На превеликий жаль, у фокус ворожих атак потрапили об’єкти національної енергосистеми. Про те, як мінімізувати шкоду від ворожого терору, розповідає кандидат технічних наук, військовослужбовець…
Народний артист України Богдан Бенюк на театральній сцені вже сорок років та майже стільки ж часу знімається в кіно. Визнаний, упізнаваний, затребуваний, але попри це, досі постійно самовдосконалюється, і запевняє – кожна нова роль для нього – сходинка до глибшого розуміння акторського ремесла.
Про кіно, театр, життя, війну… про театр і кіно під час війни… Із Богданом Бенюком спілкуємося у кав’ярні театру на Подолі за годину до вистави «Сірі бджоли» за мотивами однойменного роману Андрія Куркова про життя у «сірій зоні».
Як це – існувати між двох світів Україна-Росія/«ОРДЛО», коли просто над головою пролітають снаряди, захищати будинки від мародерів та, маючи українські погляди, уживатися з сепаратистом, добре знає головний герой вистави – корінний житель Донбасу Сергій Сергійович, якого на сцені втілює актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Богдан Бенюк.
Що означає для нього – бути у ролі героя реалій сучасної війни та чому саме військові персонажі для артиста найбільш знакові у житті… про це та багато іншого Богдан Бенюк розповів ексклюзивно в інтерв’ю для АрміяInform
– Богдане Михайловичу, театр – як дзеркало – завжди відображає найважливіші події, які відбуваються у суспільстві й країні в цілому. Вас як актора не оминула одна з найважливіших тем за останні п’ять років – війна. Зіграти військового, особливо в воєнний час, дуже відповідальна робота. Наприклад, акторів фільму «Кіборги» досі ототожнюють з реальними героями…
– Безумовно. Для мене особисто військова тема дуже особлива. Я починав свою кар’єру саме з ролі військового у фільмі «Ати-бати, йшли солдати». Це остання кінострічка Леоніда Бикова, і саме після неї я, так би мовити, прокинувся відомим. А далі постійно грав військових, того ж Швейка та інших…
Я, як і усі актори, завжди зацікавлений в тому, щоб роль була несподіваною для глядача, щоб працювати було не лише вигідно матеріально, а й цікаво. Адже якщо актору, як і будь-якій людині, подобається те, чим він займається, це його хвилює, зачіпає – це передається в зал. І якщо такий зв’язок між актором і глядачем є, якщо роль вдається втілити переконливо – це найбільше визнання.
Вистава «Сірі бджоли» – це правда про сьогоднішні реалії життя у «сірій зоні»
– Ваш персонаж у «Сірих бджолах» – мешканець Донбасу, який опинився у «сірій зоні», до того ви зіграли українського воїна – корінного донеччанина (фільм Андрія Іванюка «Рокада»). Чому вас, колоритного західняка, обирають на такі ролі?
– Тому що в нас в країні корупція (сміється).
– Ви заплатили за роль?
– Ні, але до прикладу, Андрій Іванюк – мій земляк. Родом із села, де я народився. Він мене знав, тому і запросив на зйомки. Тут, як кажуть, рука руку миє. От, якби ви мене не знали, ви б теж не прийшли брати інтерв’ю (сміється). Та і я, зізнаюся, в щільному графіку актора, та ще й у сезон прем’єр рідко погоджуюся на інтерв’ю – часу бракує катастрофічно…
– Виставу «Сірі бджоли» презентували глядачеві зовсім нещодавно. Знаю, вас – актора театру імені Івана Франка – до театру на Подолі спеціально запросили для виконання однієї з головних ролей…
– Так, ми практично жили в театрі, особливо на останніх прогонах, щоб досягти тієї єдності персонажів, яка має бути, аби відобразити правдиво ту частинку життя, яку вони проживають. Ця вистава – дуже глибока драматична робота. Історія про непрості реалії сьогодення. Вона зачіпає багатьох українців, які опинилися у «сірій зоні» між двома ворогуючими країнами: Росія/ОРДЛО – Україна. Така зона може бути не лише навколо, а й всередині людини, яка живе в оточенні, де не вистачає політичної і соціальної ініціативи, думок, кольорів, тобто там, де не відчувається країна, а відчувається лише територія.
