Інформаційне агентство Міністерства оборони України
UA

«Я полюбила цих відважних і сміливих хлопчиків, які щодня дивились разом зі мною смерті в очі»

31 Січня 2020
«Я полюбила цих відважних і сміливих хлопчиків, які щодня дивились разом зі мною смерті в очі»

«Маленька та хороша моя Золотоноша» ‒ рефреном звучить у вірші уродженця цього містечка на Черкащині поета Костянтина Думитрашка (автора «Чорнії брови, карії очі»). Спокійна провінціальна Золотоноша зберігає пам’ять про багато історичних подій, зокрема, і про створення козацької сотні у складі Черкаського полку.

А з середини ХХ століття місто міцно пов’язало себе з вартовими неба. Починаючи з 1954-го тут дислокувалась зенітно-ракетна військова частина, створена в лютому 1943 року. В 2012-му її розформовано, а будівлі, наскільки було можливо, законсервували. У 2015 році військове містечко знову ожило: тут нині дислокується зенітний ракетний полк, який колись базувався на околиці Донецька поруч із шахтою «Бутівка». Нещодавно кореспондент АрміяInform побував у зенітників, щоб дізнатись, як живеться і служиться їм на п’ятому році перебування у новому місці. Але для початку є необхідність повернутись у 2014 рік і відстежити події, які передували передислокації через долі людей полку.

 

Тривожна весна 2014-го

Їдучи у відрядження до Золотоноші, знав, що левова частина особового складу зенітників у цей час виконує завдання в районі проведення ООС. Утім, вдалось таки зустрітися з людьми, які були учасниками подій 2014 року у військовому містечку №13 між Донецьком і Авдіївкою на підступах до ДАПу. Саме там розташовувався один із дивізіонів полку та окрема радіолокаційна рота радіотехнічної бригади.

Серед тих, хто з перших днів відчув на собі прихід у Донецьк «руського міру»,‒ головний сержант інформаційно-телекомунікаційного вузла полку старший прапорщик Андрій Грязєв, який  тоді служиву тринадцятому містечку старшиною окремої радіолокаційної роти. А ще, і це несподівано ‒ завідувачка солдатської їдальні Наталія Багрова. Жінка уродженка села Веселе Донеччини. Після закінчення школи здобула фах кухаря-технолога в кулінарному технікумі, проживала неподалік від штабу полку по вулиці Стратонавтів. Якось у лютому 2012 року почула від знайомих, що до військової частини в їдальню потрібні робітники.

‒ Прийшла влаштовуватися кухаркою, а командир частини запропонував очолити весь харчовий блок, ‒ розповідає Наталія Миколаївна. – Для мене це було неочікувано, я взяла кілька днів на роздуми. Розуміла, що організація харчування військових – велика відповідальність, крім того, потрібно досконально розбиратись в усіх установчих документах, інструкціях і нормах. Але, як кажуть, «не боги горщики обпалюють». І погодилась з пропозицією.

За два роки роботи до переломного 2014-го Наталія Багрова не лише опанувала тонкощі солдатської кухні, а й зарекомендувала себе як людина, кулінарна майстерність якої створює особливий настрій військовим.

У березні, коли на Донбасі з’явилися перші «туристи з-за поребрика» для введення в дію кримського сценарію, полк узяв участь у навчаннях «Весняна злива – 2014» на Харківщині. Техніка після маневрів до ППД не повернулась. Її перекинули у визначені командуванням місця. Майже одночасно з розташування першого дивізіону вивезли ЗРК, керовані ракети і проблемну техніку, що потребувала ремонту.

Завершивши передислокацію техніки й озброєння на нові позиції, командир дивізіону підполковник Микола Маламен повернувся під Авдіївку для організації оборони і охорони військового містечка. В розпорядженні військових було пару зеніток, РПГ, кулемети, автомати,кілька авто.

