Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…
«Маленька та хороша моя Золотоноша» ‒ рефреном звучить у вірші уродженця цього містечка на Черкащині поета Костянтина Думитрашка (автора «Чорнії брови, карії очі»). Спокійна провінціальна Золотоноша зберігає пам’ять про багато історичних подій, зокрема, і про створення козацької сотні у складі Черкаського полку.
А з середини ХХ століття місто міцно пов’язало себе з вартовими неба. Починаючи з 1954-го тут дислокувалась зенітно-ракетна військова частина, створена в лютому 1943 року. В 2012-му її розформовано, а будівлі, наскільки було можливо, законсервували. У 2015 році військове містечко знову ожило: тут нині дислокується зенітний ракетний полк, який колись базувався на околиці Донецька поруч із шахтою «Бутівка». Нещодавно кореспондент АрміяInform побував у зенітників, щоб дізнатись, як живеться і служиться їм на п’ятому році перебування у новому місці. Але для початку є необхідність повернутись у 2014 рік і відстежити події, які передували передислокації через долі людей полку.
Їдучи у відрядження до Золотоноші, знав, що левова частина особового складу зенітників у цей час виконує завдання в районі проведення ООС. Утім, вдалось таки зустрітися з людьми, які були учасниками подій 2014 року у військовому містечку №13 між Донецьком і Авдіївкою на підступах до ДАПу. Саме там розташовувався один із дивізіонів полку та окрема радіолокаційна рота радіотехнічної бригади.
Серед тих, хто з перших днів відчув на собі прихід у Донецьк «руського міру»,‒ головний сержант інформаційно-телекомунікаційного вузла полку старший прапорщик Андрій Грязєв, який тоді служиву тринадцятому містечку старшиною окремої радіолокаційної роти. А ще, і це несподівано ‒ завідувачка солдатської їдальні Наталія Багрова. Жінка уродженка села Веселе Донеччини. Після закінчення школи здобула фах кухаря-технолога в кулінарному технікумі, проживала неподалік від штабу полку по вулиці Стратонавтів. Якось у лютому 2012 року почула від знайомих, що до військової частини в їдальню потрібні робітники.
‒ Прийшла влаштовуватися кухаркою, а командир частини запропонував очолити весь харчовий блок, ‒ розповідає Наталія Миколаївна. – Для мене це було неочікувано, я взяла кілька днів на роздуми. Розуміла, що організація харчування військових – велика відповідальність, крім того, потрібно досконально розбиратись в усіх установчих документах, інструкціях і нормах. Але, як кажуть, «не боги горщики обпалюють». І погодилась з пропозицією.
За два роки роботи до переломного 2014-го Наталія Багрова не лише опанувала тонкощі солдатської кухні, а й зарекомендувала себе як людина, кулінарна майстерність якої створює особливий настрій військовим.
У березні, коли на Донбасі з’явилися перші «туристи з-за поребрика» для введення в дію кримського сценарію, полк узяв участь у навчаннях «Весняна злива – 2014» на Харківщині. Техніка після маневрів до ППД не повернулась. Її перекинули у визначені командуванням місця. Майже одночасно з розташування першого дивізіону вивезли ЗРК, керовані ракети і проблемну техніку, що потребувала ремонту.
Завершивши передислокацію техніки й озброєння на нові позиції, командир дивізіону підполковник Микола Маламен повернувся під Авдіївку для організації оборони і охорони військового містечка. В розпорядженні військових було пару зеніток, РПГ, кулемети, автомати,кілька авто.
‒ У квітні до будівлі управління полку і до 13-го містечка навідались перші ходаки від сепаратистів, ‒ розповідає Андрій Грязєв. – Йшло умовляння покинути приміщення, відпустити строковиків. Закінчувалось таке спілкування зазвичай погрозами з боку сепаратистів на кшталт:«На «Спартаку» близько 150 чеченців готуються вас штурмувати».
‒ Зазначу, що погрози таки діяли, і серед строковиків на той час було кілька дезертирів – не витримували хлопці психологічно, ‒ додає Наталія Багрова.