Якраз в такій «сірій зоні» опиняються двоє однокласників, які з дитинства ворогують – Сергій Сергійович, якого я граю, і Пашка. Спектакль про те, як вони, маючи різні погляди на Батьківщину, вибудовують стосунки між собою, бо інших людей немає, як оберігають будинки від мародерів, як поводяться під час екстремальних стресових ситуацій, коли з’являються снайпери і ця невидима війна, яку було лише чути по обидва боки, приходить і до них…
«Саме через те, чим був заповнений наш ефір, сталися ті події, які ми маємо»
– Виходу стрічки «Рокада» про шлях воїнів із передової чекали з нетерпінням багато глядачів, бо тут оригінальний і сюжет, і спосіб подання. Здивувало, що у прокаті фільм з’явився не з тією назвою, яка була анонсована у тизерах. Чому?
– Мабуть, на виконання указу Президента щодо декомунізації (жартує). Насправді ж, творці фільму подумали, що слово «рокада», яке означає – дорога вздовж лінії фронту, багатьом українцям було б не зрозумілим. Тому нову назву вирішили прив’язати до головного героя, якого я граю – «Східняк», бо він родом із Донецька.
Дуже важливо, що ці моменти є правдиві, адже сценарист, а він же і режисер фільму – Андрій Іванюк – безпосередній учасник війни на Донбасі. Сподіваюся, що ми змогли передати усе правдиво. Цей фільм про один день воїнів, які з передової добираються до штабу командування вирішувати питання облаштування життя їхнього взводу на «нулях».
Один герой розмовляє там українською мовою, інший – російською. Чому? Бо усі люди, які люблять свою землю і країну, – є однаковими у всіх переконаннях, незалежно, живуть вони на заході чи на сході. І це найважливіша думка, яку можна винести з фільму.
– Свого часу ви зіграли багато ролей у російському кіно, ясна річ – російськомовних персонажів. Раніше це було нормальною практикою і підзаробітком для українських акторів. Але їм здебільшого діставалися другорядні ролі. Які у вас спогади про мистецьку співпрацю з РФ?
– Ця співпраця насправді ніколи не складалась. Із розкритими обіймами нас не чекали. Російський кінематограф, якщо й брав українських акторів у фільми, то лише певних акторів на окремі ролі й в невеликих дозах. І повірте, цей «дозиметр» у них працював дуже добре. Та й про заробітки особливі не йшлося, бо у кіно заробляють лише ті, хто грає головні ролі, причому із фільму в фільм. А кому перепадали другорядні, міг хіба що підтримувати свої професійні навички у кіно.
Нині всі відзначають ренесанс українського кінематографу і театру. Тепер нарешті ми розуміємо, хто насправді нам друг, а хто ворог. Шкода, що усвідомлення того, що працювати на ідеологію треба на рівні країни, прийшли такою ціною. Бо саме через те, чим був заповнений наш ефір, сталися ті події, які ми маємо нині.
«Кожен актор, який виходить на сцену, займається політикою»
– Проте дехто з артистів, користуючись гаслами: «мистецтво – поза політикою», досі не гребує виступами у РФ.
– Такого не буває. Кожен актор, який виходить на сцену, займається політикою. От дивіться, я є громадянин і патріот України, я є актор. І коли артист Бенюк виходить на сцену, усі знають, що відстоюю ті пріоритети, які захищають мою державу. А ті, хто їдуть гастролювати до Росії, називаючи себе «люди світу», що? – десь народилися без мами, без тата, без коріння – і такі талановиті та гарні, що належать всьому Всесвіту? Неправда. Бо рано чи пізно цей Всесвіт звужується до рамок – звідки ти, хто ти є і чий ти є.
– Ви завжди мали чітку патріотичну позицію. Якось після вистави «Всі мої сини» ви звернулися до глядачів, щоб не забували тих, хто захищає нас на Сході. Бо і в основі сюжету – ситуація, яка перекликається із сьогоденням, близька людям, чиї діти пішли на війну… Чи важко було емоційно в ній грати головну роль?
– По-перше, це той матеріал, який зачепив душу. Ми з моєю однокурсницею Поліною Лазовою, яка виконала головну жіночу роль, показали цю п’єсу режисеру, виявилося, що вона дуже актуальна. Тому повірити в історію цих героїв досить легко, а це вже справа артиста – знайти світ свого персонажа, виправдати його поведінку, наповнити його життям і знайти аргументи для того, щоб дійти до такого фіналу.
– Тут разом із вами грає ваш онук. Це вже вибір майбутньої професії, чи поки що проба?
