Саме цей бомбардувальник є носієм ракет типу Х-22, якими країна 404 постійно обстрілює Україну. Традиційно, АрміяInform дізналася, як на болотах…
або Як наші «кіборги» між боями жартували
Було це незадовго до Нового 2015 року, у самісінький розпал заключних боїв за Донецьке летовище. На той час, завдяки ворожій фразі в ефірі про фантастичну українську бойову вдачу, захисників ДАПу вже називали «кіборгами» всі.
Одначе, кіношний кіборг не гине, не боїться і не мерзне. Його не вивертає від стійкого духу нечистот і трупів. Він не знає втоми, не сумує за ріднею й не молиться Богу. У реальному ж світі для живих «кіборгів» все було по-інакшому.
Бачив би хто, наприклад, вираз ликів двох закам`янілих десантників, коли наш майор Рудь на позивний «Братішка» в останню мить обома долонями заблокував розтяжку із гранатою Ф-1. З «ефки» під натиском плеча одного з бійців вже безмаль збігла вся струна. Після знешкодження гранати десантники до болю тиснули майорові долоню – віддячимо, мовляв.
Ротаційна група саперів під командуванням Рудя попала під нещадний обстріл у перші ж хвилини на летовищі, як тільки їхня «броня» влетіла під розбитий термінал Донецького аеропорту. В цілковитій темряві під дощем із металу й бетону голови хлопцям було не підняти. Тому більше двох годин сапери, розосередившись, нерухомо клякнули на мерзлій землі.
Коли свинцева злива трохи вщухла, до них прокралися свої, веліли всім саперам, наче малюкам в дитячому садочку, побратися за руки й змійкою втягнути хлопців в укриття.
За три тижні ротації відважна ватага «Братішки» непомітно змінила всю систему загороджувальних мінувань над підвальним комплексом, виставила вибухові пристрої направленої дії на шляхах імовірного підступу бойовиків. Затим Рудь відправив усіх підлеглих у район оборони своєї частини. А сам, на прохання десантників, залишився «чаклувати за призначенням».
У ті дні настала коротка відлига, і на ділянках оборони «кіборгів», попри відносну холоднечу, почали розкладатись трупи вбитих терористів. Запашок від них стояв такий, що Рудь не витримав. Валерій узяв мобільний телефон і набрав номер піцерії, який зберігся на посіченому кулями рекламному щиті.
– Алло, девушка, здравствуйте! Праздника хочется! Я не местный, нашёл телефончик вашей пиццерии через Интернет… Да, да, хочу заказать очень много пиццы… Ну, так и нас много, целый взвод, деньги есть. Кстати, тут у нас соседи хулиганят, а мы люди мирные. Не подскажете, как сейчас в Донецке можно вызвать милицию? Это точно? Спасибо!.. Что? Куда доставить пиццу? В аэропорт, украинским «киборгам». Да какие шутки? Сказал же: праздника хочется…
Другий дзвінок був донецьким поліціянтам:
– Алло, Донецк? Милиция? Представьтесь, пожалуйста! Вот что, товарищ майор донецкой милиции, передайте друзьям вашим из «ДНР», что завтра с двенадцати дня в аэропорту украинцы на время прекратят огонь. Пусть подгоняют тракторную технику, собирают трупы ваши братские… Броню не пустим, а по тракторам не будем бить до их отъезда… Кто говорит?.. Украина!
За деякий час після цих дзвінків по наших позиціях у терміналі бойовики вдарили з усіх навколишніх стрілецьких і артилерійських засобів. Втім, наступного дня о дванадцятій на нейтральну смугу обережно заповзли трактори з причепами. Бойовики під наглядом українців зібрали тіла своїх загиблих і подалися геть.
А замовлену піцу, за словами Валерія, його «кіборги-сапери» ще неодмінно скуштують в українському Донецьку – після перемоги!
