Інформаційне агентство Міністерства оборони України
UA

«Основна проблема нашого війська – обмеженість ресурсів», − Микола Бєлєсков

15 Грудня 2019
«Основна проблема нашого війська – обмеженість ресурсів», − Микола Бєлєсков

Нещодавно ми відзначали 28-му річницю Збройних Сил України, а роком відродження армії можна вважати 2014-й, коли на українську землю ступила нога окупанта і довелось стримувати збройну російську агресію на Сході. Щоб проаналізувати, який шлях розвитку пройшли наші Збройні Сили, кореспондент АрміяINFORM поспілкувалась з головним консультантом воєнної та воєнно-економічної політики Національного інституту стратегічних досліджень Миколою Бєлєсковим. У першій частині інтерв`ю читайте про досягнення, які має українське військо, про найголовніший стримуючий чинник його розвитку, а також про головні критерії, за якими слід оцінювати армію та вважати сумісною із НАТО.

Підготовка і техніка — «лакмуси» армійських реформ

Як змінились Збройні Сили України, починаючи з 2014 року? Чи співпадає це з тенденціями розвитку світових армій?

− Із 2014 року військо пройшло два етапи розвитку. Під час першого, з 2014 по 2016 рік, вирішувалась гостра криза боєздатності. Війну на сході армія зустріла, маючи формальну чисельність 120 тисяч. А боєготовними були лише 5-6 тис. Це був етап і кількісного зростання. На кінець серпня 2014-го, коли відбувся прорив російських батальйонно-тактичних груп, у нас в резерві було лише 2 бригади. Наразі ж гранична чисельність ЗСУ понад 250 тисяч.

Якщо на початку війни стояло завдання наростити кількість військ, забезпечити їх хоч якоюсь функціонуючою технікою, то з 2016−17-х стартує якісний період розвитку. Його можна відслідкувати за низкою програм. Наприклад, започаткована три роки тому Ракетна програма — один із символів того, що ЗСУ, сектор безпеки і оборони загалом, враховує поточні тенденції розвитку світових армій. Як і нові системи зв’язку, що прийшли на заміну застарілим радіостанціям (спочатку Motorola, згодом турецькі Aselsan) та насичення військ артилерією, модернізація основних бойових танків.

Якісний період розвитку триває. Нині дуже важливим є момент, аби після оборонного огляду (до кінця 2019-го завершиться) у розробці низки доктринальних документів якісний розвиток і планування на наступні 5-10 років відповідали загрозам і викликам, які стоять перед українською армією.

Чи можна вважати, що одна з найголовніших змін української армії є її озброєння?

− Так, це одне з найбільших досягнень поряд із покращенням підготовки. Чимало техніки вдалося відновити. Нею забезпечують навіть мотопіхотні бригади полегшеного типу, сформовані у 2015 році. Відбувається модернізація нашого технопарку.

Цього року на традиційних навчаннях, що тривають на полігоні «Ягорлик», відбувся наймасовіший пуск ракет за всі роки незалежності — 50 одиниць. Торік, наприклад, запустили лише 30.

А якщо говорити про підготовку військ?

− Щодо підготовки, то до 2014 року в ЗСУ не проведено жодних навчань на рівні бригади. У кращому випадку — на рівні батальйону і нижче — ротні тактичні навчання. Із початком російської агресії з’явилась практика бригадних навчань, а з 2015-го — стратегічних командно-штабних навчань «Козацька воля», головне завдання яких — підготовка до відбиття масштабної агресії. Питання кадрового забезпечення, підготовки бійців — дуже важливе. Але не применшував би роль техніки, бо який би не був чудовий воїн, але якщо у нього бракує відповідних засобів ураження, то фактично і армії як такої немає.

Безпроблемних армій не існує

Що стримує розвиток ЗСУ? В яких напрямах маємо прогалини?

− Основна проблема — обмеженість ресурсів. Саме цей чинник не дає змоги одномоментно вирішувати всі завдання, що стоять перед Збройними Силами. Якщо порівняти бюджет армії РФ і бюджет ЗСУ, то, попри те, що наступного року нам надали рекордний бюджет до 5 млрд доларів, однак він десь у 8 разів менший, ніж у ворога. До того ж, Київ змушено веде військове будівництво в умовах значного боргового навантаження співпраці з МВФ.

У таких умовах доводиться шукати непростий баланс між усіма нагальними питаннями: закупівлею нової техніки, ремонтом старої, проведенням тренувань, усіма видами забезпечень військових. Слід розуміти: якби до 2014 року велося військове будівництво таке, як нині − тоді б ситуація мала б зовсім інакший вигляд

Також слід пам’ятати про перспективні проєкти ЗСУ. Чому Ракетна програму почали лише з 2016-го? Тому що на той час держава фізично не могла фінансувати її, хоч і були відповідні розробки. Коли кризу боєготовності й обороноздатності загалом вирішили, почався перехід до якісного розвитку війська, перспективних проєктів, нарощення кількості тренувань.

Якщо говорити з представниками будь-яких збройних сил, навіть США, вони вам не скажуть, що повністю задоволені тим, що в них є. У нас є проблеми, але вони — не наслідок серйозних прорахунків як вищого державного керівництва, так і військового. Навпаки, якщо проаналізувати рішення щодо розвитку ЗСУ, вони є абсолютно правильними. Бо якщо Росія є головною загрозою на суші, а не на морі, то об’єктивно нам варто нарощувати потенціал Сухопутних військ і Повітряних сил.

Чому, за вашими словами, загроза на суші пріоритетніша? Адже відомо, що у разі масштабної агресії є загроза висадки морського десанту РФ на українське узбережжя Азовського і Чорного морів?