– У п’єсі «Всі мої сини» якраз є персонаж такого ж віку як мій онук Ярема. Я взяв його, бо з ним дуже легко, разом ми вчили тексти. Знаєте, Ярема почувається на сцені, наче риба у воді. Йому не треба багато пояснювати, певно, щось таке в крові є, що передалося, від діда (посміхається). Хлопчик творчий і бачу, отримує від гри на сцені задоволення. Але як його доля складеться, не знаю. Бо спостерігаючи по телебаченню за дітьми талановитими, які з раннього віку співають, з них роблять зірок, але потім ті дарування кудись зникають, я розумію, що це є драма, драма людська. І тому вибір дитині треба робити пізніше, коли вже будуть усвідомлені самостійні кроки.
«Я хотів, щоб мої доньки вступали на «міжнародні відносини»… вони відмовилися. Тож більше не втручаюся у вибір дітей…»
– У той же час ваші діти не пішли стопами батька, отримали не акторську освіту. Чому?
– Якось я хотів, щоб мої доньки вступали на «міжнародні відносини»… вони відмовилися. Тож більше не втручаюся у їхній вибір. Старша дочка кандидат філософських наук – філософію викладає. Менша, Мар’яна, закінчила Києво-Могилянку, займається сценаріями, працює редактором. А син Богдан навчається в театральному університеті на факультеті «Організація театральної справи». Він там нині вчиться, знімається в кіно і працює. Як буде складатися його доля далі, побачимо. В нього ще є час для вибору. Я свій вибір зробив у 17 років, і відтоді – щасливий чоловік, бо потрапив туди, куди треба. Але не кожному так вдається.
– Із 17 років знати про майбутню професію, це дійсно щастя. А от ваше обдарування – це спадковість, дитяча мрія, чи вступили до театрального за настановою рідних? Знаю, ваш старший брат Петро на той час уже грав у театрі.
– Ви праві, першопрохідцем у цій професії був мій брат Петро. Він мені її відкрив. Він старший за мене на 11 років. І те, що йому вдалося прорвати кільце, що завершувалося моїм селом Битків Надвірнянського району, виїхати кудись далеко, знайти професію, яка не обговорювалася на теренах тієї місцини, де ми жили – це, без сумніву, справжній подвиг. І я вдячний Петру, що зробив це. А я вже просто підхопив стежинку, яку він протоптав, і тією стежинкою вийшов.
Щодо талантів, які ми отримуємо від природи, вони можуть проявитися у будь-якому коліні. Моя мати була обдарованою, емоційною, вміла гарно співати. Тато – теж, але я його не пам’ятаю, бо він помер, коли мені було півтора роки. Брат розповідав, що батько брав участь у драматичних гуртках, їздив по Биткові, брав участь у виставах, особливо любив грати роль Швейка. Згодом цю ж роль грав Петро в театрі Заньковецької у Львові, а я – у Києві, в театрі Франка. Тобто є якийсь перегук наших доль. Можливо, так нам судилося.
«Брат Петро дав мені орієнтир у житті. Уже з 7-го класу я знав, що вступатиму до театрального інституту»
– Чи була у вас можливість навчатися акторській майстерності у драмгуртку в школі чи в Будинку культури?
– Ні. В нашому селі не було нічого. Займалися лише художньою самодіяльністю, співали у хорі, як у кожній школі. Моїм орієнтиром був Петро. Уже з 7-го класу я знав, що вступатиму до театрального інституту. Бо коли вперше потрапив у справжній театр – у театр Марії Заньковецької у Львові – був зачарований виставою, яку мав можливість бачити не лише із зали, а й із-за куліс. Так я трішки пізнав театральну «кухню» і зрозумів театральне мистецтво. Тоді всі рвалися в кіно, воно було популярним. Петро закінчив кінофакультет і я теж, і мав можливість потрапити на кіностудію імені Олександра Довженка, але вже тоді інтуїція підказала, що нашою професією треба займатися щоденно. В кіно ж робота трапляється вряди-годи, і ти можеш загубити те, що не встиг повністю опанувати. Я пішов у театр і досі переконаний, що мені пощастило, бо театр весь час дає роботу. Зрештою, це не заважає зніматися в кіно, але знімаюся тільки у повному метрі. За багатосерійки не беруся принципово. Дякувати Богу, я артист із таким іменем, що можу дозволити собі вибирати роботу до душі.
