Інформаційне агентство Міністерства оборони України
UA

Трагедії Дебальцевого та Іловайська очима матерів полеглих Героїв. Погляд з іншого боку

12 Січня 2020
Трагедії Дебальцевого та Іловайська очима матерів полеглих Героїв. Погляд з іншого боку

Якось у мережі натрапила на відео, де тендітна жінка самотужки підняла і понад пів хвилини тримала машину, поки з-під неї не виповзло її немовля (!) Перше враження – шок… Але нині, мабуть, і не здивувалася б. Оскільки, дивлячись на матерів українських воїнів, які, поховавши рідних дітей, не зламалися, а, попри все, допомагають вижити в такому самому горі іншим жінкам, розумію – немає на землі більшої сили за материнську любов. Вона безмежна, віддана, жертовна й непереможна. Саме вона майже 6 років тому об’єднала сотні жінок навколо спільної трагедії.

Іловайськ-Дебальцеве… Декілька років тому для більшості з нас такий напис не значив би нічого, крім напряму руху якогось потягу. Нині самі лише назви цих, колись стратегічно важливих для країни, залізничних вузлів змушують здригатися від жаху та болю. І коли хтось про ці трагедії сучасної війни згадує здебільшого на роковини, ці жінки вже понад 5 років ні на мить не можуть про них забути.

Стояти з портретами під Верховною Радою, завішувати криваво-червоними кульками посольство РФ, вшановувати полеглих, вести перемовини з терористами, щоб розшукати й повернути додому полонених чи тіла загиблих наших воїнів, перепоховувати останки власної дитини, щоб допомогти у них знайти фрагменти останків іншої, виховувати дітей і внуків на мізерну пенсію… Це далеко не весь перелік того, що доводиться витримувати цим тендітним жінкам – матерям і дружинам полеглих воїнів…

«Об’єднанню дружин і матерів бійців учасників АТО» 2020-го виповниться 6 років. Про те, як ці жінки згуртувалися, як змогли не замкнутися в собі, а навпаки почали займатися громадською діяльністю, що пережили та чого досягли, спілкуємося з головою організації – Наталкою Музикою.

Червоні лінії їхнього життя

У 2014 році її чоловік, як і тисячі українських воїнів, вирушив на схід захищати країну від агресора. Хтось із них повернувся, хтось загинув, а хтось пропав безвісти. Тому підтримка й розуміння один одного у цей складний життєвий період украй важлива і для їхніх дружин.

— Усе почалося під час Іловайського оточення. Він, як і в Дебальцеве, в наших життях проходить своєрідною червоною лінією. Бо саме тоді ми зрозуміли: це вже не АТО, це справжня війна. І діяти слід відповідно до реалій, в яких живемо, аби вистояти та стати сильнішими. Нами рухали дуже вагомі чинники, які сприяли створенню об’єднання. Перший — горе від втрати близьких. А другий, який майже одразу став першочерговим завданням, — врятувати з полону хлопців, які вижили після Іловайська, а згодом і Дебальцевого, здебільшого потрапивши туди з пораненнями, — каже очільниця організації Наталка Музика.

Оскільки тоді бойовики вели переговори щодо звільнення полонених лише з організаціями, а не окремими людьми, інших варіантів, окрім як створити об’єднання, не було.

— Одразу взялися за оформлення організації. Перше з чим зіткнулися  — назва. Спочатку хотіли, аби вона була лише для дружин. Але потім побачили: рідних розшукують і намагаються повернути й матері, які втратили своїх дітей. Ось, наприклад, усім відома історія матері загиблого танкіста Артема Абрамовича, яка довгі місяці шукала сина, сподіваючись, що знайде його в шпиталі чи в полоні, але живим. Навіть уявити страшно, як вона їздила всіма моргами, обходила вздовж і впоперек поле, де прийняв останній бій її син, як вела перемовини з сепаратистами… Таких історій чимало. Вони надихають інших не здаватися, а боротися до останнього подиху, — каже Наталя.

