ТЕМИ
#СОЦЗАХИСТ #СПОРТ #РАШАБУМ #ЛАЙФХАКИ #ООС #КОРУПЦІЯ #ІНФОГРАФІКА

Мужнього серця без доброти не буває!

5 Грудня 2019
Мужнього серця без доброти не буває!

Днями в Дніпрі відбулася презентація книги ветерана російсько-української війни, офіцера Збройних Сил України Бориса Кутового «Листи здалеку».

Про історію книги, військовий шлях, гуманітарні ініціативи ЗСУ, патріотизм, любов та доброту розповідає автор книги, керівник-координатор гуманітарних проєктів «Допомога йде», «Допомога Схід», «АРТПЕРЕМИР’Я» офіцер цивільно-військового співробітництва капітан Борис Кутовий.

– Про що і про кого ваша перша книга?

Книга про те, що дає нам змогу долати труднощі та йти до Перемоги, не простою, складною дорогою. Книга про те, що робить людину – людиною. Книга про любов до Батьківщини, до України, але це не урочистий хід із прапорами, що переможно майорять.

Любов до Батьківщини складається із тисяч часток – як промінець світла відбивається і розквітає у спектрі, так і любов до Батьківщини складається із багатьох маленьких, але дуже важливих поривів серця. Це любов до того місця, де ти виріс, це любов до твоїх близьких людей, любов до твоєї дитини, це любов до жінки, яка дає тобі сили жити. Це любов до твого двору, міста, твоєї землі, рідної мови: з усього цього складається одна і нездоланна любов до своєї Батьківщини.

– Це розуміння прийшло на війні?

Остаточно там сформулювалося – воно було в серці із самого дитинства, однак, коли людина потрапляє у критичну ситуацію і коли ми розуміємо, що можна ніколи не повернутися до своїх близьких, рідного краю, – тоді потрібна підтримка. Я це бачив на власні очі: хтось знаходив підтримку у наркотиках, алкоголі, шизоїдних ідеях… але це не спрацьовує.

Коли ти розумієш, шо потрібно вижити, і не просто вижити, а ще й перемогти, тоді відкривається найпотаємніша частка серця – те, що дозволяє тобі залишитися собою.

Це любов до сина, це любов до своїх близьких, любов до всього того життя, яке я прожив в Україні, починаючи від рідного заводського двору в Дніпрі, моєму рідному місті.

Якщо говорити про задум книги, то його взагалі-то й не було. Починалося з маленької веселої історії, яка була набрана та відправлена СМС-кою про веселих добрих мишенят. Серце прагнуло до спілкування, прагнуло підтримки близьких у тих важких умовах….. Те, що я писав – було цікавим та захопливим, сонячним, добрим і несло частку мого серця.

Чесно кажучи, я не знав, чи зможу повернутися додому до своїх близьких та рідних, тому в кожному листі намагався лишити частку себе.

З цих листів до мене завітала ідея зібрати все написане до однієї книги, яка вийшла прекрасною і доброю – у ній багато пов’язаних між собою історій про пригоди та подорожі. Наскрізне те, що я не разом з тими, до кого пишу, але у розлуці, напевно, ми пізнаємо справжні почуття і самих себе.

– Яким був особистий шлях і що допомагало на війні?

Взимку 2014 року добровільно прийшов до військкомату. Так вийшло, що на той момент моя особова справа була в мене на руках  і я півтора року відслужив за мобілізацією у Силах спеціальних операцій – за своєю профільною військовою освітою та попередньою діяльністю. Достатньо багато часу був на передовій. Я не знаю, як прийшло це відчуття, можливо, воно було зі мною завжди – найбільше я переживав від розуміння того, що безневинні люди  опинились у вирі війни, вони не покинули своєї землі – для мене це досі незрозуміла загадка. Я шукаю і знаходжу на це різні відповіді, проте люди досі залишаються на рідній землі, незважаючи на постійну загрозу загинути під час чергового обстрілу. Залишилися діти, залишилися старі, залишилися жінки.

Серце рвонулося до дітей – взимку 2016 року я залишив службу в ССО і перевівся до підрозділу Цивільно-військового співробітництва Оперативного командування «Схід».

На новій посаді вдалося об’єднати патріотів, вдалося знайти можливості і ресурси. Ми почали знаходити дітей на передовій, прифронтових територіях – тих, кому потрібна термінова висококваліфікована медична допомога. Разом із їхніми батьками ми возили таких дітей до лікарень Дніпропетровської та Запорізької областей – тут чудові лікувальні заклади та лікарі, найсучасніше медичне обладнання.

Нам вдалося врятувати, я не боюся так казати, саме врятувати життя, допомогти понад 140 дітям із Авдіївки, Мар’їнки, Красногорівки та багатьох інших міст і сіл, які досі перебувають у зоні ризику. У рамках проєкту «Допомога йде» лікарі провели багато складних операцій, зокрема на серці, нирках. На сьогодні ситуація дещо стабілізувалася, проте ми продовжуємо цю роботу, у багатьох складних випадках нам вдається допомагати як дітям, так і дорослим.