− Якщо орієнтуватись на економічні розрахунки, то пріоритетом для України мала бути безпека на морі, адже значна частина нашого експорту іде через порти Чорного моря. Проте, з точки зору військових викликів, загрози на суші домінують, з тієї простої причини, що РФ має більший потенціал вести бойові дії саме на суші. Наразі Україні більше загрожують армії Західного і Південного військових округів РФ. Маємо дві армії в безпосередній близькості від нас, які постійно розвивають інфраструктуру.

У 2014 році, аби наростити військові угрупування біля кордону, росіяни мали перекидати сили з центральної Росії. Нині Кремль вкладає мільярдні ресурси у військові інфраструктурні об’єкти уздовж кордону з Україною. У випадку отримання наказу наступати, ці сконцентровані сили будуть значно потужнішими і швидшими, ніж висадка морського десанту

Чорноморський флот має лише 7 десантних кораблів — це десь до бригади морської піхоти з технікою. Тобто загальновійськові армії, в яких є не лише бригади, а й дивізії, мають значно більший потенціал, ніж бригада піхоти, яку можна висадити десь на Чорноморському чи Азовському березі.

Щодо загроз із моря, слід розділяти різні сценарії і можливості того, як діятимуть росіяни. На жаль, той, хто критикує наше військово-політичне керівництво, особливо попереднє, як таке, що ігнорувало загрози з моря, просто поєднують всі можливі сценарії в один. А цього робити не варто, бо сценарій десанту з моря — це один, сценарій блокади з моря — інший.

Стратегії розвитку і вітчизняні реалії

Раніше ви заявляли: найгірше, що може статися у процесі військового будівництва в наступні 10 років, — це плани розвитку окремих родів військ. Що маєте на увазі?

− Існує ризик, що окремі роди військ у розробці стратегій модернізації виходитимуть виключно зі своїх інтересів, а не із загроз різних типів й обмеженості наших ресурсів. Наприклад, Десантно-штурмові війська вже нині говорять, що хочуть мати бригаду авіації. З точки зору десантників — це нормальне бажання. Теж і в Повітряних силах — приглядаються до бразильського турбогвинтового штурмовика Super Tucano. І це зрозуміло − ресурс радянських літаків вичерпується, Super Tucano переважає радянський СУ-25 як штурмовик, бо має можливість працювати керованим озброєнням. Але те, що виглядає правильним з точки зору, наприклад ДШВ, може конкурувати з інтересами великої стратегії і підготовки, передусім, до конфлікту на суші. Який сенс витрачати кошти навіть на кращі штурмовики, які будуть дорожчі в обслуговуванні, якщо їх можна витратити на артилерію, яка набагато дешевше виконає те саме завдання? Так як основна загроза — на суші, то і пріоритетом є не просто Сухопутні війська, а і засоби ураження, які можуть працювати на відповідну дальність.

ВМС уже мають свою стратегію, 2-й і 3-й етап якої не враховують наших фінансових реалій. Вище військове керівництво має відповідати за те, що коли розроблятимуть стратегії модернізації окремих родів військ, то вони не мають конкурувати одна з одною, а враховуватимуть ресурсні можливості держави і будуть спрямовані на виконання головного завдання — стримування й відбиття великої агресії на суші.

У ЗМІ часто зявляється інформація, що впровадження реформ відповідно до стандартів НАТО відбувається недостатніми темпами? Як Альянс оцінює наш поступ?

− Основне мірило і критерій ефективності війська — не євроатлантична інтеграція, а здатність захистити країну. Головне завдання, що нині перед нами — це якраз поєднання захисту держави з євроатлантичною інтеграцією. Є негативна тенденція в оцінці успіхів останньої. Це відбувається доволі механічно: беруть кількість стандартів, нами затверджених, і співвідносять з відповідними даними. Але мова має йти про те, яке значення має той чи інший стандарт із точки зору виконання основного завдання нашої армії!

Головні чотири критерії, за якими маємо оцінювати ЗСУ — це доктринальна готовність, забезпечення технікою, підготовленість бійців і наявність якісних керівних кадрів.Те ж стосується і взаємосумісності з НАТО. Не треба вважати, що якщо Україна перейде на відповідні натовські калібри і їх озброєння, то це вважатимуть головним досягненням. Ні. Для того, щоб сказати, що наші підрозділи сумісні з НАТО, треба три банальні речі.

Перше — підготовлені керівні кадри, що вміють планувати і проводити операції на основі того, як це роблять натовці. Тут важливе значення має знання англійської мови.

Друге — системи зв’язку і єдині автоматизовані системи управління, які можна інтегрувати у натовський інтерфейс. У цьому сенсі ми вже на правильному шляху, бо закупляємо лінійку радіозасобів компанії Aselsan, які повністю взаємосумісні. Хоча, як показують міжнародні навчання, у «старих» членів НАТО — США, Великобританії теж немає повної сумісності систем зв’язку, і виникають проблеми з максимально швидким обміном даними.

Третє — засоби ураження. Україні тут слід забезпечити цикл переозброєння і тримати спроможності на відповідному рівні.

Коли країни Центрально-Східної Європи приймали в НАТО, тоді в їх арміях бракувало підрозділів із належною сумісністю. І нині ці держави, які вже 15-20 років є членами Альянсу, то вони, як і Україна, ще мають радянське озброєння. Тобто їх євроатлантична інтеграція триває.

Бесіду вела Соломія Подільська

У другій частині інтерв`ю читайте про перспективи розвитку ЗСУ: якими мають бути пріоритети в закупівлях озброєння й військової техніки, з якою моделлю армії краще рухатися вперед та яку роль відіграє міжнародна військова допомога в російсько-українській війні

Стежте за нами в Instagram
Актуально, Інтерв`ю, Новини