Якось, приїхавши на роботу в розташування штабу полку, Наталія Миколаївна не застала ані в кабінетах, ані на території жодної людини. Під покровом ночі всі офіцери і солдати перемістилися в містечко першого дивізіону. Крім зенітників і бійців радіолокаційної роти, до оборони позицій готувався ще й підрозділ Військової служби правопорядку.
‒ Командиру дивізіону Маламену і заступнику командира полку по роботі з особовим складом підполковнику Баутіну я заявила, що свою роботу не кину і залишусь з усіма доти, доки моя робота буде необхідною, ‒ розповідає Наталія Багрова. – Загальна кількість бійців, яких слід було тричі на добу годувати, становила понад сотню.
‒ У середині травня напруга навколо містечка зросла, ‒ пригадує старший прапорщик Грязєв. – Почалися провокації і в Авдіївці, де здебільшого жили сім`ї військових. Рискали незрозумілі типи, велось спостереження за квартирами. Як і більшість чоловіків,вирішив вивезти родину за межі Донбасу.
В один із травневих днів містечко попало в облогу сепаратистів, серед яких були жінки, що називали себе «солдатськими матерями». Але офіцери не впізнали у них жодної матері солдат дивізіону. Жіноча юрба вигукувала погрози, а поза нею зі зброєю виднілися російські найманці. Пролунало кілька пострілів угору, а потім від куль задзвеніли металеві ворота КПП. Кількома пострілами вгору відповіли й оборонці містечка. Сепаратистський штурм закінчився невдачею.
‒ Після того, як з 25 на 26 травня в аеропорту відбувся перший бій і бойовики зазнали великих втрат, почався обстріл і нашого містечка, ‒ ділиться спогадами Андрій Грязєв. – На міст, який будували до «Євро-2012», вони підігнали БТР і вели майже прицільний обстріл. На жаль, знищили всю радіолокаційну техніку.
‒ У перші дні літа обстріли стали регулярними, ‒ розповідає Наталія Миколаївна. – Гатили з «Градів», артилерії, мінометів. На початках я не усвідомлювала, звідки ведеться вогонь, розгублювалась. Згодом навіть навчилася вирізняти вибухи міномета від РПГ, інших видів озброєння, а потім і чути: в мій бік летить міна чи ні. Якби два роки до того хтось сказав, у яку я, кухарка, ситуацію потраплю, ні за що б не повірила. За відносно короткий період я полюбила цих відважних і сміливих хлопчиків, які щодня дивились разом зі мною в очі смерті, демонструючи найвищі приклади взаємодопомоги і бойового братерства. Хіба я могла їх кинути?
У полку розповідали, що коли хтось з бійців зазнавав осколочне поранення, завідувачка їдальні кидала чистити картоплю, одягала броник, шолом і бігла надавати їм першу допомогу, бо медика тоді в містечку не було. Була Багрова і за психолога. Відверті розмови «від душі» хлопцям подобалися, адже жінка не лукавила й могла підтримати розмову на будь-яку тему. Недарма бійці називали Багрову «наша мама». А ще Наталія Миколаївна регулярно отримувала на горіхи від керівництва фірми, яке благало її кинути роботу і йти додому. «Ви ж жінка, цивільна людина, негайно залишайте частину!» ‒ щоразу чула Багрова сердитий голос керівника.
‒ Наталія Миколаївна дивувала нас не лише патріотичною позицією, сміливістю, надзвичайною працездатністю, вона надихала на вчинки солдат і офіцерів, ‒ зізнається Андрій Грязєв. – Коли бачили, як вона начиняє автоматні магазини набоями, перев`язує поранених в окопах, ми не мали права десь відсиджуватись у бетонних бункерах!
