Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
Бої за Дебальцеве увійшли в історію як одні з найкривавіших та найзапекліших зіткнень російсько-української війни. Одним із тих, хто віддав своє життя, виконуючи завдання в районі Дебальцевого, був військовий журналіст − офіцер Телерадіостудії Міністерства оборони України «Бриз» капітан 3-го рангу Дмитро Лабуткін.
Саме сьогодні, 16 лютого – п’ята річниця з дня героїчної загибелі офіцера. Віддати шану побратиму з різних куточків України до Стели Пам’яті прибули десятки його колег військових журналістів, пресофіцерів, командирів, друзів та родичів. У Залі Пам’яті були присутні батьки Дмитра – Віталій Володимирович та Алла Іллівна Лабуткіни.
Їхній Дмитро – один із небагатьох, кому вдалося зняти й передати на «велику землю» усю правду про те, як росіяни анексували Крим. Його ексклюзивні кадри про присутність з перших днів війни на Донбасі регулярних російських військ, техніки та озброєння нині є беззаперечним доказом агресії РФ проти України для світової спільноти…
Капітан третього рангу Дмитро Лабуткін – військовий журналіст, який залишився вірним військовій присязі та професійному обов’язку. Він одним із останніх виходив із Криму, останнім із журналістів виїжджав із оточеного агресором Дебальцевого. Просто на броні, до останнього подиху фільмуючи докази злочинних дій путінської РФ на українській землі…
Яким він був, як жив та воював − невідомі подробиці загибелі та пошуків тіла офіцера розповіли його батьки Віталій та Алла Лабуткіни, які за п’ять років без сина зібрали повну картину тих жахливих подій.
Загинув Дмитро Лабуткін уранці 16 лютого 2015-го при виїзді з Дебальцевого. Передова група, у складі якої він перебував, утрапила в засідку. Наші бійці мужньо протистояли ворогу. Та сили були нерівні. Дмитро, який разом із двома спецпризначенцями їхав на броні, загинув. Троє українських військових, які були в машині, – потрапили в полон…
− Внаслідок бойових сутичок Дмитро зазнав 7 важких поранень. Одна з великокаліберних куль наскрізь прошила бронежилет і практично вщент розірвала печінку. Пізніше на упізнанні синового тіла я побачив, що отвір від поранення сягав майже семи сантиметрів, − розповідає Віталій Володимирович.
Жахливі кадри з розстріляним українським бронетранспортером за кілька днів після події окупанти виклали в мережу.
− Того дня вийшов у місто. До мене підійшов хрещеник і каже: «Дядько Віталій, там на ютубі з’явилося відео про вашого Діму…» В ту мить мене, мов блискавкою вдарило, − я зрозумів, що це кінець, − розповідає батько.
І хоч на відео Дмитро був зовсім в іншому одязі, й всі навколо намагалися заспокоїти чоловіка, мовляв, той просто згубив документи – серце батькове тьохкало. Хоча він і не знав тоді, що Дмитро був перевдягнений тому, що опинившись на передовій, новенький однострій віддав пораненому солдату, в якого камуфляж пошматували осколки і він наскрізь був просякнутий кров’ю…
− Коли побачив силует і положення тіла одного із загиблих військових – рука витягнута вперед під голову, як Дмитрик завжди спав в дитинстві… І все стало зрозуміло,− розповідає батько офіцера.
Та і зв’язку з Дмитром батьки не мали кілька днів. Короткі фрази дружині: «У мене все гаразд. Люблю вас…» свідчили про напружену ситуацію в районі АТО. Також і ЗМІ повідомляли, що якраз тоді відбувалося найбільше загострення в Дебальцевому – там, де перебував він.
− В останнє Дмитрику вдалося подзвонити дружині 15 лютого, а вже за три доби бойовики оприлюднили відео, де вони демонструють тіла вбитих українських військових і їхні документи. Саша – дружина Діми, розповідала, що фрагмент цього сюжету бачила в новинах, але й гадки не мала, що це його машина, − розповідає батько Віталій Лабуткін.
Після сутички окупанти шість годин не наважувалися підступитися до українського БТРу
Пізніше батьки дізнаються, що відео із загиблими бойовики відзняли не одразу. Як розповів один із побратимів Дмитра – спецпризначенець, якому вдалося вижити тоді, − після сутички окупанти шість годин не наважувалися підступитися до українського БТРу.
− Росіяни боялися, що хлопці відстрілюватимуться, бо ж не знали, що усі боєприпаси вони використали в бою, − розповідає батько.
Та як тільки зрозуміли, що бойова машина не відповідає на провокації, сепаратисти напали, а відео знімали вже в іншій локації – розклавши так само тіла вбитих військовослужбовців.
− Пізніше знайдемо в мережі ще три подібних відео з нашими хлопцями. Адже, як виявилося, пролежали вони там на морозі три тижні. За цей час в очах у хлопців з’явилися сніжинки, а сорочка одного з них із червоної стала жовтавою…То кров так вигоріла на морозному сонці, − каже мати Дмитра Алла Іллівна.
До пошуків синового тіла батьки долучали кого тільки можна, навіть звернулися до тих, хто воював з іншого боку… Один із них, мабуть, пожалівши родину молодого офіцера, повідомив, що тіло вже передали на український бік, тож шукати потрібно там.
