Саме цей бомбардувальник є носієм ракет типу Х-22, якими країна 404 постійно обстрілює Україну. Традиційно, АрміяInform дізналася, як на болотах…
Після ворожого обстрілу боєць 95-ї бригади Артем Гульцьо відчайдушно намагався врятувати пораненого товариша… Просто руками збирав та впихав у його розпоротий живіт внутрішні органи. Перемагаючи себе, замотував величезну рану, розривав на шматки свій камуфляж, щохвилини повторював: «ти обов’язково житимеш!». Бо добре знав, як хоче повернутися додому батько, якого вдома чекають дві пари маленьких рідних оченят.
Саперу 95-ї окремої десантно-штурмової бригади Артему Гульцьо не раз доводилося бувати в гарячих точках фронту, рятуватися від обстрілів і рятувати поранених побратимів на полі бою. Та навіть коли після вибуху міни сам зазнав смертельних поранень, встиг викликати допомогу і повідомити координати групи: «Заберіть хлопців, вони непритомні, але живі…» – промовив у слухавку з останніх сил.
Їхній тато загинув, коли хлопчики розпаковували подарунки від Миколая
Про фатальне завдання поблизу Верхньоторецького (Ясинуватський район) і останні слова сина мати десантника Людмила Гульцьо дізналася вже на похороні в Житомирі. Провести в останню путь Артема з’їхалися сотні друзів з усієї країни. Вони розповіли матері, як жив і воював її молодший син.
– Хлопці сказали, що Тьома разом із групою вирушив на завдання в напрямку позицій ворога. Потрапили в замасковану пастку, підірвались на розтяжці. Від вибуху Артем зазнав важких поранень, йому відірвало обидві ноги. Двоє хлопців від уражень знепритомніли (один був у дуже важкому стані). Артем встиг зателефонувати, викликати допомогу. Жив іще 20 хвилин, але коли приїхали товариші – помер від великої крововтрати і ран, – зі сльозами на очах розповідає мати.
Трапилося це вранці 19 грудня. На Святого Миколая. Саме в той час, коли його дружина і двоє маленьких синочків (Данилку було 3 рочки, Микиті – лише 8 місяців) розпаковували подарунки від чарівного Дідуся…
– Мамо, давай покажемо татові, що нам приніс Миколай, – подав ідею трирічний Данило.
Він радісно демонструє на мамину камеру «миколайчики»: свої, чесно зароблені хорошою поведінкою «нагороди», та іграшки братика, який, хоч і вередував, не даючи спати вночі, однак подарунок отримав, бо, як пояснила мама, гарно їв гарбузове пюре…
І нічого особливого – звичайна родина українського воїна… Веселі, безтурботні малюки і любляча красуня-дружина записують татові святкове відео на Донбас. А вже за п’ять хвилин дізнаються: надсилати запис уже нікуди. А замість святкового привітання від татка діти отримають найстрашнішу в житті звістку…
У грудні Людмила втратила одразу трьох найрідніших чоловіків: двох синів та рідного брата
Мати Артема Людмила Леонідівна каже: відчувала, що із сином щось трапилося недобре.
– Того ранку місця собі не знаходила. Подзвонила привітати сина зі святом – телефон мовчав. Невістка відповіла тривожним голосом і сказала, що не може говорити. Тоді вона вже знала, що хлопці поранені. Не знала тільки, живий Артем чи ні… А за двадцять хвилин, коли зателефонувала сваха й попросила вийти зі шкільного спортзалу, де я викладаю фізкультуру, до людей, – серце обірвалося…
Відтоді час передноворічних вогників, яскравої мішури, подарунків і вихідних, яких колись, як і більшість українців, чекала з величезним захватом і нетерпінням, став для жінки – найтемнішим… Бо саме в грудні Людмила втратила одразу трьох найрідніших чоловіків: двох синів і рідного брата.
Її старший син Іван – десантник Дніпропетровської бригади – важко захворів на службі та помер 14 грудня 2015-го. Йому було лише 24 роки. Рівно за два роки і п’ять днів війна забрала молодшого сина, а ще за дев’ять днів – рідного брата, який для хлопців був наче другий батько і просто не витримав їхньої смерті.
– Він обожнював моїх синочків, виховував змалку. Ходив із ними на полювання, поки тато залізничник цілодобово працював… Саме брат навчив їх бути справжніми чоловіками – захищати слабших, допомагати мамі. Ще школярами знали, що таке власною працею заробляти гроші – з дев’ятого класу працювали на пилорамі. Брат тішився їхніми успіхами. А коли їх не стало – не витримав. Після серцевого нападу – помер у лікарні, – розповідає жінка.
Нині новорічні свята в неї завжди асоціюються з болем, який, каже, з роками не минає, а лише посилюється. Говорить, що тримається серед людей, але що почуває вдома, поміж синівських фотографій, спогадів і самотніх стін… навіть розповідати не наважується. Єдиний порятунок для неї – школа й маленькі онуки. З ними вона на короткий час забуває про біль. До того ж онуки – маленькі копії синочків.
Артемкових хлопчиків волонтери називають «молодші десантники»
– Старший – Данилко, дивлячись на фото татка і дядька, каже, що це татко і він… Микитка теж копіює братика. Коли приїжджаю, вони вдягають Артемів берет, ставлять біля себе його фотографію і розповідають тату, які в них є машини. Артемкових хлопчиків волонтери називають не інакше, як «молодші десантники», – каже Людмила Гульцьо.
Та бідкається, що нечасто бачиться з онуками, бо живе з ними в різних містах. Вона – у Дружбі на Сумщині, онуки – у Житомирі. Щоб доїхати і побачитися, треба довгих 8 годин. Тож при зустрічі робить тисячі світлин, аби в час розлуки милуватися ними. Мати вдячна синові за цих двох чудових малюків. Каже, що Артем, наче відчував, що треба поспішати жити.
– Мій син ніколи не сидів на місці: кожна його хвилина заповнена корисними справами. Рано одружився, рано з дружиною народили двох синочків. Ніби знав, що не так довго доведеться жити, і хотів якомога більше доброго лишити по собі на цій землі, – зі сльозами розповідає мати.
Одна доля на двох братів
Коли Артем загинув, йому було всього 24 роки. Так само, як і старшому братові, коли той помер.
Мати каже, що молодший син завжди йшов стопами старшого. За прикладом Івана пішов працювати на пилораму. І хоча був наймолодшим у бригаді, у 14 років йому доручали командувати старшими співробітниками та єдиному довіряли ключі від сейфа. Потім, за прикладом старшого брата, Артем став десантником… Після закінчення школи одразу підписав контракт зі Збройними Силами, пройшов навчання і склав присягу на вірність Україні.
З 2011 року служив у 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді, бо у Дніпропетровську, де був брат, не виявилося вільних посад.
– Мабуть, ще в дитинстві сини обрали долю захисників: змалку заступалися за слабших і скривджених. Ще зі школи Артем багато читав, особливо любив історію України, цікавився краєзнавством і козацтвом, – згадує Людмила Леонідівна.
Тому, коли почалася війна, Артем одним із першим вирушив на захист Батьківщини. З 21 травня 2014-го по 19 грудня 2017-го брав участь в Антитерористичній операції. За свою службу та захист України Артем Гульцьо нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