— До назви «Об’єднання дружин і матерів бійців» довелося додати абревіатуру АТО, щоб чітко визначити позиціювання, бо ж в Україні є й інші бійці, які воювали в Афганістані чи брали участь у миротворчих операціях, — розповідає очільниця.

Нині ця організація налічує понад 1000 членів: дружини та матері з сімей воїнів російсько-української війни, котрі об’єдналися, як каже Наталка, заради розвитку активного, національно-свідомого громадянського суспільства, яке зможе не лише підтримувати одне одного, а й контролювати дії влади, активно впливати на розбудову держави.

— Звісно, нас об’єднує той факт, що наші чоловіки й сини одного дня вирішили не стояти осторонь, а воювати за незалежність своєї країни, — зазначає Наталя.

Жінка досі пам’ятає перший захід, який провела офіційно зареєстрована організація 22 грудня 2014-го. То був новорічний концерт на підтримку добробатів у Будинку вчителя. А далі – полігон.

— Поїхали підтримати хлопців, — каже Наталка, — які готувалися вирушити на схід і додати їм новорічного настрою. Взяли з собою акторів, співаків. За п’ять років провели кількадесят різних заходів, але той був якимось особливим і дуже атмосферним. Настрій та патріотизм хлопців просто відчувався в повітрі.

Ніхто не міряється, кому болить більше – дружині чи мамі загиблого

У 2015-му жінки почали активно працювати у напрямку реабілітації сімей, що втратити на війні близьких людей.

— Чудово розуміли, наскільки складно переживати горе наодинці. Тому розробили проєкт «Поїздки вихідного дня». У дводенні подорожі Україною беремо як матерів, так і дружин, які часто не можуть порозумітися, гадаючи, що більше болить саме їй. Насправді їм усім важко, просто кожному болить по-своєму, — розповідає Наталка Музика.

Завдяки поїздкам, спілкуванню з людьми, які розуміють одна одну без слів, без зайвих питань і нерідко нещирого співчуття, жінки отримали змогу трохи відірватися від проблем, змінити обстановку, знайти нове коло спілкування та за кілька днів повернутися додому зі свіжими думками та усвідомленням того, як жити далі.

— Багато жінок після спільних поїздок стають подругами, продовжуючи спілкування поза організацією. Адже часто буває, що з загибеллю єдиного сина жінка лишається самотньою. Забігаючи наперед скажу, що проєкт існує досі, а у 2017 році ми за нього навіть отримали премію, як краща жіноча ініціатива громадської діяльності. З перших днів дуже багато працювали з дітками з сімей військових. Була у нас і пісочна терапія, терапія казками, і обміни школярів між Сходом та Заходом. Тоді ми пробували багато різних проєктів та напрямів, аби виокремити ті, які приносять найбільше користі і є найефективнішими. Тому наразі працюємо саме з мамами й дружинами бійців, можна сказати, це конкретно наша спеціалізація, — каже пані Наталя.

Забути про «розслідування Іловайська і Дебальцеве» не вдасться

— 2016-го, коли війна із фази активних боїв перейшла в інший формат, ми розпочали адвокаційну діяльність у Верховній Раді. Однією з перших була наша акція під Генпрокуратурою з вимогою розслідувати Іловайськ і Дебальцеве. Адже тоді взагалі не було жодної інформації про них. Справу засекретили, аби громадськість не пхала свого носа, куди не слід. Нині цілісної інформації про хід розслідування теж бракує, у ЗМІ виринають лише окремі моменти. Після того, як сплив термін дії тимчасової слідчої комісії з розслідування «котлів», справу постійно відкладають на потім. Нещодавно ми знову писали звернення від організації про відновлення комісії з цього питання. Отримали відповідь, що на засіданні Комітету з питань нацбезпеки та оборони розглянули можливість поновлення комісії, рішення передали до ДБР. Питання Іловайська і Дебальцеве потребує взаємодії всіх органів влади, бо ця справа набула політичного значення. Але, гадаю, справедливість переможе, бо ми забувати про цю тему не збираємося, — зазначає очільниця.

