Саме цей бомбардувальник є носієм ракет типу Х-22, якими країна 404 постійно обстрілює Україну. Традиційно, АрміяInform дізналася, як на болотах…
Цей хлопець вирішив лишити рідний Дніпро, щоб доєднатися до патріотів у столиці, коли в Києві розпочалися відомі події 2013-го і на Майдані загинув його земляк Сергій Нігоян. Він переконував родичів у необхідності такого вчинку. А згодом підписав армійський контракт, щоб поїхати визволяти український Донбас.
Правда про те, як 1-ша танкова переманила собі «Корейця»
І досі 2014–2016 роки четвертокурсник Військового інституту танкових військ Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут» молодший сержант Олександр Басалига пригадує із хвилюванням. Природня сором’язливість не дозволяє особливо вихвалятися подвигами на Донеччині. Проте орден «За мужність» ІІІ ступеня поруч із нагородами за участь в АТО на його грудях вже багато про що говорять.
– У військкоматі я вимагав, щоб мене одразу направили на Схід, – говорить 28-річний хлопець. – Просився до нашої 17-ї танкової бригади. Обіцяв скаржитися міністрові та написав купу рапортів. Довго так атакував РВК. Та через те, що не відслужив строкову, спочатку направили в навчальний центр у Десні. Коли ж опанував фах навідника танка, до нас приїхав офіцер 1-ї окремої танкової бригади, тоді ще капітан, Олександр Мороз та переманив мене з іншими контрактниками до себе.
Наприкінці 2014-го Олександра направили у бойове відрядження і за ним закріпився незвичний позивний «Кореєць». Чому? Це стане відомо трохи пізніше…
Спочатку його танковий підрозділ перебував біля Бахмута. Перевіривши готовність бронетехніки і отримавши все необхідне, колонна «Булатів» висунулася в район Дебальцевого.
– На початку 2015-го на нашому напрямку була сильна «спека», і це за морозу до -15. Бойове хрещення відбулося біля Світлодарська. Після перших хвилин перебування в польовому розташуванні вороги «привітали» нас пострілами із 82-мм мінометів. За 2-3 години, увечері, вже прилетіли 122-мм та 152-мм «подарунки». І так день за днем, – розказує захисник України.
Він пригадує, що перші дні на «передку» були особливо важкими, бо доводилося спати біля буржуйки просто неба. Згодом знайшли деревину й збудували бліндажі.
Українців живими випускати не хотіли
У лютому, ще до початку процесу вимушеного відведення наших військ із Дебальцевого, підрозділ Олександра перекинули на інший важливий напрямок. Там їхнім завданням було завадити оточенню противником угруповання сил АТО, а потім – забезпечити роботу «зеленого коридора».
– Ті два тижні під Дебальцевим тягнулися, наче два роки. Попри всі домовленості, «сєпари» не хотіли випускати українців живими. Горловину котла, де ми перебували, обстрілювали майже щогодини. Змінювалися тільки калібри й інтенсивність стрільби. Іноді ворожа бронетехніка близько під’їжджала. Та найбільший клопіт завдавали вночі ворожі диверсанти. Тому ми скооперувалися з нашою розвідкою. Ті надавали координати чи хоча б напрямки – і ми точними прострілами швидко ліквідовували проблему, – пригадав він.
За словами майбутнього офіцера, українські «Булати» добре зарекомендували себе на полі бою, і тому росіяни дуже боялися їх. Навіть спеціально направляли найвправніших найманців, щоб захопити ці машини. Та намарно, бо наші танкісти вже навчилися перемагати ворога.
– Ситуація тоді дуже ускладнилась. Постійно надходили повідомлення про можливий прорив ДРГ чи спецпризначенців противника. Бойову машину полишали лише за крайньої потреби. Волонтерський спальний мішок поступово прийняв форму мого штатного місця в танку та став твердим від мастил і бруду. Добре, що боєприпасів у нас вистачало і це добре стримувало хвилі нападів з того боку. Найстрашніший епізод того часу, що і досі ніяк не стерти з пам’яті, це проїзд поміж нас трьох вантажівок із тілами наших воїнів. Зверху були відірвані ноги й руки, а на обличчях – жахливі гримаси смерті. Кров українських солдатів тоді змішалася зі снігом і це викликало нестримну ненависть до ворога, – розповів армієць.
Загалом у ті декілька тижнів перебування біля Дебальцевого підрозділ капітана Олександра Мороза знищив близько 10 ворожих танків, 2 БМП і десятки озброєних найманців. Тут є певна заслуга і воїна з позивним «Кореєць».
Коли «зелений» коридор закрився, танковий екіпаж Олександра Басалиги перекинули на іншу ділянку фронту, де теж було неспокійно.
Без гумору на війні важко
Уже на новому місці якось до них у польовий табір приїхала група воїнів-піхотинців на ротацію. Олександр перебував в іншому місці, а коли ж повернувся, то помітив, як на нього постійно дивляться гості. Він спитав у друзів, чому ті так дивно поводяться. Товариші ж зі стриманою усмішкою сказали, щоб він не переймався. Лише за вечерею стала відома справжня причина незвичної поведінки.
– Маю корейське коріння і тому зовнішність відповідна, – говорить молодший сержант Басалига. – Узимку ж 2015-го по телебаченню часто показували найманців із Бурятії, які за рублі приїхали воювати з українцями. Тож новачкам мої товариші розповіли, що нібито їм вдалося взяти в полон одного бурята – тобто мене. У таборі вони переконали полоненого азіата добровільно перейти на український бік, і той погодився. Після такого пояснення я довго сміявся. Згодом і сам використав цю байку в іншому розташуванні. Адже без гумору на війні важко…
Потім у Сашка були ще два відрядження на Донбас. У 2016-му, після успішного забезпечення бойових дій біля Волновахи, хлопцеві доручили командувати танковим екіпажем – і він зробив ще більше корисного на фронті. Але саме за героїчні дії на Дебальцевському напрямку трьома роками пізніше під час загального шикування Військового інституту танкових військ Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут» молодший сержант Олександр Басалига отримав державну нагороду.
– Олександр прийшов у наш навчальний заклад добре підготовленим молодшим командиром, – вважає начальник інституту полковник Олександр Серпухов. – У Харкові він примножить професійні знання і вже за півтора року повернеться в танкові війська в погонах лейтенанта. Четвертокурсник із орденською планкою є взірцем для молодих воїнів, а його бойовий досвід безцінний і для викладачів. Упевнений: з такого славного бійця вийде добрий генерал.
До речі, у Харкові Олександр познайомився з Катериною – уродженкою Луганщини. Дівчина така ж справжня патріотка України, як і наречений. Вона не піддалася на умовляння родичів, одурманених кремлівською пропагандою, і не лишилася на окупованій території. Навесні 2020-го учасник АТО планує відсвяткувати весілля, і, можливо, після його випуску із вишу, молода сім’я прибуде до нового місця служби вже у складі «екіпажу» – тобто втрьох.