− Я зателефонував братові у Дніпро і ми, обійшовши місцеві морги, серед величезної кількості тіл знайшли і забрали сина. Навіть дружина трималася мужньо, коли сказали, що для передачі тіла потрібні докази або свідчення обох батьків. І пішла на опізнання, − каже батько.
На поховання їхнього сина − заступника редактора телерадіокомпанії Міноборони «Бриз» капітана 3-го рангу Дмитра Лабуткіна до Білокриниці, що на Тернопільщині, з’їхалася чи не вся Україна − одногрупники, побратими, колеги, командири… Батьки кажуть, навіть не знали, що в Дмитра було стільки знайомих і всі так його любили й поважали.
Із дитинства мріяв бути військовим розвідником
− Дмитро був завжди веселим і дуже компанійським. Скрізь його любили. Чи то в Німеччині, коли наш тато там служив, чи в Україні. Але зростав спокійним і добрим. Постійно щось майстрував – літачки, кораблики… Із дитинства мріяв бути військовим – хотів стати розвідником, − розповідає мати.
Щодо майбутньої професії, Дмитро і сам не раз розповідав, що визначився з нею ще в дитинстві, бо народився й виріс у родині професійного військового. Тож, після школи вступив до львівської Академії сухопутних військ на кафедру журналістики. А далі – телерадіокомпанія МО України «Бриз» у Севастополі. Улюблена робота, кохана дружина й маленька донька завжди надихали та надавали офіцерові сил. Адже з перших днів військової служби життя наче випробовувало Дмитра на міцність. За досить короткий проміжок часу він став учасником морських походів, міжнародних навчань, а потім і воєнних дій…
Під дулами російських автоматів знімав та передавав на материк правду про анексію Криму
Коли «зелені чоловічки» вдерлися у Крим, він гідно тримався та продовжував разом із колегами виконувати свою роботу навіть під дулами російських автоматів. Не лякали військового ні пікети місцевих сепаратистів, ні погрози, ні словесні баталії з військовими РФ чи прямий тиск і намагання перетягнути їх з єдиної на увесь Крим україномовної телерадіокомпанії на свій бік. Дмитро із колегами фотографував, знімав сюжети й передавав на материк правду про кримські події. Саме його кадри з телесюжетів про захоплення регулярною російською армією українських військових об’єктів стали одними з перших в інформаційному просторі України та світі. А у травні 2014-го Дмитро опиняється серед тих офіцерів, які відмовилися зраджувати присязі та переходити на бік країни-агресора.
− Син був завжди великим оптимістом. Ніколи не скаржився на проблеми. Навіть у найскладніших ситуаціях казав, що все гаразд, − розповідає Віталій Володимирович.
Із Криму Дмитро з родиною виїжджали майже останніми. До кінця сподівалися: жах мине й вони далі нормально житимуть і працюватимуть на півострові. Та не судилося. Мати Дмитра якраз перебувала тоді там, – привезла їхню доньку, яка гостювала в бабусі й скучила за батьками…
− Побачити тих «чоловічків» на власні очі – було просто жахом. Нахабність, вседозволеність − вони почувалися справжніми господарями. Все навколо справляло враження, що я в іншій країні. Навіть не уявляю, як син витримав стільки часу в таких умовах, − розповідає жінка.
Дорогою до Одеси Дмитро не випускав камеру з рук, продовжував знімати. А далі монтував матеріали − швидкоруч, практично «на пальцях» у невеличкій кімнаті санаторію, де його сім’ї доводилось жити і працювати. Уже тоді Дмитро розумів наскільки цінні й важливіці його відзняті кадри…
На Сході опинився у найгарячіший час боїв за Дебальцеве
Ті важкі події неабияк загартували офіцера. Тож, коли на початку 2015 року капітан 3 рангу Дмитро Лабуткін прибуває в сектор «С» антитерористичної операції, де саме «горіла» найгарячіша точка АТО – Дебальцеве. Він розуміє – мусить відпрацювати на повну, бо докази злочинів російських окупантів украй необхідні для Мінських перемовин та підтримки України світовою спільнотою.
Практично з першого дня Дмитро регулярно та оперативно фіксує на камеру й передає з Дебальцевого безцінні сюжети – беззаперечні факти, що спростовували кремлівську брехню про «іхтамнєтів».
Навіть коли в напрямку Дебальцевого рушили численні диверсійні групи і посилилися артобстріли, вирішує не покидати району, а з розвідниками вирушає на чергове завдання, щоб відзняти ще один репортаж − 16 лютого 2015-го. Але завершити його так і не вдалося…
В останню путь 28-річного Дмитра Лабуткіна проводжали 25 березня, стоячи на колінах…
− Нам розповідали, що перед Дебальцевим Діма казав, що ніколи не здаватиметься у полон, не стане перед сепаратистами на коліна – краще вже смерть… Так сталося, що перед ним його побратими і командири стали на коліна, − змахуючи сльозу, каже мати героя
За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі указом Президента України капітана 3-го рангу Дмитра Лабуткіна нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно), наказом Міністра оборони України — відзнакою «За військову доблесть» (посмертно). У липні 2016-го йому присвоєне почесне звання «Народний Герой України». Нагороди за тата отримала донечка Дмитра − Кіра.
P.S. Сьогодні, крім Дмитра Лабуткіна, біля Стели Пам’яті у столиці вшанували іще 16 полеглих воїнів, які цього дня в різні роки віддали життя за свободу і незалежність України.
Сумуємо… Вічна пам’ять героям!