Проблем із постачанням продуктів не було: раз на два тижні аутсорсингова фірма привозила все необхідне. Хіба що через відсутність електроенергії і неможливість роботи холодильників, м`ясо замінювала консервована тушковина. Ночами Багрова з солдатами їздила по воду до найближчого села, а вдень годинами готувала страви на польових кухнях. Із доставкою хліба відчувались проблеми, але було борошно. І «наша мама» випікала запашні рум’яні хлібини, аромат яких розходився містечком. Один із жителів Опитного, дізнавшись, що серед оборонців висоти є жінка, яка годує військових, передав для неї через солдатів букет червоних троянд.
‒ Усе літо бойовики кошмарили територію першого дивізіону з різних видів зброї, ‒ розповідає старший прапорщик Грязєв. ‒ Крім того, що висота, де розташувалося наше містечко, є панівною, вона була і надто важливою для оборони Донецького аеропорту, оскільки з неї добре видно північно-західну частину Донецька, включно з летовищем і прилеглими селами.
‒ На День Незалежності я встала дуже рано, замісила тісто, розпалила вогнище і на пательні приготувала хлопцям святковий десерт – млинці з медом, ‒ пригадує Наталія Багрова. – Вони приємно здивувалися, а в декого навіть помітила сльози на очах. Для них у той день звичайні млинці були, мабуть, смачніші за вишуканий торт.
Той день став для Багрової ще й «точкою неповернення»: вона дізналася про «парад полонених», який влаштували терористи в центрі Донецька, провівши українських військових через «коридор ганьби». З тої пори Наталія Миколаївна припинила спілкування зі знайомими й приятелями у так званій «ДНР» і вирішила більше не повертатися у Донецьк.
‒ 3 вересня підполковник Маламен отримав по радіостанції звістку, що група військовослужбовців батальйону «Дніпро-1» на трасі Авдіївка-Донецьк потрапила у засідку, ‒ ділиться епізодом бойових дій Андрій Грязєв. – Він миттєво вирішив надати допомогу добровольцям. В очолювану ним бойову групу, крім мене, увійшли капітан Васильєв, старший лейтенант Панкратов і контрактники Чернега й Козак.
На «Уралі» зі встановленою в кузові спареною зеніткою група виїхала на допомогу і одразу ж вступила в бій. Тоді знищили засідку бойовиків і військовослужбовців «Дніпра-1» вдалося деблокувати. Важке поранення зазнав старший лейтенант Панкратов – куля попала у плече, друга пробила бронежилет і груди. Не обійшлося без втрат. Смертельне поранення в голову дістав старший солдат Борис Козак – перша втрата полку з початку війни.
‒ У ніч на 7 вересня знову був шалений обстріл, ‒ пригадує Багрова. – О пів на шосту ранку, коли вибухи стихли, підполковник Баутін по рації зв’язувався з кожним нашим блокпостом і приймав доповіді про обстановку. Я була поруч, коли доповідав 5-й блокпост. Мені здалося, що голос був чужий, і сумніви я висловила Миколі Миколайовичу. Він спочатку сказав, що здалося, але я порадила йому запросити пароль. «П’ятий» не відповів. Коли ж містечком відновився рух бійців, а я ставила на вогонь чайник, аби приготувати каву, зненацька пролунали автоматні черги. Одна з них над головою. Хтось з хлопців пробіг поруч і повалив мене на землю. В голові промайнуло: ворог зовсім поруч.
Зав’язався запеклий бій, що тривав до полудня. На допомогу захисникам містечка поспішили бійці з Пісок, Водяного й Тоненького.
‒ Підполковник Маламен озброїв мене біноклем і наказав спостерігати за зеленкою, що виднілася вдалечині, ‒ продовжує розповідь жінка. –Побачиш, каже, тільки-но звідти висуватимуться ведмедики, крикнеш мені. Перепитую, хто такі «ведмедики», а він у відповідь: побачиш – зрозумієш. І коли я побачила в бінокль танки, які йшли нам на підмогу, ми всі, як діти, раділи, підкидаючи до гори шоломи. Ми реально розуміли, що залишимось живими.
Коли бій скінчився і терористи ретирувалися, Наталія Багрова приступила до прямих обов’язків, пов’язаних із приготуванням їжі. Нагодувала і своїх бійців, і тих, хто прибув на підмогу. А потім її викликав командир дивізіону.