– Ви казали, батька не пам’ятаєте. Тобто мати виховувала вас самотужки. Як вона відреагувала на бажання спочатку Петра, а потім ваше – здобувати театральну освіту?
– Я досі добре пам’ятаю розмову мами з Петром, коли той розповів про вступ у інститут. Вона запитала: «Нащо ти йдеш? Допоможи мені дітей поставити на ноги» (між нами є ще середній брат Микола). Мамі було складно. Виховувала нас на 40 карбованців, які отримувала, працюючи прибиральницею в санаторії. Але Петро вперся і сказав, що таки їде. «Та хто тебе там прийме? Всюди гроші треба давати». Він не зважав на ті слова і поїхав. І правильно зробив, тому що цим вчинком здійснив своєрідну сімейну революцію. І таким чином відкрив «візу» для мене, дав мені орієнтир у тому, що маю далі робити.
«Мої батьки познайомились у Німеччині, куди їх у 1942 році вивезли на примусові роботи»
– Якось читала, що ваші батьки познайомилися в Німеччині, а коли повернулися додому, мало не потрапили до Сибіру?
– Мої батьки обоє західняки – батько з Івано-Франківщини, мама – з Львівщини, але познайомились дійсно в Німеччині. У 1942 році їх вивезли в Баварію на примусові роботи. Це – мальовниче місце біля підніжжя Альп, дуже схоже на наш Карпатський край. Я би сказав, що мої батьки потрапили в рай, бойові дії там не велися, працювали у порядних німців, які любили їх. Десять років тому мені потрапили до рук документи, що засвідчували їхнє перебування там. Я поїхав туди і побачив ті місця. Побував на могилі людей, у котрих працювали батьки. Зустрівся з людьми, котрі їх знали. Мама розповідала, що висилала з Німеччини додому, на Львівщину, посилки. Одяг діткам, їжу, бо родина була дуже бідною – восьмеро братів-сестер було в мами. Німкеня спеціально давала на це гроші, наскільки була порядною і любила маму. Це було для мене справжнім відкриттям.
– У театрі імені Івана Франка ви працюєте з 1980 року. Але після інституту потрапили до іншого театру. Як опинилися тут?
– Ще в інституті я дав собі слово, що піду працювати лише туди, де мене будуть хотіти. До Києва, в театральний інститут, з усіх обласних центрів України приїжджали режисери і «купували» артистів. Мене до себе запросив головний режисер театру юного глядача на Липках Микола Іванович Мерзлікін. Пропрацював у нього два роки, а потім у нас стався конфлікт. Я був винен, тому що поїхав на кінозйомки, не запитавши дозволу в художнього керівника. Він, зрозуміло, що відреагував. Я гримнув дверима і сказав: «Якщо так, то йду з вашого театру».
Добре пам’ятаю той день. Це було 1 червня 1980 року. У Києві скрізь висіла олімпійська символіка, якраз до Олімпійських Ігор… Вийшов із театру на Липках і пішов у напрямку театру Франка. Дорогою думав, що вже літо, відпустки, мабуть у театрі порожньо. Але, на мій подив, директор Сергій Володимирович Данченко був. Я зайшов до нього в кабінет, привітався і заявив: «Хочу працювати у вашому театрі». Він мені тут же відповідає: «Добре. Я тебе беру». Чому? Мій брат Петро, після закінчення інституту потрапив в театр Марії Заньковецької, де Сергій Данченко був тоді головним режисером (бачите, як воно знову все закільцьовано). Петро в театрі добре себе зарекомендував. До того ж Данченко був головою екзаменаційної державної комісії, коли я складав іспити. Тож прийняв мене одразу не тому, що я такий геніальний, а тому, що знав мене в роботі. Так, моє безробіття тривало 20 хвилин, поки я дійшов від одного театру до іншого. Ангел-охоронець допоміг потрапити туди, куди мені судилося.
– Чи пам’ятаєте своїх наставників, які допомагали стати професійним артистом?
– Звичайно. Коли у 25 років я потрапив до режисера Володимира Оглобліна, побачив професію з іншого боку. Він був із когорти тих режисерів, які не лише вимагають чогось від актора, але й навчають і вміють це робити. Саме він і зробив мене артистом, навіть продумував під мене головні ролі в театрі імені Івана Франка. Саме він вивів мене на такий щабель, з якого нижче опускатися вже не можна.