Дрібні чиновники – найбільша проблема, з якою зіткнулися

— Щоб ви краще розуміли нашу наполегливість, розповім історію з офісом, в якому нині перебуваємо. Два роки всіма можливими способами ми вибивали дозвіл на його оренду на спеціальних умовах. Це приміщення —  комунальна власність. Отже, ми як ветеранська організація маємо право отримати його в оренду за 1 гривню. Та є багато «але». Здебільшого ніхто з чиновників не зацікавлений у підтримці й розвитку організації навіть на такому банальному рівні, як приміщення, — розповідає Наталка Музика.

Каже, що інструмент для реалізації прав є, але фактично працює він дуже кволо. Якби жінки два роки наполегливо і системно не писали листи, не приходили на комісії й не спілкувалися з чиновниками, то не знати, чи отримали б цей офіс узагалі. Тепер у них є своє приміщення, де вони можуть не лише приймати людей, а й проводити навчання чи майстер-класи.

— Якщо вже зайшла мова про чиновників, то вони — найбільша проблема, з якою зіткнулися за всі роки роботи. І мова не про найвищу ланку, як може здатися: не міністри, не їхні заступники, а дрібні чиновники. Бо коли є конкретна проблема, ти приходиш з нею до начальників відділів чи людей, які відповідають за певний напрям роботи. І от вони нерідко просто не мають мотивації тобі допомогти, — розповідає жінка.

Каже, іноді стикалися з таким ворожим ставленням, наче прийшла до них додому, аби забрати гроші з їхньої кишені, а не отримати гарантовані державою виплати чи пільги.

— Висновок, якого дійшли після такої співпраці: щоб змінити щось кардинально, слід мислити глобально. Зустрічатися одразу з міністром, бо ніхто інший не готовий чи, можливо, не хоче брати відповідальності за ці зміни. Звісно, такі речі часто демотивують. Бо ти розумієш, що робиш усе правильно, а тут тобі вставляють палки в колеса. Але ми вже навчилися справлятися з цим. Завжди шукаю мотивацію в людях, які мене оточують. У нас класна команда, щирі спілчани, і їм по-справжньому болить проблема, яка існує із соцзахистом родин загиблих воїнів й інші питання, якими ми опікуємося. А ще у нас круті партнери, з якими працюємо. І ось коли є така підтримка, ми розуміємо, що однозначно діємо у правильному напрямку. З цієї віри з’являється мотивація працювати й не зупинятися.

Якби було, кому передати цю роботу, я б із задоволенням це зробила

Організація має 18 філій у різних регіонах. Уже 2016 року відкрили 14 відділень. Того ж року вона отримала статус всеукраїнського об’єднання.

— Ми і досі відкриваємо нові філії. До нас долучаються матері, які довго спостерігали за нашою діяльністю, не могли наважитися чи просто перевіряли, як ми насправді діємо, а не просто піаримося на іменах загиблих героїв. Наприклад, мати полеглого командира 2-ї розвідувальної роти 54-го окремого розвідувального батальйону старшого лейтенанта Сергія Свища —  Катерина — спочатку відвідала семінар з психологічної реабілітації. Її син загинув 25 січня 2015-го. Він мав повертатися, вирішив залишитися, щоб прикрити побратимів і загинув. З поля бою його тіло змогли витягнути лише за тиждень. Що за цей час пережила його мама і молода дружина, на руках якої зосталася маленька дитина, не передати словами. Жінка розповідала, що вирушила на упізнання сина тієї ж миті, як їй зателефонували, і якби запізнилася хоча б на кілька годин, то хлопця, ймовірно, поховали б як невідомого героя. Довго Катерина Свищ не могла опанувати себе після жахливої втрати, роками не знімала чорної хустини, — розповідає Наталка Музика.

Та, познайомившись з Наталкою й іншими жінками з організації, взяла себе в руки. Почала підтримувати тих, хто так само опинився в біді. А торік очолила одну з філій організації на Волині.

