін полоненими в аеропорт.

Її коханий – десантник Олександр Клим’юк – єдиний з підрозділу встиг повідомити, що їх захопили в полон. І чи не єдиний, кого вже п’ять років бойовики викидають зі списків на обмін та досі утримують у буцегарні.

Олександр Клим’юк пішов на війну в 2014-му в складі десантно-штурмової бригади. Тієї, де проходив строкову 2007-го. Елітні війська вибрав сам, склав присягу і відтоді назавжди запам’ятав: «Ніхто, крім нас!» Тож, отримавши повістку на війну, одразу пішов у військкомат. Далі ‒ Яворівський полігон, Донбас, нечасті дзвінки додому. Юлія розповідає, що розмовляли з коханим про все, тільки не про війну.

Але у той вересневий день таки повідомив невтішні новини з фронту…

5 вересня 2014-го (час так званого «перемир’я») став іще однією кривавою сторінкою історії цієї війни. Луганський аеропорт. Після кількаденних обстрілів «Градами» десантники з боями проривалися до міста Щастя. Та коли, здавалося, наступ бойовиків відбили, їх колона втрапила у засідку. Десятки поранених, загиблих із обох боків. Олександра та кілька його побратимів захопили в полон. Він єдиний тоді встиг набрати номер телефону. Останній виклик: «Кохана, нас захопили. Біля Щастя… Люблю…», ‒ встиг промовити, поки не відібрали слухавку.

Той дзвінок розділив життя Юлії на до і після. Розпач, сльози, біль. Невже це відбувається з нею? Уява одразу малює нелюдські знущання і катування над її любим… Одразу ж кинулася дзвонити батькам. Але повідомити матері про те, що її єдиного сина захопили вороги, змогла не одразу. Пересохлими губами шепотіла в трубку, заспокоюючи жінку і себе: «Головне, що живий. Повернеться…»

Отямившись, Юлія кинулася дзвонити в усі служби, командирам, побратимам, аби врятували Сашка. Виявилося, його захопили казачі загони. Їхні ватажки, сміючись, пропонували обміняти Олександра на Луганську ТЕС…

Із того часу для Юлії почалися пекельні години, дні, роки без нього.

‒ Це вже не вперше випало чекати мого Сашка. Десять років тому чекала його з армії. А коли повернувся, просто на пероні запитав мене ‒ школярку-випускницю, чи дочекалася б його так само з війни… Далекого 2007-го ці його слова здавалися веселим жартом… ‒ розповідає Юлія.

Але тоді, не роздумуючи, пообіцяла: «Дочекаюся, навіть не сумнівайся!» Пізніше дівчина дізналася, що Олександру наснився сон про його участь у справжніх боях, як виявилось, пророчий.

…Юлія посекундно пригадує їх прощання в улюбленому парку перед від’їздом Олександра на війну. Як довго мовчки сиділи на лавці, трималися за руки і дивилися одне одному у вічі… Аж раптом їхній світ порушили молода пара з дитячим візком ‒ закохані, щасливі, вони ніжно обнімалися, вдивляючись у крихітне спляче личко малюка.

‒ У нас буде так само. Я скоро повернусь, побачиш, ‒ пригорнувши кохану, вимовив Сашко.

Але те «скоро» триває п’ять років і коли скінчиться ‒ невідомо…

‒ Сашко завжди казав, що хоче бути молодим татом. Мріяв, що прийде на випуск до доньки чи сина красивим і струнким… Цього року йому буде вже тридцять два, ‒ змахуючи сльозу, розповідає Юлія.

І показує знайдене в інтернеті позаминулорічне відео з допиту чоловіка.

‒ Тут він виглядає, як 50-тирічний. Схудлий, змучений… Але для мене однак найгарніший!

Дівчина вірить: її кохання поверне Сашкові звичний вигляд і стан, аби лиш повернувся. Адже попри спільні зусилля її, батьків Олександра, родин інших полонених, звільнити його так і не вдається.

‒ Сашко кілька разів приїздив на обмін. Та коли, здається, ось нарешті зможу його обійняти, щоразу щось заважає. То «атамани» пересварившись та змінюючи один одного, скасовували обмін, то його викидали зі списків, бо розраховували виміняти на когось «важливішого», ‒ бідкається дівчина.

Юлія розуміє, що звільнення бранців – дуже складний процес, який вимагає терпіння і тиші. Тому, щоб не нашкодити перемовинам і не погіршити становища коханого, вона, зціпивши зуби, чекає ‒ від одного «Мінська» до іншого, від одного звільнення полонених до наступного.

Та коли уривається терпець, виходить до Кабміну та Верховної Ради, пачками пише листи. І… щоразу мчить із Хмельницького в «Бориспіль». Разом із іншими родичами полонених стоїть до опівночі на летовищі й вдивляється у небо. Десь там має з’явитися той самий довгожданий літак, який привезе її Сашка… Тремтячи від напруження, Юлія пильно розглядає такі змарнілі, але щасливі обличчя звільнених, які спускаються трапом. Щиро плаче, радіючи їхньому щастю та щастю їхніх рідних… І сподівається: ось-ось він вийде з літака – наступний… Але щоразу останній пасажир опиняється на злітній смузі, а такого рідного й жаданого силуету, так і не знаходить…

Розчавлена, виснажена і безсила, вона повертається додому ні з чим.

Із болем вдивляється у фото звільнених, зроблене у день їхнього прильоту. Коментує: «Цими фото можна сказати лише одне – Свобода! Вірю, буде день і так само, як ці хлопці, стоятиме на летовищі мій Санюша». Це буде найщасливіший день».

Особливо важко дівчині останні два роки, коли від Сашка перестали надходити й без того нечасті дзвінки. І про те, що він живий, Юля дізнається лише через волонтерів і побратимів.

‒ Навіть уявити не можу, що було б, якби здалася… Знаю, що Сашкові там не легше, ніж мені. Тож, роблю все можливе, щоб коханий знав: я дочекаюсь і не здамся. Він би точно не здався! ‒ каже Юлія.

Юлія мріє, що коханий повернеться і вони таки повінчаються. Адже так і не встигли. Завадила війна. І щодня уявляє, як вони так само, як та молода пара перед від’їздом коханого, гулятимуть улюбленим парком утрьох із їхньою донечкою чи сином…

«… У мене забрали найцінніше, що є… Забрали його… Забрали сон… Забрали щасливі моменти… Але їм ніколи не вдасться забрати мою Любов і Віру. Віру в те, що буде день і він повернеться… І буде так, як раніше ‒ моя рука в його руці…»

Кореспондент АрміяInform
Читайте нас у Facebook
Life story