– Актори завжди нарікають, що робота забирає багато часу, відсутній чіткий графік: репетиції, поїздки, гастролі. Чи знаходите час для сім’ї?
– Скоріше, сім’я знаходить час зустрічатися зі мною. Мене постійно немає, але, слава Богу, що ми живемо гуртом. У нас вдома мешкає 10 осіб чотирьох поколінь. Жива ще мама дружини, ми двоє, діти та онуки. А ще коти, собаки, кролики (сміється).
«Мої онуки ходять до української школи, але хіба вона українська? Вчителі з дітьми спілкуються російською…»
– Крім акторства і політики, ви ще й займаєтесь викладацькою діяльністю. Викладали в інституті імені Карпенка-Карого у 80–90-ті, навчаєте студентів театрального мистецтва нині. Чи змінилася акторська школа за цей період? І чи змінилися студенти?
– З огляду акторської школи, все майже так, як було раніше. Театральне мистецтво і майстерність поняття сталі. Студенти такі ж самі допитливі. Моє завдання навчити їх усіх тонкощів професії, які будуть корисними на практиці й навчити вдало використовувати їх. Мені самому з молоддю цікаво працювати, я від них теж вчуся і надихаюся.
«Ми не вміємо так люто ненавидіти, як нас росіяни. Навіть гімн співаємо: «наші вороженьки»…»
– Як щодо мови в інституті? Між парами студенти розмовляють українською?
– Так. Але іноді доводиться долучати їх розмовляти саме державною мовою. Бо хто ж це має робити? От, наприклад, для держслужбовців чітко прописано в законодавстві, що вони повинні відстоювати мовні пріоритети України. Але ж цього не робиться.
Мої онуки ходять до української школи, але хіба вона українська? Вчителі з дітьми спілкуються російською. Якби кожен вчитель відповідав за свою роботу, говорив українською мовою, учнів виправляв, вони так само би перейшли, ніяких проблем немає.
Тому потрібно брати приклад із прибалтів. У них вдало вийшло. Є мовні інспектори. Штраф один, другий, третій раз – і все, всі стали на своє місце дуже швидко. Але це ж не популярні рішення. Вони мають бути підтримані світочами, які є у нас в Україні, людьми, які на першому плані стоять і підбадьорюють нашу націю, бо вона ще спить.
Бо досвід нам показує, що всі біди, які ми маємо – від нашого «старшого брата», який нам виявися «старшим ворогом». Ви ж бачите скільки тих, хто, живучи на нашій території, не люблять ні землю, ні мову, ще й людей ненавидять.
Ми не вміємо так ненавидіти, навіть гімн співаємо: «наші вороженьки», лагідно до них звертаємось, а там… Але, ти ж не візьмеш їх і не скажеш – їдьте геть. Потрібен процес навчання. І треба зорганізуватися швидко – так, як це зробили міцні в своєму єдиному пориві поляки, в них можна брати приклад в умінні мобілізовуватися і не боятися різких кроків.
– Чи є у вас улюблені ролі. Можливо, якусь іще мрієте зіграти?
– Ні, улюблених ролей немає. Кожну роботу, за яку беруся, стараюся зробити чесно. А кого зіграти?… направду, якось мені ніколи не хотілося зіграти конкретно якогось персонажа. Завжди знаходилися режисери, які приносили мені роль так би мовити «на блюдці» і закохували мене в неї. Який сенс мріяти про ту чи іншу роль, якщо тебе в ній не бачать, щоб потім було на цвинтарі написано «Тут похований артист, який мріяв зіграти Ромео і не зіграв?» (сміється)
– Які завдання ще ставите перед собою? Здається, вже досягли всього, чого тільки можна досягнути в акторській професії, – народний артист, улюбленець мільйонів… Навіть той, хто ніколи не бачив вас у театрі, знає хто ви. Що далі?
– Маю величезний шмат роботи, який лишень треба встигнути зробити. Єдине – часу не вистачає. Бо я є завкафедрою в театральному виші, знімаюся в кіно, у мене є театральна компанія, є театр імені Франка. Ще й хочеться для рідних кілька хвилин виділити. Буває призначаю їм творчі зустрічі, бо ж додому приїжджаю о 2-3 годині ночі. Я насправді трудоголік, між однією і другою справою передрімаю хвилин 15 і пішов далі. Але від своєї роботи ловлю кайф, вона мені дає величезну насолоду і щастя!