Насамперед хотілося допомогти дітям, оскільки вони ні в чому не винні. Це ми, дорослі, самі відповідаємо за свої дії – і ця війна, у деякій мірі, і наша провина. Наша провина за байдужість, за принцип – «моя хата скраю», за страх змін, десь промовчали, на щось заплющили очі… А діти ж не винуваті – їм рости, ставати українцями, виростати добрими, щедрими, відвертими людьми. І яким виросте покоління цієї війни, залежить від нас сьогоднішніх.

Проте у рамках цього проєкту, крім дітей, ми пролікували понад 40 дорослих, яким була потрібна термінова медична допомога. Лише для мешканців Мар’їнки на базі  шостої міської лікарні Дніпра було проведено 23 операції із ендопротезування суглобів – це складна і дорога операція. Головний лікар шостої лікарні Олександр Сірий дуже багато доклав зусиль, щоб це стало можливим.

Дітей ми лікували у Дніпропетровській обласній клінічній лікарні та такому ж закладі в Запоріжжі. Ми отримали дуже потужну підтримку від керівництва Дніпропетровської та Запорізької областей та небайдужих громадян і організацій.

З часом проєкт «Допомога йде» поступово перетворився на більш складний і масштабний задум – стратегічну ініціативу «Допомога Схід» з допомоги медичним закладам та мирним мешканцям міст та містечок поблизу лінії фронту. Цей проєкт дуже тісно пов’язаний з особою генерал-лейтенанта Сергія Наєва, який у той час обіймав посаду Командувача Об’єднаних сил (нині – заступник начальника Генерального штабу Збройних Сил України). Він особисто ініціював стратегічну ініціативу «Допомога Схід», брав участь у її впровадженні. Цьогоріч цей великий гуманітарний проєкт схвалив начальник Генерального штабу – Головнокомандувач Збройних Сил України генерал-лейтенант Руслан Хомчак, а його проведення доручено генералу Сергію Наєву.

Проєкт має багатопрофільну структуру. Він об’єднав навколо військових вітчизняні та міжнародні благодійні організації, місцеві органи самоврядування, волонтерів, представників великого та малого бізнесу з усіх куточків нашої країни. До цієї благодійної діяльності долучилися українські бізнесмени, діаспори українців у Франції, Німеччині, Бельгії та інших країнах Європи. Все це говорить про те, що ми не залишаємося на самоті з нашими труднощами і  маємо підтримку всієї світової спільноти у вирішенні проблемних питань українських громадян, які опинились у скрутному становищі.

За півтора року нам вдалося привезти до лікарень Донецької та Луганської областей понад 50 тонн медичного обладнання. Причому це була цільова допомога конкретним лікарням – ми доставляли те обладнання, якого не вистачало.

Хочу подякувати українським перевізникам, зокрема президенту Асоціації міжнародних автомобільних перевізників України Леонідові Костюченку – він забезпечує цей складний проєкт транспортом, адже не всі перевізники погоджуються їхати у зону ведення бойових дій – багато водіїв просто бояться їхати на Донбас, а також керівнику французької асоціації «Медична та благодійна допомога Франція – Україна» пані Діані Дольс.

Нам вдалося об’єднати патріотів і показати нашу єдність, продемонструвати, що українська армія здатна не тільки героїчно боронити свою землю, а ще й при цьому допомагати людям розв’язуючи не військовий спектр завдань.

Крім цього, був започаткований національно-культурний проєкт «АРТПЕРЕМИРЯ», художнім керівником якого є відомий театральний режисер Максим Добролюбов. Ми привозимо найкращих українських артистів на Донбас, і вже понад 10 тисяч дітей, які живуть вздовж лінії фронту, відвідали прекрасні вистави найкращих театральних колективів України, серед котрих Запорізький муніципальний театр-лабораторія «VIE», Чернігівський театр ляльок.  До дітей війни приїжджали народні артисти України, відомі музичні гурти. Особисто я хотів би відзначити відомий в Україні гурт «Вертеп» та його лідера Тимофія Хом’яка, з яким нас об’єднали сотні кілометрів фронтових доріг.

Якби ви бачили усмішки дітей у неопалювальних глядацьких залах, посічених уламками та кулями будинках культури Авдіївки, Мар’їнки, Світлодарська, Миронівського… Як вони аплодують, як вони сміються, як відтаюють їхні серця – багато хто з артистів після вистав плакав.

Унікальність цієї ситуації полягає в тому, що волонтер завжди сприймався як стороння людина, яка звідкись приїжджає та допомагає. Сьогодні український військовослужбовець виконує непритаманні для війська завдання – сам стає волонтером і допомагає. Я вважаю що це дуже важливо, оскільки це по-новому розкриває роль і обов’язок українського солдата.

Якщо повернутися до нашої розмови про книгу – то, на мій погляд, вона розкриває внутрішній світ українського воїна-захисника.

– Ці історії вже увійшли до книги. А яким буде продовження? Адже знаю, що воно буде

Книга не має документального характеру. Сьогодні багато пишуть про війну, про труднощі, героїзм, але не завжди розкривається зміст того, через що людина йде на все це, звідки беруться сили.