‒ У квітні до будівлі управління полку і до 13-го містечка навідались перші ходаки від сепаратистів, ‒ розповідає Андрій Грязєв. – Йшло умовляння покинути приміщення, відпустити строковиків. Закінчувалось таке спілкування зазвичай погрозами з боку сепаратистів на кшталт:«На «Спартаку» близько 150 чеченців готуються вас штурмувати».

‒ Зазначу, що погрози таки діяли, і серед строковиків на той час було кілька дезертирів – не витримували хлопці психологічно, ‒ додає Наталія Багрова.

Якось, приїхавши на роботу в розташування штабу полку, Наталія Миколаївна не застала ані в кабінетах, ані на території жодної людини. Під покровом ночі всі офіцери і солдати перемістилися в містечко першого дивізіону. Крім зенітників і бійців радіолокаційної роти, до оборони позицій готувався ще й підрозділ Військової служби правопорядку.

‒ Командиру дивізіону Маламену і заступнику командира полку по роботі з особовим складом підполковнику Баутіну я заявила, що свою роботу не кину і залишусь з усіма доти, доки моя робота буде необхідною, ‒ розповідає Наталія Багрова. – Загальна кількість бійців, яких слід було тричі на добу годувати, становила понад сотню.

‒ У середині травня напруга навколо містечка зросла, ‒ пригадує старший прапорщик Грязєв. – Почалися провокації і в Авдіївці, де здебільшого жили сім`ї військових. Рискали незрозумілі типи, велось спостереження за квартирами. Як і більшість чоловіків,вирішив вивезти родину за межі Донбасу.

В один із травневих днів містечко попало в облогу сепаратистів, серед яких були жінки, що називали себе «солдатськими матерями». Але офіцери не впізнали у них жодної матері солдат дивізіону. Жіноча юрба вигукувала погрози, а поза нею зі зброєю виднілися російські найманці. Пролунало кілька пострілів угору, а потім від куль задзвеніли металеві ворота КПП. Кількома пострілами вгору відповіли й оборонці містечка. Сепаратистський штурм закінчився невдачею.

 

Кидала чистити картоплю, одягала броник, шолом і бігла надавати допомогу пораненому

‒ Після того, як з 25 на 26 травня в аеропорту відбувся перший бій і бойовики зазнали великих втрат, почався обстріл і нашого містечка, ‒ ділиться спогадами Андрій Грязєв. – На міст, який будували до «Євро-2012», вони підігнали БТР і вели майже прицільний обстріл. На жаль, знищили всю радіолокаційну техніку.

‒ У перші дні літа обстріли стали регулярними, ‒ розповідає Наталія Миколаївна. – Гатили з «Градів», артилерії, мінометів. На початках я не усвідомлювала, звідки ведеться вогонь, розгублювалась. Згодом навіть навчилася вирізняти вибухи міномета від РПГ, інших видів озброєння, а потім і чути: в мій бік летить міна чи ні. Якби два роки до того хтось сказав, у яку я, кухарка, ситуацію потраплю, ні за що б не повірила. За відносно короткий період я полюбила цих відважних і сміливих хлопчиків, які щодня дивились разом зі мною в очі смерті, демонструючи найвищі приклади взаємодопомоги і бойового братерства. Хіба я могла їх кинути?

У полку розповідали, що коли хтось з бійців зазнавав осколочне поранення, завідувачка їдальні кидала чистити картоплю, одягала броник, шолом і бігла надавати їм першу допомогу, бо медика тоді в містечку не було. Була Багрова і за психолога. Відверті розмови «від душі» хлопцям подобалися, адже жінка не лукавила й могла підтримати розмову на будь-яку тему. Недарма бійці називали Багрову «наша мама». А ще Наталія Миколаївна регулярно отримувала на горіхи від керівництва фірми, яке благало її кинути роботу і йти додому. «Ви ж жінка, цивільна людина, негайно залишайте частину!» ‒ щоразу чула Багрова сердитий голос керівника.

