Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
Чи міг ще десять років тому звичайний український фермер подумати, що його улюблена робота стане ефективним засобом захисту від ПТСР? Найімовірніше, ні. Адже про цю абревіатуру більшість українців до 2014 року взагалі не чули. Саме чотирнадцятий уніс корективи у життя багатьох родин українців, зокрема і сім’ї Гордієнків із Горішніх Плавнів. Голова родини вирішив піти служити у 25-ту бригаду. Через тиждень солдат Гордієнко вже був на передовій.
Про події, через які пройшов тоді, ще в районі проведення АТО, чоловік розповідає неохоче. Зауважує, що це ж не кіно якесь, сюжет якого взяв і переказав. На запитання, що допомагало виконувати складані завдання десантника-розвідника, адже такого досвіду не мав, Володимир каже, що згодився досвід мисливця.
— Полювання — це ж майже як військова підготовка. Ти маєш провести розвідку місцевості, вистежити ціль і виконати завдання. І, головне, зробити це непомітно.
Перші бої для Володимира Гордієнка розпочалися в містечку Миколаївка на підступах до Слов’янська. Тоді розвідрота десантників отримала завдання розблокувати Миколаївську ТЕЦ, де якраз перебував «Моторола» зі своїми бойовиками. Група, до якої входив Володимир, наштовхнулася на засідку. Зав’язався бій, багато десантників, зокрема побратим Володимира В’ячеслав Рубель, були поранені.
— Заміс був ще той, земля горіла. Арта крила зі всіх боків. Але завдання ми виконали – Миколаївку звільнили. Та найголовнішим для мене в тому бою було те, що я зміг врятувати свого пораненого земляка та товариша…
Потім були Слов’янськ, Краматорськ, Дебальцеве, Шахтарськ, Вуглегірськ, Нижня Кринка… Кожна точка запам’яталася чимось своїм. У Слов’янську, наприклад, Володимира вразили місцеві мешканці, яких десантники витягали з підвалів. «Вони плакали та просили не їсти їхніх дітей. Так я побачив на власні очі, як воює Росія на інформаційному фронті. А ми діяли як маги — знімали з людей чари російської пропаганди», — розповідає чоловік.
Володимир пригадав ще один важкий епізод зі своєї бойової біографії. Шахтарськ, 2014-й, наші десантники потрапили в оточення. Було багато поранених, допомога не приїжджала. Тоді розвідники на двох інкасаторських МАЗах, які сепаратисти залишили біля Дебальцевого, змогли вивезти спочатку поранених, а пізніше повернулися і за загиблими товаришами.
Нестандартно діяли й під час виведення бійців бригади з оточення з Нижньої Кринки.
– Командування наказало знайти вихід із населеного пункту кількома шляхами. Наша група, об’їздивши все селище, визначила чотири дороги відходу, по яких бойовики не змогли пристрілятися. По центральній дорозі пустили швидкісні машини, аби пристрілялися «Гради». Основні сили розділили на колони й різко рвонули в чотирьох різних напрямках. Частина вийшла без жодної втрати.
Пізніше наші командири розповідали про цей вихід з оточення іноземним колегам, а ті, ознайомившись з оперативною обстановкою, кількістю людей, прийнятим рішенням, зауважили, що українські військові зробили майже неможливе.
Нині Володимир Гордієнко, окрім того, що займається фермерством, допомагає побратимам розв’язувати їхні нагальні проблеми: щодо отримання землі, проходження лікування та реабілітації тощо. І дуже пишається своєю родиною — дружиною, яка в усьому його підтримує, і двома синами, які точно знають, що їхній батько — Герой.