Книга алегорична – коли розумієш, що ці історії писав на війні український солдат, звертаючись до свого сина, можливо, ці історії – останнє, що у нього залишилося у житті. Тому воно сприймається зовсім інакше. Ця, і наступна книга – «Повість про срібну флейту»,  просякнуті добротою, любов’ю. Я впевнений, що саме доброта дозволяє нам боротися, вистоювати сьогодні в складних умовах. Доброта у серці людини допомагає нашим хлопцям стояти не передовій, стримувати натиск ворога. Російська армія сильна та чисельніша, всі про це знають, і протипоставити їй потрібно не тільки фізичні зусилля, навички, вишкіл, хоробрість, а ще й мужність свого серця. А мужнього серця без доброти не буває.

– Може, саме в цьому і полягає відповідь на запитання, що дозволяє жителям окупованих та прифронтових територій не полишати свого рідного краю?

Саме так і тільки так. За ці п’ять років я говорив із багатьма людьми,  які не були на війні, – сильними, міцними, багато хто з військовою освітою. Вони, намагаючись виправдатися і перед собою і переді мною, кажуть: ось якби вони прийшли сюди – я б одразу вдягнув однострій …

Однак відстань з Дніпра до передової зовсім невелика. І є люди, яким не була потрібна відмашка, вони не змогли всидіти вдома, і не чекаючи на повістку з військкомату, пішли виконати обов’язок і поклик свого серця. Такі люди дійсно наповнені любов’ю, справжньою любов’ю до рідної землі, дому, близьких людей – саме вона підштовхує людину піти від них для того, щоб захистити, і не тільки їх, а й тисячі інших родин. Навіть ризикуючи не повернутися.

– Що буде далі – у літературі, гуманітарній діяльності, у житті?

Знаєте, не можна розділити все, що робить людина, на якісь етапи – тут волонтерство, тут література, тул любов, а тут життя. Це все єдине ціле, для мене це прекрасний, можливо, не ритмічний і не завжди легкий для сприйняття, але дуже відвертий життєвий стиль. Тому сьогодні ця книга, ці частинки мого серця, частинки серця українського військового– це звернення не тільки до однієї дитини.

Це звернення до всіх дітей України, українського Донбасу – сьогодні на Донбасі росте покоління дітей, які на слух можуть визначити калібр зброї, що стріляє. За розривом міни вони знають, з якого міномета вона випущена. Вони ще не вміють добре рахувати, але розуміють, на якій відстані від їхнього будинку рвуться снаряди чи ведеться вогонь зі стрілецької зброї. Ким виростуть ці діти?

У той же час є тил, там діти взагалі не знають, що йде війна. Дуже важливо, щоб усі в країні розуміли, що у нас дуже складний період, ми відстоюємо свою Незалежність – це, звичайно, дещо пафосні і офіційні слова, але на рівні серця мені би дуже хотілося, щоб нове покоління було іншим. Щоб вони ніколи не відчували різниці між дитиною, яка була під обстрілом, або дитиною, яка жила в Києві  – ходила до басейну, вчила англійську мову…

Саме тому ми розпочали акцію «Подаруй дитині Донбасу книжку українською мовою», суть її полягає в тому, щоб дитина з тилової області принесла до школи книжку, можливо, не нову, зачитану до дір, але улюблену, та передала її іншій дитині, яка сьогодні живе там, де війна. Такий собі місток дружби, місток сердечної теплоти ми побудували, це була дуже хороша акція – ми привезли понад три тисячі книжок на Донбас із Запорізької та Дніпропетровської областей.

Дуже важливо, і я впевнений, що ті діти, які читають книжки, вони виростають добрими, вони будуть виростати розумними, радісними. А ті, хто не читає – рано чи пізно читати почнуть. У час телефонів та комп’ютерів я дуже хочу, щоб діти брали до рук книжки і відчували, що книга їхній друг, відчували тепло від цієї книги, відчували, що цей друг назавжди – щоб не відбувалося.

Тому майже весь наклад книги «Листи здалеку» буде передано бібліотекам Дніпра і Донбасу. Понад 130 бібліотек Донецької та Луганської областей отримають цю книгу, щоб юні читачі змогли відчути частку доброти, яку вона несе.

Дуже скоро вийде друга частина цієї дилогії, і я дуже хочу щоб ці книги потрапили насамперед до дітей – бо їм рости і будувати по-справжньому вільну і Незалежну Україну. Незалежну від міжнародних кредитів, корупції, обману, неправди, які нам, на жаль, досі не вдається витіснити з нашого життя.

Я впевнений, що світ врятує доброта. І це дуже добра книжка, вона про доброзичливе ставлення до світу, до своєї дитини, своїх близьких – це прочитується між рядків. Я хочу, щоб ми були добрішими, адже коли ми впускаємо доброту до свого серця, воно далі підказує, як правильно жити, вірити та вчиняти.

Кореспондент АрміяInform
Читайте нас у Facebook
MilitaryArt, Публікації