‒ Наталія Миколаївна дивувала нас не лише патріотичною позицією, сміливістю, надзвичайною працездатністю, вона надихала на вчинки солдат і офіцерів, ‒ зізнається Андрій Грязєв. – Коли бачили, як вона начиняє автоматні магазини набоями, перев`язує поранених в окопах, ми не мали права десь відсиджуватись у бетонних бункерах!

 

Звичайні млинці смачніші за вишуканий торт

Проблем із постачанням продуктів не було: раз на два тижні аутсорсингова фірма привозила все необхідне. Хіба що через відсутність електроенергії і неможливість роботи холодильників, м`ясо замінювала консервована тушковина. Ночами Багрова з солдатами їздила по воду до найближчого села, а вдень годинами готувала страви на польових кухнях. Із доставкою хліба відчувались проблеми, але було борошно. І «наша мама» випікала запашні рум’яні хлібини, аромат яких розходився містечком. Один із жителів Опитного, дізнавшись, що серед оборонців висоти є жінка, яка годує військових, передав для неї через солдатів букет червоних троянд.

‒ Усе літо бойовики кошмарили територію першого дивізіону з різних видів зброї, ‒ розповідає старший прапорщик Грязєв. ‒ Крім того, що висота, де розташувалося наше містечко, є панівною, вона була і надто важливою для оборони Донецького аеропорту, оскільки з неї добре видно північно-західну частину Донецька, включно з летовищем і прилеглими селами.

‒ На День Незалежності я встала дуже рано, замісила тісто, розпалила вогнище і на пательні приготувала хлопцям святковий десерт – млинці з медом, ‒ пригадує Наталія Багрова. – Вони приємно здивувалися, а в декого навіть помітила сльози на очах. Для них у той день звичайні млинці були, мабуть, смачніші за вишуканий торт.

Той день став для Багрової ще й «точкою неповернення»: вона дізналася про «парад полонених», який влаштували терористи в центрі Донецька, провівши українських військових через «коридор ганьби». З тої пори Наталія Миколаївна припинила спілкування зі знайомими й приятелями у так званій «ДНР» і вирішила більше не повертатися у Донецьк.

 

Перша втрата

‒ 3 вересня підполковник Маламен отримав по радіостанції звістку, що група військовослужбовців батальйону «Дніпро-1» на трасі Авдіївка-Донецьк потрапила у засідку, ‒ ділиться епізодом бойових дій Андрій Грязєв. – Він миттєво вирішив надати допомогу добровольцям. В очолювану ним бойову групу, крім мене, увійшли капітан Васильєв, старший лейтенант Панкратов і контрактники Чернега й Козак.

На «Уралі» зі встановленою в кузові спареною зеніткою група виїхала на допомогу і одразу ж вступила в бій. Тоді знищили засідку бойовиків і військовослужбовців «Дніпра-1» вдалося деблокувати. Важке поранення зазнав старший лейтенант Панкратов – куля попала у плече, друга пробила бронежилет і груди. Не обійшлося без втрат. Смертельне поранення в голову дістав старший солдат Борис Козак – перша втрата полку з початку війни.

 

Раділи, як діти, зрозумівши, що залишимось живими

‒ У ніч на 7 вересня знову був шалений обстріл, ‒ пригадує Багрова. – О пів на шосту ранку, коли вибухи стихли, підполковник Баутін по рації зв’язувався з кожним нашим блокпостом і приймав доповіді про обстановку. Я була поруч, коли доповідав 5-й блокпост. Мені здалося, що голос був чужий, і сумніви я висловила Миколі Миколайовичу. Він спочатку сказав, що здалося, але я порадила йому запросити пароль. «П’ятий» не відповів. Коли ж містечком відновився рух бійців, а я ставила на вогонь чайник, аби приготувати каву, зненацька пролунали автоматні черги. Одна з них над головою. Хтось з хлопців пробіг поруч і повалив мене на землю. В голові промайнуло: ворог зовсім поруч.

Зав’язався запеклий бій, що тривав до полудня. На допомогу захисникам містечка поспішили бійці з Пісок, Водяного й Тоненького.