‒ «Все, Наталія Миколаївна, маєш залишити містечко», ‒ каже мені суворим голосом, ‒ пригадує, як зізнається Багрова, найнеприємнішу розмову з Маламеном. – Подивився на мене з під лоба і продовжив: «Я собі не пробачу і ніхто мені не пробачить, якщо, не дай Бог, ти загинеш». Давно я так не ридала, але вдіяти нічого не могла…
Багрову вивезли до Тоненького, там вона зателефонувала родичам, які й доправили її до стареньких батьків в одне з сіл Великоновосілківського району Донеччини.
Бійців дивізіону з командирами, які тривалий час утримували небезпечну ділянку поблизу ДАПу, змінив лише наприкінці жовтня зведений загін Повітряних Сил. Надалі містечко отримало легендарну назву «Позиція «Зеніт».
Не зміг вийти разом із побратимами у Дніпропетровську область, де на тимчасових позиціях перебував особовий склад полку, і старший прапорщик Андрій Грязєв. У середині жовтня під час мінометного обстрілу в каністру з паливом, яку він переносив до генератора, потрапив осколок. Каністра спалахнула і Андрій зазнав опіків рук та обличчя. Вилікувався й перевівся з окремої радіолокаційної роти на службу до полку вже в Золотоноші.
‒ Перебуваючи у батьків, весь час підтримувала зв’язок зі своїми хлопчиками, ‒ розповідає Наталія Багрова. – І коли вони з’єдналися з основною частиною полку, не витримала і поїхала до них. Без своїх зенітників уже не могла жити. Треба було бачити, як мене стрічали: обнімали, радісно вигукували і так гойдали на руках, що я думала – прилипну до стелі.
У Золотоноші перші півроку жінка проживала на території частини, у своєму кабінеті. Згодом почала винаймати житло в місті. Їдальню в частині відремонтували, поставили нове обладнання. Життя, як кажуть, почало налагоджуватись. Але два роки тому інший виклик долі:лікарі поставили страшний діагноз – рак. Сильна набряклість ніг, часте підвищення тиску, слабке самопочуття стали поштовхом до того, щоб зробити повне обстеження організму. Дослідження підтвердили підозру лікарів.
‒ Пройшла повний курс хіміотерапії, радіоопромінення, витримала оперативне втручання і продовжую працювати, ‒ розповіла наприкінці зустрічі Наталія Миколаївна. – Але, як не боляче, мабуть, завершуватиму свою «бойову Одіссею». За час перебування з хлопцями на війні, в мене народилися і виросли четверо онуків. Наступний відрізок життя хочу присвятити їм і хворим батькам.
Не знаю, яким буде в зенітників розставання зі своєю годувальницею, але передбачаю, що зворушливим і з нотками суму. Наталія Багрова пройшла разом із солдатами і офіцерами, мабуть, найгероїчнішу до сьогодні сторінку історії полку. Пройшла гідно, ні на мить не зрадивши бійцям і своїй професії.
А, можливо, Наталія Миколаївна ще змінить своє рішення?
Далі буде.
Президент України Володимир Зеленський розповів про необхідність посилення протиповітряної оборони України, контрнаступальні дії росії та про те, чому підтримка Сполучених Штатів важлива для нас.
Ворожий ракетний удар у ніч на п’ятницю був спрямований здебільшого по енергетичній інфраструктурі в західних областях України.
Систему DELTA розробили за стандартами НАТО. За потреби в ній вже можна обмінюватись даними з партнерами в режимі реального часу.
Контррозвідка Служби безпеки запобігла новим спробам агресора завдати вогневого ураження по місцях базування Сил оборони на Сумщині.
Уламки збитої ворожої зброї пошкодили обʼєкт критичної інфраструктури у Львівській області.
Головнокомандувач Збройних Сил України генерал-полковник Олександр Сирський заявив, що наразі немає потреби додатково мобілізувати 500 тисяч осіб.
Захищаємо світ
Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…