— У філіях здебільшого працюємо з органами місцевої влади, депутатами. Члени організації звертаються до них з різними питаннями, вносять пропозиції щодо розв’язань проблем, долучаються до реалізації планів. Часто буває так, що саме місцева влада є перешкодою для отримання законних державних виплат сім’ям загиблих, прикростей завдає і недосконале законодавство. Наприклад, мати полеглого бійця з Київщини, утримуючи двох синових дітей й недужу невістку, яка не може працювати, отримує пенсію трохи більше ніж три тисячі як допомогу через втрату годувальника, бо змушено відмовилася від трудової пенсії. Незрозуміло, чому людина, пропрацювавши 45 років, не може отримувати зароблене, якщо має допомогу на дітей, яких виховує через загибель сина? — каже Наталка Музика.

Питання підвищення та узгодження виплат пенсій родинам загиблих їхнє об’єднання відстоює не один рік, надсилає запити на всі рівні – від місцевої влади до Верховної Ради. Навіть на мітинг під парламент нещодавно виходили. Прогалини в законодавстві пообіцяли виправити. Тож жінки сподіваються на успішне вирішення, бо разом з філіями вони – велика сила.

Наталя Музика розповідає, що на початках, відкриваючи деякі філії, керівниками призначали волонтерів. Але згодом багато з них втомлювалися, передусім емоційно. І десь за рік філії доводилося закривати. Жінка каже, і сама зтикалася зі схожими проблемами. Бо, хоч там що, а працювати з такою категорією людей дуже непросто.

— Мабуть, найважче горе в житті кожного — хоронити дитину. Люди від цього ніколи не відходять. Це море важких емоцій, які передаються і тобі. Ти починаєш сам страждати, втомлюватися. До цього неможливо звикнути, хоч як би довго працював. Якби було кому передати цю роботу, я б із задоволенням це зробила. Але поки такої людини немає — працюю. Та і залишити все просто так не зможу й не маю права після стількох докладених зусиль.

Організація вже два роки поспіль працевлаштовує ветеранів, які повернулися з війни. Проводить тренінги, майстер-класи, співпрацює з центрами зайнятості, підприємствами, успішними ветеранами у різних регіонах. Наразі результати перевершують сподівання.

— За два роки вдалося допомогти адаптуватися до цивільного життя і знайти роботу понад 700 ветеранам. І кількість активних ветеранів зростає. Якщо позаторік після наших тренінгів працевлаштувалося 60 % людей, які у нас навчалися (приблизно 300 осіб), то торік ця кількість зросла до 80 % (понад 400 ветеранів). Багато з них розпочинають власну справу, стають тренерами проєкту, діляться з іншими історіями успіху. До прикладу — Андрій Ільченко. Два роки тому він, як і решта ветеранів, невпевнено і без особливої віри в успіх прийшов на наш тренінг. Через війну він змінив успішну роботу (керівника відділу в серйозній організації) й коло спілкування на 90 % і перебував у цілковитій зневірі. Після знайомства з нами працевлаштувався, повірив у власні сили і нині вже є тренером проєкту. Такі історії — найкращий приклад для ветеранів, що життя після війни є, — розповідає організатор проєкту.

Простір, в якому всім комфортно

Наталка Музика каже, що за п’ять років їм удалося зробити простір, в якому всім комфортно. Цей комфорт підсилює їх, а вони його. Ця взаємодія додає енергії.

— У найближчих планах — продовження курсу розвитку захисту прав родин загиблих. Хочемо організовувати навчання для людей, аби допомогти їм перекваліфікуватися чи здобути освіту. А ще маємо ввійти в економічну та соціальну раду ООН. Давно подали заявку, довго її захищали й уже в січні чекаємо на фінальний результат. За прогнозом, він має бути успішним. Тоді отримаємо шанс впливати на питання захисту сімей військових не лише на національному, а й на міжнародному рівні. Амбіцій у нас багато, наполегливості теж. Попереду нові ідеї, проєкти й усе заради одного – нашого спільного майбутнього, — каже Наталка Музика.

10

Кореспондент АрміяInform
Читайте нас у Facebook
Актуально, Публікації, Соціальний захист