‒ Підполковник Маламен озброїв мене біноклем і наказав спостерігати за зеленкою, що виднілася вдалечині, ‒ продовжує розповідь жінка. –Побачиш, каже, тільки-но звідти висуватимуться ведмедики, крикнеш мені. Перепитую, хто такі «ведмедики», а він у відповідь: побачиш – зрозумієш. І коли я побачила в бінокль танки, які йшли нам на підмогу, ми всі, як діти, раділи, підкидаючи до гори шоломи. Ми реально розуміли, що залишимось живими.

Коли бій скінчився і терористи ретирувалися, Наталія Багрова приступила до прямих обов’язків, пов’язаних із приготуванням їжі. Нагодувала і своїх бійців, і тих, хто прибув на підмогу. А потім її викликав командир дивізіону.

‒ «Все, Наталія Миколаївна, маєш залишити містечко», ‒ каже мені суворим голосом, ‒ пригадує, як зізнається Багрова, найнеприємнішу розмову з Маламеном. – Подивився на мене з під лоба і продовжив: «Я собі не пробачу і ніхто мені не пробачить, якщо, не дай Бог, ти загинеш». Давно я так не ридала, але вдіяти нічого не могла…

Багрову вивезли до Тоненького, там вона зателефонувала родичам, які й доправили її до стареньких батьків в одне з сіл Великоновосілківського району Донеччини.

Бійців дивізіону з командирами, які тривалий час утримували небезпечну ділянку поблизу ДАПу, змінив лише наприкінці жовтня зведений загін Повітряних Сил. Надалі містечко отримало легендарну назву «Позиція «Зеніт».

Не зміг вийти разом із побратимами у Дніпропетровську область, де на тимчасових позиціях перебував особовий склад полку, і старший прапорщик Андрій Грязєв. У середині жовтня під час мінометного обстрілу в каністру з паливом, яку він переносив до генератора, потрапив осколок. Каністра спалахнула і Андрій зазнав опіків рук та обличчя. Вилікувався й перевівся з окремої радіолокаційної роти на службу до полку вже в Золотоноші.

 

Ще один виклик долі

‒ Перебуваючи у батьків, весь час підтримувала зв’язок зі своїми хлопчиками, ‒ розповідає Наталія Багрова. – І коли вони з’єдналися з основною частиною полку, не витримала і поїхала до них. Без своїх зенітників уже не могла жити. Треба було бачити, як мене стрічали: обнімали, радісно вигукували і так гойдали на руках, що я думала – прилипну до стелі.

У Золотоноші перші півроку жінка проживала на території частини, у своєму кабінеті. Згодом почала винаймати житло в місті. Їдальню в частині відремонтували, поставили нове обладнання. Життя, як кажуть, почало налагоджуватись. Але два роки тому інший виклик долі:лікарі поставили страшний діагноз – рак. Сильна набряклість ніг, часте підвищення тиску, слабке самопочуття стали поштовхом до того, щоб зробити повне обстеження організму. Дослідження підтвердили підозру лікарів.

‒ Пройшла повний курс хіміотерапії, радіоопромінення, витримала оперативне втручання і продовжую працювати, ‒ розповіла наприкінці зустрічі Наталія Миколаївна. – Але, як не боляче, мабуть, завершуватиму свою «бойову Одіссею». За час перебування з хлопцями на війні, в мене народилися і виросли четверо онуків. Наступний відрізок життя хочу присвятити їм і хворим батькам.

Не знаю, яким буде в зенітників розставання зі своєю годувальницею, але передбачаю, що зворушливим і з нотками суму. Наталія Багрова пройшла разом із солдатами і офіцерами, мабуть, найгероїчнішу до сьогодні сторінку історії полку. Пройшла гідно, ні на мить не зрадивши бійцям і своїй професії.

А, можливо, Наталія Миколаївна ще змінить своє рішення?

Далі буде.

Кореспондент АрміяInform
Стежте за нами в Instagram
Мітки:
Новини, Репортаж