Саме цей бомбардувальник є носієм ракет типу Х-22, якими країна 404 постійно обстрілює Україну. Традиційно, АрміяInform дізналася, як на болотах…
Три роки тому розпочалося справжнє пекло поблизу Світлодарська. Чотири дні тривали бої — з 18 по 22 грудня. Їхня ціна — надзвичайно висока: 9 життів українських Воїнів. До сотні поранених… Усі з 54-ї бригади.
В епіцентрі запеклих боїв відважно рятувала бійців медична сестра Леся Бурчак. Саме їй більшість із поранених воїнів завдячують життям. Навіть після двох контузій мужня дівчина продовжувала рятувати життя поранених.
Про події трирічної давнини нагадує орден «За мужність» і товариші, яких героїчно витягала з поля бою… Леся й нині служить, щоправда в іншій бригаді. Підписала вже другий контракт із ЗСУ.
— 18 грудня пам’ятатиму все життя, — говорить Леся. — Рація ще з самого ранку розвіяла всі надії на спокійний день. Ворожа арта не замовкала. Моментально стрибаю в «мотолигу» — і «в бій». Попри мінометний обстріл, мчали на всіх парах. Раптом прилітає в нашу машину. Ще одне потрапляння, ще… Відчула гострий біль, дзвін у вухах, розумію що контузія. Поїхали! Страшно, але що поробиш? Там — побратими, якщо не вивезти їх зараз — не виживуть. Під ворожі «феєрверки» доїхали, забрали поранених і повернулися. Потім знову на передову за пораненими…
У медиків не було змоги навіть присісти. Знову і знову вони мчали на порятунок, витягали поранених і загиблих, перев’язували під обстрілами… Леся дістала ще одну контузію, її негайно відправили до Бахмута, радили лягати у шпиталь. Та про яку госпіталізацію може йтися? Жінка випила знеболювальне і втекла назад на позиції. Коли вже закінчиться цей пекельний день? — встигає вона подумати, та знову спрацьовує рація: «Шайтан» (командир роти) — «двохсотий». Снайпер зняв»…
Тоді Леся ще не знала, що пекло триватиме не один день, вона не відпочиватиме більше ніж три доби, екіпаж не раз відчує на собі вибухову хвилю розривів артилерійських снарядів, а за десять метрів від неї розірветься міна.
— Тільки чуєш «трьохсотий» і мчиш з думкою: «Хто цього разу? Тільки б встигнути». Якщо витягнемо живим, то зробимо все можливе і неможливе, аби врятувати. Тільки б встигнути… — пригадує Леся.
Уже через дві доби у режимі нон-стоп жодних сил не залишилося, ні фізичних, ні моральних. Проте й виходу не було.
— Конкретні цифри я назвати не можу, проте разом із нашими санінструкторами ми витягли всіх «трьохсотих» і «двохсотих», де була хоч найменша можливість це зробити, — каже дівчина. — Всі поранені вижили, а це перемога. Дуже важко витягати з поля бою своїх друзів. Ще важче, коли твої друзі гинуть. Ще вдень 21 грудня я спілкувалася з «Каплею», він пригощав шоколадкою, жартував, сварив, чому без шапки. А ввечері я зі сльозами на очах вивозила його тіло з поля бою.
Наприкінці грудня за кілька метрів від Лесі розірвалася міна. Як її не зрешетило осколками, жінка не розуміє. І лише після третьої контузії вона погодилася на лікування…
